2005 (Ч. 2)

ДУХОВНА СКЕЛЯ УНІЇ
(до 425-рiччя з дня народження св. Йосафата Кунцевича, архiєпископа Полоцького, Вiтебського i Мстиславського)

«І кажу Я тобi, що ти скеля,
І на скелi оцiй побудую Я Церкву свою,
І сили адовi не переможуть її».

(Євангелiя вiд Матвiя 16:18)В iсторiї Унiатської Церкви важко знайти особу, яка б викликала стiльки суперечок, як постать Полоцького архiєпископа св. Йосафата Кунцевича. Палкий прихильник церковної єдностi чи гонитель православ’я? Чернець-аскет чи похмурий фанатик? Захисник економiчних прав Церкви чи хапуга? Перелiк подiбних взаємовиключаючих визначень можна продовжувати довго. Ким же була людина, яку католики визнають святим, а православнi – символом насильства над релiгiйним сумлiнням?

Майбутнiй Полоцький архiєпископ Іван (св. Йосафат) Кунцевич народився 1580 р. на Волинi у мiстi Володимирi. Його батьки – Гаврило та Марина – ймовiрно походили з дрiбної та зубожiлої волинської шляхти. Початкову освiту Іван отримав у Володимирськiй школi, де вивчав слов’янську та польську мови. Незабаром з волi батькiв Іван Кунцевич покинув рiдне мiсто i пiшов у науку до багатого купця Якинта Поповича, який мешкав у столицi Великого князiвства Литовського мiстi Вiльнi1.

Але перспектива стати торговцем зовсiм не захоплювала його. За свiдченням бiографiв св. Йосафата, вiн ще у дитинствi мав об’явлення у Володимирськiй церквi св. Параскеви, пiсля якого вiдчув поклик до релiгiйного життя та служiння Церквi. У своєму покликаннi вiн утвердився, перебуваючи у Вiльнi, де став свiдком жорсткого релiгiйного протистояння, яке спалахнуло пiсля проголошення церковної унiї у 1596 р. Пiсля деяких сумнiвiв – рiшуче стає на бiк унiатiв. Кiлька рокiв Іван Кунцевич був парафiянином церкви Св. Трiйцi, де спiвав у хорi та прислуговував священикам. Тут вiн познайомився з людьми, якi остаточно вплинули на його життєвий вибiр. В їх числi був майбутнiй митрополит Йосиф Рутський, грецький вчений Петро Аркудiй, а також викладачi Вiленської академiї Валентiй Фабрицiй та Григорiй Гружевський.

1604 р., у 24 роки, Кунцевич приймає монаший постриг та мiняє хресне iм’я Іван на чернече – Йосафат. Оскiльки на той час вiн уже зарекомендував себе глибоко релiгiйною людиною, митрополит Іпатiй Потiй дав йому дозвiл скласти чернечi обiти без випробувального термiну. Першi роки свого чернечого життя у монастирi Св. Трiйцi св. Йосафат прагнув до повного усамiтнення, бажаючи всi сили скерувати на власне духовне удосконалення. Не тiльки вдень, але i вночi перебував св. Йосафат у постiйнiй молитвi, практикував самобичування, максимально обмежував себе в одязi та їжi. Припускають, що саме тодi вiн переписав для себе чернечий статут Нiла Сорського, який ставив молитовну самотнiсть та чистоту серця вище спiльного монашого життя2. Проте, перебуваючи на самотi, вiн не обмежувався молитвою та чернечими практиками. Багато часу придiляв самоосвiтi, дослiджував церковнi книги, робив виписки з iсторiї Української Церкви, жваво цiкавився iсторичним та канонiчним обґрунтуванням церковної унiї з Римом3.

У короткому часi вiн викликав до себе посилену увагу серед вiленських мiщан. Нагадаємо, що на на той час обидві церкви – як Православна, так і Уніатська – перебували у стані занепаду. На особливо низькому рівні перебували дисциплiна та чернечий подвиг у монастирях. Не дивно тому, що поява ченця-подвижника викликала iнтерес до монастиря Св. Трiйцi серед вiрних схiдного обряду, якi прагнули духовного вiдродження Української Церкви. Духовний приклад молодого ченця дав свiй результат. 1607 р. п’ять нових кандидатiв пiд його впливом приймають постриг у Вiленському монастирi Св. Трiйцi, започатковуючи нову ґенерацiю унiатського чернецтва – учнiв св. Йосафата.

1610 р., на 30-му роцi життя, митрополит Іпатiй Потiй висвятив майбутнього Полоцького владику на священика. Вiдтодi його життя та релiгiйна дiяльнiсть набувають нової якостi. Не припиняючи молитви та суворих монастирських практик, св. Йосафат вiдходить вiд усамiтненого способу життя i приступає до активної пастирської дiяльностi. Вiн вiдзначається талантом проповiдника, охоплюючи у своїх повчальних промовах широке коло питань – вiд роз’яснення головних правд вiри до обґрунтування необхiдностi церковної унiї з Римом. Його проповiдi мали успiх i збирали численних слухачiв. Поза тим св. Йосафат придiляв особливу увагу поширенню серед вiрних звичаю частої сповiдi.

Водночас вiн продовжує працювати над вихованням молодого поколiння унiатських ченцiв-василiан разом зi своїм найближчим другом – архiмандритом свого рiдного монастиря Йосифом Рутським. Спiвробiтництво цих двох визначних дiячiв унiї було дуже ефективним. Якщо в особi св. Йосафата молодi ченцi отримали досвiдченого духовного наставника, який був для них прикладом чернечого подвигу, то Йосиф Рутський дбав передусiм про освiту монахiв та готував їх до майбутнiх мiсiй. Праця подвижникiв унiї скоро дала вражаючий результат. Уже 1613 р. у монастирi Св. Трiйцi проживало понад 60 молодих вишколених ченцiв. Того ж року пiсля смертi Іпатiя Потiя митрополичий престол перейшов до Йосифа Рутського, а св. Йосафат став Вiленським архiмандритом. З подвоєною енергiєю вони продовжують розпочату справу i невдовзi їх зусиллями засновуються новi монастирi у Жировицях, Битенi, Новогрудку та Мiнську, вiдкривається новiцiат та першi василiанськi школи.

Проте дiяльнiсть св. Йосафата була ускладнена фактором жорсткого релiгiйного протистояння в суспiльствi. Цiлком зрозумiло, що як свiдомий прихильник унiї вiн не мiг бути осторонь тiєї релiгiйної полемiки та полiтичної боротьби, яка розгорнулася на той час в Українi та Бiлорусi. У своїх проповiдях св. Йосафат активно закликав вiрних триматися унiї, скрiплюючи свою агiтацiю чернечим подвижництвом та посильною допомогою хворим i бiдним.

Але, як вiдомо, усяка полiтична боротьба передбачає дискредитацiю опонентiв. Тому не дивно, що православно-унiатське протистояння супроводжувалося застосуванням певних «пропагандистських технологiй» обома сторонами конфлiкту. Так, унiати звинувачували православних у схизмi (церковному розколi з Римом) та зв’язках з єретиками (протестантами). Православнi вiдпрацьовували iншу «технологiю»: звинуватили унiатiв у вiдступництвi вiд iстинного православ’я та у спробах латинiзувати Українську Церкву. Остання теза непогано спрацьовувала в середовищi пересiчних православних вiрних – тi з пiдозрою та недовiр’ям почали ставитися до молодих лiдерiв унiї, якi отримали освiту в католицьких навчальних закладах. Але саме дiяльнiсть св. Йосафата з його щирою прив’язанiстю до духовних традицiй православ’я та наслiдуванням аскетичних практик схiдного чернецтва сильно знижувала ефективнiсть антиунiйної пропаганди. Не дивно, що у цiй ситуацiї дiяльнiсть св. Йосафата сприймалася неоднозначно. Вiн викликав не тiльки захоплення та повагу у прихильникiв унiї, але також звинувачення у «душехватствi» з боку православних полемiстiв, якi з тривогою спостерiгали поступове навернення православних вiрних до унiї пiд впливом енергiйного подвижника церковної єдностi.

Успiшна дiяльнiсть св. Йосафата у Вiльнi спонукала митрополита Йосифа Рутського використати його досвiд для змiцнення Унiатської Церкви в Полоцькiй архiєпархiї, якою керував на той час 90-рiчний владика Гедеон Брольницький. Хоча св. Йосафат не бажав покидати Вiленський монастир, митрополит забов’язав його взяти на себе нову мiсiю – стати єпископом-помiчником у владики Гедеона. 12 листопада 1617 р. його було висвячено на єпископа Вiтебського з правом наступництва Полоцької архiєпископiї. Невдовзi Гедеон Брольницький помер i наступного, 1618 р., св. Йосафат офiцiйно посiв Полоцьку кафедру.

Ставши архiєпископом, св. Йосафат отримав у спадок вiд своїх попередникiв проблеми, якi вели до поступового занепаду та руйнацiї Церкви. Першою з них був незадовiльний рiвень пiдготовки переважної бiльшостi парафiяльного духовенства Полоцької архiєпархiї. Нагадаємо, що пiдготовка тогочасного православного або унiатського священика суттєво вiдрiзнялася вiд сучасної. У Київськiй митрополiї тодi ще не було семiнарiї, де б кандидати на пресвiтерiв навчалися та виховувалися пiд пильним оком досвiдчених наставникiв. У сiм’ях священикiв наука передавалася вiд батька до сина, починалася i закiнчувалася вдома. Ясна рiч, що їхній освiтнiй рiвень був дуже низький i ця обставина аж нiяк не сприяла успiху пастирської дiяльностi та пiдвищенню авторитету духовенства в очах освiченого українського громадянства. Св. Йосафат на власнi очi переконався, що його попередники на Полоцькiй кафедрi – Герман Загорський та Гедеон Брольницький – за 20 з лишнiм рокiв пiсля проголошення унiї в Берестi практично нiчого не зробили для полiпшення ситуацiї. Священики лишалися малоосвiченi, церковна дисциплiна була низькою, нiкому було катехiзувати вiрних, Служби Божi в церквах вiдправлялися нерегулярно, серед священикiв було немало пиякiв. Очевидним був занепад духовного життя в єпархiї, i вiд нового єпископа вимагалося прийняття термiнових заходiв для його оздоровлення.

Полоцький владика негайно приступив до роботи. Передусiм, вiн склав катехизис для духовенства, наказавши вивчити його та скласти iспит. Оскiльки священики в його єпархiї жили невiдповiдно зі своїм саном, св. Йосафат уклав i видав 48 коротких правил, якi регулювали життя священика за приписами соборiв. Цими правилами парафiяльне духовенство було зобов’язане на всi найважливiшi свята в роцi приступати до сповiдi, бодай раз на тиждень правити Службу Божу, навчати вiрних християнськiй науцi. Турбуючись пiднесенням релiгiйного життя вiрних у мiсцевостях, вiддалених вiд парафiяльної церкви, Полоцький владика доручив священикам щороку перед Рiздвом та Великоднем вiдвiдувати таких парафiян i готувати їх до сповiдi i причастя. Контроль над виконанням цих приписiв св. Йосафат поклав на протопопiв (деканiв), яких призначав особисто з числа здiбних та сумлiнних священикiв.

Для кращого впровадження в життя своїх задумiв Полоцький владика прийняв рiшення щодо проведення щорiчних синодикiв єпархiального духовенства. А оскiльки Полоцька архiєпархiя була досить розлогою, св. Йосафат призначив три щорiчнi сесiї синодiв у Полоцьку, Вiтебську i Мстиславлi. В такий спосiб вiн намагався створити умови, за яких в синодах мало взяти участь якнайбiльше священикiв єпархiї.

Інша проблема, з якою зiткнувся Полоцький архiєпископ, полягала у складних стосунках Унiатської Церкви зi шляхтою. В польсько-литовськiй державi iснував звичай «права патронату» – опiки шляхтою церков та церковного майна у їх спадкових володiннях. Проте далеко не вся шляхта дбала при цьому про добро та iнтереси Церкви. Немало було панiв, якi, наставивши у церквах священиками своїх слуг чи пiдданих, обернули на власнi потреби прибутки з церковних маєткiв. В подiбних випадках парафiяльне духовенство лише номiнально перебувало пiд владою єпископа, реально воно повнiстю було залежне вiд свого пана. Священики часто на рiвнi з селянином вiдбували повинностi i мали слухати пана навiть у духовних справах, наприклад у питаннi про шлюб.

Св. Йосафат виступив рiшуче проти подiбних зловживань. Вiн заборонив шляхтi зводити у своїх маєтностях церкви i каплицi без його вiдома, а духовенству наказав не прислухатися до шляхти у духовних справах. Принципова позицiя Полоцького владики викликала ворожiсть до нього з боку частини шляхти, яка звикла з погордою ставитися до Української Церкви та її духовенства. Ця ворожiсть невдовзi дала себе взнаки, але там, де йшлося про iнтереси Церкви, архiєпископ не рахувався з «князями свiту», хоча цiлком усвiдомлював небезпеку вiдвертого протистояння з ними.

Стосунки зi свiтськими землевласниками стали ще напруженiшими, коли Полоцький владика почав рiшуче вимагати повернення Церквi маєтностей, якi незаконно прибрала до рук шляхта та заможнi мiськi громади. Попереднi полоцькi владики крiзь пальцi дивилися на розкрадання церковних земель. Вони не мали бажання конфлiктувати з впливовими шляхетськими колами та багатими мiщанами, тим паче, що за своє мовчання отримували щедрi винагороди. Пропонували хабарi також св. Йосафату, але владика-аскет лише посмiявся у вiдповiдь. Водночас вiн збирав архiвнi довiдки про точне число та межi церковних володiнь, i лише пiсля того вимагав їх повернення. Варто зазначити, що зазвичай Полоцький владика не хотiв удаватися до свiтських судiв, вiн намагався вирiшити проблеми миром за посередництвом приятельського суду. Коли ж це не вдавалося, св. Йосафат звертався до повiтових судiв з протестацiями, вимагаючи провести слiдство.

Так, пiсля тривалого протистояння Полоцький владика вiдiбрав у родини Корсакiв монастир св. Бориса i Глiба, яким вони заволодiли незаконно, судовим шляхом було повернено також монастирi з маєтками у Мстиславлi та Браславi. Але найгострiша сутичка вiдбулася у св. Йосафата з мiським урядом Могильова. Це велике торгiвельно-ремiсниче мiсто на Днiпрi грало особливе значення в економiчному життi Великого князiвства Литовського. Контролюючи важливi торгiвельнi шляхи по Днiпру та на схiд до Москви, Могильовський магiстрат зосередив у своїх руках потужнi фiнансовi та матерiальнi ресурси. Характерно, що навiть уряд Речi Посполитої не раз звертався до Могильова за значними кредитами. Користуючись слабкiстю королiвської влади у схiдних регiонах держави, а також занепадом Української Церкви, мiський уряд задовго до проголошення унiї в Брестi взяв пiд свiй контроль православне духовенство та обернув на свою користь прибутки з церковних маєткiв. Мiщани, не рахуючись з Полоцькими владиками, ставили i знiмали з парафiй священикiв, у мiському судi розглядалися справи про розiрвання шлюбiв тощо.

Спроби унiатських єпископiв навести лад у стосунках з мiстом успiху не мали – у Могильовi, маючи сильну мiську мiлiцiю, не допустили владик до вiзитацiї. Вони заявили, що дотримуються православ’я, тому влади полоцьких владик визнавати не бажають. Так конфлiкт, в основi якого лежало порушення економiчних та канонiчних прав Полоцької кафедри, набув релiгiйної барви. Втiм щедрi грошовi компенсацiї єпископам за порушення прав Церкви надовго поховали «пiд килим» давно назрiлу проблему.

У жовтнi 1618 р. св. Йосафат пiд час вiзитацiї єпархiї зробив спробу вiдвiдати Могильов. Мiсто зустрiло його замкненою брамою та озброєними мiщанами на валах. Вони кричали i вимагали, щоб вiн не наближався до мiста, називали його вiдступником, погрожували вiдкрити вогонь з рушниць i гармат i т. i. Полоцький владика пiшов на безпрецедентний крок: незважаючи на впливовiсть могильовцiв, подав скаргу до королiвського асесорського суду i виграв справу – в березнi 1619 р. суд визнав мiщан заколотниками, а всi церкви та церковнi маєтки Могильова були переданi пiд його юрисдикцiю. І хоча суд винiс рiшення покарати смертю органiзаторiв виступу, Полоцький владика не наполягав на його реалiзацiї.

Слiд зазначити, що дiяльнiсть св. Йосафата як Полоцького архiєпископа була багатогранною. Саме його зусиллями було вiдбудовано пам’ятку давньоруської культури – собор св. Софiї у Полоцьку, побудовано та вiдреставровано церкви у Вiтебську, Оршi та iнших мiстах Бiлорусi. Високо цiнуючи церковний спiв, Полоцький владика не шкодував грошей на утримання при своїй кафедрi чудового церковного хору. Турбуючись за змiцнення побожних практик серед вiрних, вiн сприяв також заснуванню в єпархiї церковних братств. Св. Йосафат дбав також про побільшення в єпархiї числа монастирiв. Саме ним було вiдбудовано та заселено ченцями василiанськi монастирi у Полоцьку, Брацлавi та Мстиславлi.

Енергiйна пастирська та реформаторська праця св. Йосафата у Полоцькiй єпархiї була поставлена пiд загрозу повного краху з початком нового етапу релiгiйного протистояння в Українi та Бiлорусi, який розпочався восени 1620 р. Тодi в Києвi пiд захистом українського козацтва патрiарх Теофан висвятив нову православну iє- рархiю з митрополитом Йовом Борецьким на чолi. В числi нововисвячених владик видiлявся видатний вчений, письменник-полемiст та богослов Мелетiй Смотрицький. Саме вiн мав вступити в боротьбу зi св. Йосафатом та, усунувши його, посiсти Полоцьку кафедру.

Смотрицький негайно прибув на Бiлорусь i, оселившись у Вiльнi в братському монастирi Св. Духа, розiслав по мiстах Полоцької єпархiї листи iз закликом вiдмовити у послусi чинному Полоцькому владицi iз запевненням, що унiя скоро буде скасована. Момент для подiбних дiй був обраний надзвичайно вдало. Якраз у цей час Рiч Посполита вела вiйну з Туреччиною i конче потребувала вiйськової допомоги з боку козакiв – протекторiв православ’я. Саме тому польський уряд не втрутився в ситуацiю i не вжив жодних реальних заходiв проти Смотрицького та його прихильникiв.

Тим часом у Полоцькiй єпархiї наростала хвиля антиунiйного руху. Рiшучi дiї св. Йосафата протягом 1618–1620 рр., скерованi на поширення унiї та змiцнення позицiй Церкви, не могли не викликати прихований та явний спротив серед його противникiв. Занадто багато сил було зацiкавлено у змiщеннi його з Полоцької кафедри. Найперше повстало православне духовенство та вiрнi усiх станiв, якi не бажали приймати унiї. Їх пiдтримали рiзнорiднi сили: священики, усуненi з парафiй за негiдну поведiнку; шляхта, незадоволена вимогами св. Йосафата шанувати парафiяльне духовенство; протестанти, незадоволенi змiцненням на Бiлорусi схiдного католицтва; землевласники, у яких було вiдiбрано церковнi маєтки. Справа доходила до вiдкритих зiткнень, на Полоцького владику було вчинено кiлька замахiв.

У цiй ситуацiї державна влада змушена була втрутитися, пiшовши на поступки православнiй опозицiї. Литовський канцлер Лев Сапєга дав розпорядження вiдкрити для православних запечатанi церкви у Могильовi, а до св. Йосафата надсилав листи, в яких звинуватив його у провокуваннi релiгiйних конфлiктiв у державi та переслiдуваннi православних. Вiдповiдь Полоцького владики була цiлком спокiйна, але рiшуча. Вiн нагадав канцлеру, наскiльки небезпечно для держави жертвувати iнтересами Церкви на користь полiтичних вигод. «Вiра є даром Божим, – писав вiн в одному з листiв до Лева Сапєги, – але вiра католицька, а не схизматична чи єретична, бо, визнаючи вiдщепенську вiру даром божим, доведеться визнати, що кожне єретичне блюзнiрство є даром Божим»4. Драмою св. Йосафата було те, що вiн щиро вiрив у те, про що говорив, i вважав обов’язком виконати свою мiсiю до кiнця. Полоцький владика смiливо йшов назустрiч вороже настроєному натовпу, проповiдував, полемiзував, не раз наражаючи себе на небезпеку.

Незважаючи на попередження про змову проти нього, св. Йосафат восени 1623 р. виїхав на вiзитацiю Вiтебська. Тут на шосту рiчницю його єпископських свячень (12 листопада) спалахнув антиунiйний виступ. Велика юрба людей, подолавши опiр особистої охорони єпископа, вдерлася до владичного будинку. Архiєпископ, чудово знаючи намiри вiтебчан, спокiйно вийшов їм назустрiч. Удар сокири та пострiл з мушкета завершили його життєвий шлях.

Загибель Полоцького владики за логiкою мала остаточно знищити плоди його працi. Втiм, сталося прямо протилежне. Розправа над єпископом дала поштовх багатьом переглянути свої погляди щодо перспектив релiгiйної боротьби. Литовський канцлер Лев Сапєга з рiшучого критика св. Йосафата стає його гарячим прихильником. Вiн очолив суд над мiщанами Вiтебська, який суворо покарав винних. Страх перед вчиненим i помстою за вчинене змусив багатьох учасникiв антиунiйних рухiв припинити боротьбу. Розвалу православної коалiцiї на Бiлорусi сприяла позицiя головного опонента св. Йосафата – Мелетiя Смотрицького, який в цей критичний момент кинув своїх послiдовникiв i термiново виїхав за кордон. У цих умовах пожвавили свою дiяльнiсть унiати Полоцької єпархiї, якi останнi роки були нейтралiзованi потужною антиунiйною опозицiєю. В народi стрiмко поширювався культ св. Йосафата як мученика за вiру, а його похорон у Полоцьку перетворився на велику проунiйну манiфестацiю. Наступник св. Йосафата на Полоцькiй кафедрi – архiєпископ Антонiй Селява – приймав єпархiю, де бiльшiсть вiрних схiдного обряду знову трималася унiї.

Роль св. Йосафата в iсторiї Унiатської (Греко-Католицької) Церкви є надзвичайно важливою. Без перебiльшення можна сказати, що на ранньому етапi її становлення вiн поруч з митрополитами Потiєм та Рутським був одним з головних її будiвничих, якi заклали фундамент 400-рiчної унiйної традицiї в Українi та Бiлорусi. І якщо Потiя традицiйно називають творцем, а Рутського – Атлантом унiї, то св. Йосафата по праву можна вважати її духовною скелею. Адже саме ним була вихована перша плеяда ченцiв зреформованого Василiанського Чину, яка протягом столiть стала духовною, iнтелектуальною та полiтичною елiтою Унiатської Церкви. Саме вiн став першим i найшанованiшим святим у середовищi унiатiв України та Бiлорусi XVII–XVIII ст.

За життя св. Йосафат виявив себе надзвичайно яскравою особистiстю. В своїй особi вiн поєднував риси ченця-аскета, блискучого проповiдника, письменника5 та енергiйного адмiнiстратора. Водночас вiн був сином своєї епохи, тому не мiг бути вiльним вiд її традицiй та законiв. Переконаний прихильник церковної унiї з Римом, вiн наполегливо впроваджував її в Бiлорусi, чим викликав рiзко негативне ставлення з боку православних. Але якщо сучаснi дослiдники стали об’єктивнiше оцiнювати дiяльнiсть знакових осiб тiєї епохи, причетних до релiгiйних конфлiктiв (як православних, так i унiатiв), то постать св. Йосафата все ще нерiдко постає в новiтнiй лiтературi з тавром жорстокого гонителя православ’я6.

На наш погляд, давно настав час не судити наших предкiв, а, сприйнявши їх такими, якими вони були в дiйсностi, спробувати зрозумiти логiку їх думок i дiй. У зв’язку з цим варто згадати, що в 2002 р. у рiдному мiстi св. Йосафата Володимирi-Волинському сталася хоч i непомiтна, але все-таки знакова подiя. Представники трьох християнських конфесiй Волинi – греко-католики, римо-католики та православнi вшанували його пам’ять спiльною молитвою. Сподiваємося, що це стане початком процесу, який, нарештi, приведе українське християнство до духовної єдностi, про яку мрiяв Полоцький владика.

Михайло Довбищенко

1Див.: о. Євген Козаневич. ЧСВВ. Життя святого великомученика Йосафата. – Львiв, 1994. – С. 19–24. 2Див.: о. П. Пiдручний. ЧСВВ. Василiанський Чин вiд вiд Берестейського з’єднання до 1743 року // Analecta OSBM. – section II. – Vol. XIII (XIX). – Fasc. 1–4. – Romae, 1988. – C. 101. 3Детальнiше про духовне життя св. Йосафата див.: Senyk S. The Sourses of the Spirituality of st. Josaphat Kuncewyc // Or. Christ. Per. – 1985. – P. 425–436. 4Довбищенко М. Епiзоди з iсторiї унiї в Могилевi (малодослiдженi аспекти релiгiйних рухiв на Бiлорусi кiнця XVI – першої половини XVII ст.) // Дрогобицький краєзнавчий збiрник. – Випуск. VII. – Дрогобич, 2003. – С. 144. 5Про письменницьку спадщину св. Йосафата див.: Слiпий Й. Богословське образовання i письменська творчiсть св. Йосафата Кунцевича // Opera Omnia. – T. II. – Рим, 1969. – С. 177–196. 6Погляд сучасної Росiйської Православної Церкви на роль i значення дiяльностi св. Йосафата не зазнала суттєвих змiн. Про це свiдчить, зокрема, перевидання без коментарiв дослiдження К. Зноска iсторiї Унiатської Церкви. – Див.: К. Зноско. Исторический почерк церковной унии. – М., 1993. – С. 150–156.

ПОТУЖНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ВПЛИВ НА РОСІЙСЬКУ МУЗИЧНУ КУЛЬТУРУ
(до 375-рiччя з дня народження Миколи Дилецького)

Вiдомий український музичний теоретик, педагог i композитор Микола Павлович Дилецький, який став фундатором музично-теоретичної думки в Українi та Росiї, народився в Києвi у 1630 роцi. З раннього дитинства виявляв прекраснi музичнi здiбностi, в 25 рокiв успiшно закiнчив Вiленську iєзуїтську академiю.У другiй половинi ХVІІ ст. в Москвi була започаткована величезна справа з виправлення та вдосконалення церковно-спiвочих книг, i для цього в Росiю запрошують авторитетних фахiвцiв музичного мистецтва. З другої половини 1670-х рокiв М. Дилецький, який на той час уже був вiдомим теоретиком партесного спiву, жив i працював у Москвi, де був пов’язаний з групою високоосвiчених дiячiв (переважно українцiв та iталiйцiв), якi пiдтримували новi течiї в галузi лiтератури та мистецтва. В 1670–1680-х роках Микола Дилецький створив у Москвi композиторську школу майстрiв багатоголосого хорового письма. Кiлька рокiв Микола Дилецький працював також регентом церковного хору Строганових у Солi-Камськiй (нинi Солiкамськ), зробивши цей хор одним iз кращих у Росiї.

Вiдомо, що пiд значним впливом видатних українських (а також кiлькох iталiйських) музикантiв Петербург i Москва стають наприкiнцi ХVІІІ ст. європейськими центрами музичної культури. Микола Дилецький був одним iз перших серед українських музикантiв, якi започаткували потужний вплив української музичної культури на музичне життя Росiї, що зумовило системнi змiни у церковнiй та свiтськiй музицi Росiйської iмперiї1.

Вплив музичної культури України на музичне життя Московської держави почався ще у серединi ХVІІ ст., коли поширена в Московському царствi знаменна нотацiя почала поступатися мiсцем п’ятилiнiйнiй київськiй нотацiї, коли на етнiчних росiйських теренах почали поширюватися новi одноголоснi осьмогласнi розпiви – київський, болгарський та грецький, з характерними для них симетричним ритмом та подiлом на такти однакової тривалостi. Росiйськi осьмогласiя були поступово переведенi з крюкової нотацiї на п’ятилiнiйну київську нотацiю (лiнiйна система була вiдомою на українських теренах вже в другiй половинi ХVІ ст., найдавнiшою пам’яткою її є «Супрасльський iрмолой», який зберiгається у книгозбiрнi Почаївської Лаври з 1593 р., а першою друкованою нотною книжкою не тiльки на українських, але й на схiдно-слов’янських теренах, був «Львiвський iрмологiон» (1706)). Таким чином, пiсля семисотлiтного панування монодичного знаменного спiву в росiйськiй церковнiй музицi кiнця ХVІІ ст. сталися значні змiни2.

У Москвi в кiнцi ХVІІ ст., а в Петербурзi на початку ХVІІІ ст. з’являється i швидко поширюється київський розспiв – рiзновид знаменного розспiву, створеного в добу пiзнього середньовiччя на українських теренах. Інтонацiйними основами київського розспiву були традицiї української пiсенної творчостi та народна музична мова. Київський розспiв побудований на системi осьмогласiя, його мелодика складається iз спiвiв терцово-квартової будови, якi утворюють дiатонiчний звукоряд. На вiдмiну вiд розспiвiв новгородсько-московської гiлки знаменного спiву, у київському розспiвi мелодiї є короткими i простими в ритмiчному планi, але в них бiльш чiтко виступає вiдчуття тонiчної стiйкостi, характерними рисами київського розспiву було розмежування на речитативнi та розспiвнi частини, а також повтори окремих фраз тексту (що не зустрiчається в новгородсько-московськiй гiлцi знаменного спiву). Сприйнятi пiсноспiви київського розспiву були викладенi в п’ятилiнiйнiй квадратнiй нотацiї, яка, на вiдмiну вiд крюкового письма, була названа в Росiї київським знаменням (рос.: «киевским знаменем»). В другiй половинi ХVІІІ ст. у Петербурзi розрiзняли великий i малий київський розспiв.

Саме пiд впливом української музичної культури в Росiї почало поширюватися партесне багатоголосся. Партесний спiв почав офiцiйно утверджуватися в Московськiй державi з часу запрошення до Москви українських церковних спiвакiв та композиторiв (вiдомо, що в 1652 р. український спiвак i хормейстер Федiр Якович Тернопольський, регент хору Києво-Могилянської Академiї, був запрошений з 11 найкращими київськими спiваками у Москву працювати регентом у придворну капелу царя Олексiя Михайловича), яких на кiнець ХVІІ ст. в Українi було вже кiлька десяткiв. Так, список Львiвського братства «Реєстр нотових тетрадей з 1697 р.» подає назви 267 творiв цього напряму та велику кiлькiсть прiзвищ українських композиторiв, серед яких названi Дилецький, Гавалевич, Завадовський, Колядчин, Чернушин, Бишовський, Пiкулицький, Шаваровський, Яжевський та iн.

Партесне багатоголосся поступово витiснило знаменний та тристрочний спiв. У рамках церковної музики партесний спiв можна видiлити як новий стильовий напрям, якому вiдповiдали новi жанри церковної музики – партеснi концерти a cappella, вiльнi багатоголоснi композицiї служб, партеснi обробки знаменного розпiву в хоральнiй фактурi. Виникли новi види духовної музики, що виконувалась у домашнiй обстановцi, – духовнi канти, псалми. В рамках партесної музики розвивалось ладотональне i гармонiчне мислення, з’явились твори з яскравими образними контрастами, значно посилився вплив народної музики i кантiв. Оновлення засобiв виразностi в партеснiй музицi вiдобразило процес зближення культової музики iз свiтською, який особливо посилився в музичному життi Росiї у ХVІІІ ст.

Найбiльш цiнним внеском у церковну музичну культуру Московської держави було створення жанру духовного концерту, який в Українi з’явився на початку ХVІІ ст., а в Московiї – в кiнцi ХVІІ – на початку ХVIII ст. Жанр духовного концерту дуже активно розвивався у Петербурзi протягом ХVІІІ–ХІХ ст. саме пiд впливом творiв кiлькох українських композиторiв – М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського та В. Пашкевича.

Вплив творчостi Миколи Дилецького був надзвичайно помiтним у раннiх партесних концертах цiєї доби, адже саме М. Дилецький розробив технiку композицiї цих концертiв у своєму видатному теоретичному трактатi «Мусикiйська граматика»3 (цей твiр був написаний в 1675 р., i в Росiї його використовували в рукописному варiантi українською мовою). Пiзнiше, в 1679 роцi, на замовлення Г. Строганова був зроблений переклад росiйською мовою. Ця праця М. Дилецького була дуже прогресивною, мала рацiоналiстичну спрямованiсть, тлумачила виразнi можливостi музики в дусi теорiї афектiв i мiстила найбiльш повний виклад композицiйних основ партесного спiву4. Пiд впливом М. Дилецького в Росiї склалась композиторська школа майстрiв багатоголосного церковного спiву. «Мусикiйська граматика» слугувала головним посiбником для вивчення теорiї музики i технiки багатоголосного хорового письма (збереглися численнi списки i перевидання цiєї працi М. Дилецького, зокрема, петербурзьке україномовне видання 1723 року, а також видання 1910 року, здiйснене С. Смоленським).

У другiй половинi ХVІІІ ст. М. Березовський та Д. Бортнянський, якi враховували в своїй творчостi теоретичнi постулати М. Дилецького, вдосконалили створений ними класичний тип духовного концерту (цi концерти вiдрiзняються великими масштабами, типовим є зiставлення 3–4 рiзнохарактерних частин з контрастними прийомами викладу, цi твори, як правило, закiнчуються полiфонiчним роздiлом). Загалом творам українських композиторiв, якi працювали в Росiї, було властивим поєднання рис популярного тодi iталiйського оперного стилю з мелодiйнiстю української народної пiснi та проникливiстю українських дум (цi особливостi були дослiдженi вiдомими росiйськими музикознавцями Т. Барановою та Т. Владишевською5). Цю тенденцiю одним з перших започаткував М. Дилецький.

М. Дилецький був не тiльки одним з фундаторiв музично-теоретичної думки в Українi та Росiї, вiн також був i успiшним композитором. Його вокальнi та хоровi твори були популярними впродовж двох столiть6. Кiлька музичних творiв М. Дилецького, в тому числi восьмиголосi «Херувимська», «Лiтургiя» та iншi, зберiгаються у Вiддiлi рукописiв Державного iсторичного музею в Москвi та в Музичному вiддiлi Національної бiблiотеки України iм. В. Вернадського у Києвi.

Помер Микола Дилецький у 1680 роцi у Москвi. Його життєвий i творчий шлях пiдтвердив вiдому iстину: творчiсть найкращих представникiв української музичної культури наочно демонструє наявнiсть тих високих потенцiй українського духу i українського ґенiю, що в добу поневолення українського народу культурно, iнтелектуально i духовно панував над своїми гнобителями.

Тетяна Воропаєва

1Див.: Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Казань, 1914. 2Див.: Вознесенский И. О церковном п›нии православной греко-российской церкви. Большой знаменный напев. – Киев, 1887; Преображенский А. Культовая музыка в России. – Л., 1924; Успенский Н. Образцы древнерусского певческого искусства. – Л., 1968. 3Дилецкий Н. Мусикийская грамматика. – СПб., 1910. 4Див.: Разумовский Д. Церковное п›ние в России. – Вып. І – ІІІ. – М., 1867–1869. 5Баранова Т. Б., Владышевская Т. Ф. Церковная музыка // Музыкальная энциклопедия. – М.: Сов. энциклопедия, 1982. – Т. 6. – С. 118–134. 6Див.: Матерiали з iсторiї української музики. Партесний концерт. – Київ, 1976; Барвiнський В. Музика // Історiя української культури. – К., 1994. – С. 628–637; Цалай-Якименко О. Музично-теоретична думка на Українi в ХVІІ ст. та працi М. Дилецького // Українське музикознавство. – К., 1971. – С. 32–40.

ПОДВИЖНИК НА НИВІ МОГИЛЯНСЬКОЇ ВЧЕНОСТІ
(до 315–рiччя вiд часу вступу на Київську православну митрополiю Варлаама Ясинського)

В особi Варлаама Ясинського ми бачимо одного з найвидатнiших київських iєрархiв ХVІІ– ХVІІІ ст. Вихованець Петра Могили, вiн все своє життя був носiєм могилянського духу i знаменитої могилянської вченостi.Майбутнiй митрополит Київський, Галицький i всiєї Малої Росiї народився близько 1627 р. в шляхетськiй родинi. По закiнченнi навчання у Київському колегiумі вiн, за тогочасною традицiєю української духовної елiти, вдосконалював свiй освiтнiй рiвень в захiдноєвропейських навчальних закладах, зокрема, у Кракiвськiй академiї, за що був «ув›нчан философским ковпаком», тобто удостоєний ступеня доктора фiлософiї. На Українi вiн прийняв чернецький постриг у Києво-Печерськiй лаврi i став керувати Печерською друкарнею. Водночас «проходил учительские звания» в Київському колегiумі.

В листопадi 1665 р. корпорацiя Колегiуму в пошуках кандидатури на ректора одностайно зупинила свiй вибiр на «многоученому» Варлаамовi Ясинському. Його обрання вiтали всi тогочаснi духовнi i свiтськi, пов’язуючи з ним надiї на вiдродження колишнього рiвня навчального закладу, який занепав пiсля пожежi 1658 р. Колишнiй ректор Колегiуму Лазар Баранович писав своїм колегам: «Я в восторг› от единодушнаго избранiя, на котором Дух Святый послал нам свои язики на пречестнаго отца Ясинскаго, – плодоносную в›твь мого винограда. Поздравляю. Его вашим ректором. В нем вы нашли сокровище, скрытое в пол›»1. Київський полковник Василь Дворецький, який також радiсно сприйняв звiстку про обрання Варлаама Ясинського, писав до гетьмана Брюховецького: «К наставленiю д›тем православно-россiйским обрали на правительство от людей добрых и почтеннаго отца Варлаама Ясинскаго, который уже знатно почал строение в монастыре братцком исправляти и людей ученых на мастерство прибирати»2. Очолюючи Колегiум у 1665–1673 рр. Варлаам Ясинський доклав значних зусиль у налагодженнi його навчального процесу i матерiальному забезпеченнi3. Зокрема, 1670 р. вiн просив допомоги у Московського патрiарха Йоакима для «зело обнищавшей, всегда же день и нощь трудящейся» корпорацiї вчителiв Колегiуму.

Пiзнiше, 1693 р., Варлаам Ясинський вже у санi Київського митрополита разом з гетьманом Іваном Мазепою вiдрядить у Москву ректора Колегiуму iгумена Йоасафа Кроковського з проханням видати Братському монастирю «жалувану грамоту» i пожертви на школу, щоб процвiтали в Києвi «вiльнi фiлософськi i богословськi науки». При цьому митрополит просив також пiдтвердження «судової автономiї» Київського колегіуму4. 11 сiчня 1694 р. Колегiум отримав грамоту на право навчання не тiльки пiїтики i риторики, але й фiлософiї i богослов’я, водночас пiдтверджувалася i судова автономiя навчального закладу, що означало визнання Колегiуму вищою школою. Вже пiсля 1694 р., а особливо пiдтверджувальної грамоти Петра I 1701 р., починає широко вживатися назва «Києво-Могилянська Академiя».

Вiдомо, що 1673 р. Варлаам Ясинський добровiльно залишив ректуру й iгуменство в Києво-Братському монастирi i поселився в Києво-Печерськiй лаврi. Йому було доручено обов’язки проповiдника i керiвника Печерської друкарнi.

На той час переважаючими були проповiдi «латино-польського типу», представленi визначними лiтературними i церковно-полiтичними дiячами – Йоаникiєм Галятовським, Антонiєм Радивиловським, Лазарем Барановичем, Інокентієм Гiзелем, Єпифанiєм Славинецьким та ін. «Подобно знаменитым отцам церкви, І. Златоусту, Василiю В. и др., которые не чуждались класической науки и, внося ея элементы в свои проповеди, желали тем иметь большее влiянiе на языческую публику, и южно-русскiе проповедники второго перiода, чтобы успешно бороться с католическим влiянiем и отвлекать русскiй народ от чужих постил, должны были усвоить себе их прiемы и создать на своей почве равныя им произведенiя», – так характеризує дослiдник української проповiдi М. Марковський змiст i завдання української проповiдi цього часового вiдтинку5.

Проповiдницьку дiяльнiсть Варлаама Ясинського характеризує гомiлетичний збiрник другої половини ХVІІ ст., авторство якого незаперечно довiв у кiнцi ХІХ ст. М. Петров. Вiн є класичним прикладом подачi проповiдей за iдеєю церковного року. Збiрник мiстить понад 50 проповiдей i матерiали до них – «различная собранiя, ку пропов›ди Слова Божiя служащая», викладенi староукраїнською, а також польсько-латинською мовою, зокрема витяги з проповiдей польських єзуїтських проповiдникiв Фоми Млодзяновського6 i Павла Качинського7. Назви проповiдей вказують на мiсця їх виголошення у вiдповiднi свята i днi пам’ятi святих: Києво-Печерський монастир («Слово на день памяти преподобного Феодосiя Печерскаго», «Слово на день успенiя преподобнаго Феодосiя Печерскаго», «Слово на день Успенiя Пресвятой Богородицы»), Пустинно-Миколаївський монастир («Слово на день преставленiя святителя и чудотворца Николая») i Києво-Межигiрський Преображенський монастир (одне iз Слiв на свято Преображення) в Києвi, а також поза його межами – в Нiжинськiй Покровськiй церквi («Слово на Покров пресвятой Богородицы») i в Стародубi зi згадуванням iменi полковника Михайла Миклашевського («Слово на собор св. архистратига Михаила»), де, очевидно, Печерський архiмандрит бував за своїми обов’язками. На думку М. Петрова, в 1697 р. Варлаам Ясинський, уже в похилому вiцi, передав свої рукописнi проповiдi Димитрiю Ростовському для пiдготовки їх до друку, але цей задум так i не був реалiзований8.

Успiшне виконання Варламом Ясинським його обов’язкiв у Києво-Печерськiй лаврi сприяло його iєрархiчному зростанню. 1680 р. вiн став iгуменом Київського Пустинно-Миколаївського монастиря, а 1683 р. – архiмандритом Києво-Печерської лаври, обраним за участi всього київського клиру i свiтських «людей началных» на чолi з гетьманом Іваном Самойловичем. У своєму керiвництвi найавторитетнiшим з українських монастирiв Ясинський продовжував традицiї своїх попередникiв у вiдстоюваннi особливих прав та привiлеїв Лаври вiд московських свiтських i духовних кiл, розвитку культурно-просвiтницької справи. Велике значення у цьому мала допомога нового гетьмана – Івана Мазепи. Його гетьманування прийшлося на часи, коли вже вiдбулася змiна канонiчної юрисдикцiї Київської митрополiї. Не маючи змоги змiнити загальний статус Православної Церкви, Мазепа допомагає Лаврi повернути її найважливiший привiлей – ставропiгiю, якої вона була позбавлена актом 1686 р. Гетьман пiдтверджує i скрiплює своїми пiдписами листи, з якими архiмандрит Лаври Варлаам Ясинський звернувся до росiйського царя, прохаючи його затвердити давнє право монастиря – незалежнiсть вiд влади Київського митрополита. Врештi, лаврськi чолобитнi, привезенi в Москву 18 сiчня 1688 р. намiсником приписного до Лаври Брянського Свенського монастиря Ізмаїлом i печерським намiсником Паїсiєм, були позитивно прийнятi в московських правлячих колах – 31 травня 1688 р. Лавра одержала грамоту на ставропiгiю9.

Як вихованець i наступник Петра Могили, Варлаам Ясинський продовжує його заходи у пошуку пiдстав для соборної канонiзацiї печерських i, загалом, українських святих. Вiдомо, що у 60-х рр. ХVІІ ст. до Москви приїжджав лаврський iєродиякон Ісайя з метою пошуку в мiсцевих книгосховищах житiя преподобного Антонiя Печерського10. Зусиллями Варлаама Ясинського i керованого ним культурно-освiтнього гуртка, готувався до видання звiд житiй українських святих – Четьї-Мiнеї, яке було доручено Димитрiю Тупталу (Ростовському). Представляючи 1695 р. Московському патрiарху Адрiану щойно надруковану частину «Четьїх-Мiней», Варлаам Ясинський у супровiдному листi вказував: «усердное о том имел тщанiе, дабы, за помощiю Божiею, предстательством преблагословенныя Девы Марiи Богородицы и молитвами преподобных угодников печерских, богоугодное желанiе и намеренiе прежде мене бывшаго блаженныя памяти богомудраго архимандрита тояжде лавры святой Іннокентiя Гизеля могло ко благополучному прiити совершенiю; воеже бы книгу житiй святых дванадесять месячных в обители святой печерской расправлены и типом изображены быти возмогли»11. За Варлаама Ясинського у Лаврi було також встановлено днi загальних святкувань пам’ятi печерських подвижникiв: для Ближнiх печер – «по отданiи Праздника Воздвиженiя Креста Господня в субботу первую» (тобто в один з днiв вiд 22 до 28 вересня, починаючи з 1886 р. святкування вiдбувається тiльки 28 вересня), для Дальнiх печер – 28 серпня12.

У перiод пiдпорядкування Української Церкви Московському патрiархату Лавра стала центром опозицiї бiльшостi київського духовенства вищiй росiйськiй церковнiй владi, а Печерський архiмандрит Варлаам Ясинський – одним з найпослiдовнiших захисникiв незалежностi Київської митрополiї. Пiд час обрання Київським митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського вiн був першим, хто вiдкрито виступив проти такого пiдпорядкування. На Київському соборi 1685 р. вiн разом з групою духовних осiб склав листа до гетьмана Івана Самойловича, в якому перерахував всi негативнi наслiдки цього акту. Пiд тиском духовних осiб гетьман разом iз новообраним митрополитом звернулися в Москву з донесенням, в якому вказувалося на необхiднiсть погодження всiх церковних питань з Константинопольським патрiархом i дотримання всiх прав i привiлеїв Київської митрополiї, передусiм на заведення шкiл i друкарень13.

Автономiстичний напрямок дiяльностi лаврського чернецтва, який визначався особливим статусом Печерського монастиря, виявився також в iгноруваннi Лаврою вказiвки Московського патрiарха щодо вибору i посвяти Печерського архiмандрита в 90-х рр. ХVІІ ст. 1684 р. новообраний архiмандрит Варлаам Ясинський вiдмовився їхати за поставленням до Москви, а прийняв його вiд Чернiгiвського єпископа Лазаря Барановича. Проте домагання Львiвського єпископа Йосипа Шумлянського на Печерську архiмандрiю змусили Варлаама переглянути свою позицiю. Того ж року вiн направив до Московського патрiарха делегацiю за благословенною грамотою на архiмандрiю, за якою Києво-Печерська лавра була вилучена з-пiд влади Константинопольського патрiарха14. Це свiдчить про те, що в складних умовах цiлеспрямованого наступу росiйського царизму i Московського патрiархату на полiтичну i церковну незалежнiсть України, верхiвка духовенства, як i всього тогочасного суспiльства, не могла реагувати однозначно на подiї в країнi. Намагаючись з однiєї сторони всякими способами вiдстояти давнi права i привiлеї Української Церкви, її дiячi одночасно використовували зближення з Москвою для захисту своїх конфесiйних iнтересiв.

Подiбного автономiстичного курсу Лавра в цей час дотримувалася i у своїй видавничiй дiяльностi. Процес пiдпорядкування Української Церкви Московському патрiархату негативно позначився на дiяльностi Печерської друкарнi: з 1686 р. починаються методичнi утиски на лаврське друкарство. Адмiнiстрацiя монастиря, зберiгаючи пiдтверджену царською грамотою 1685 р. автономiю друку15, намагалася вiдстояти фактичну незалежнiсть у видавництвi перед росiйською свiтською i церковною владою. Це виявилося, зокрема, в iгноруваннi залежностi вiд Московського патрiарха. Попри заборону патрiарха Іоакима видавати книги без його попереднього розгляду, виданий у 1688 р. твiр Антонiя Радивиловського «Вен›ц Христов», в передмовi до якого було сказано, що вiн видається з патрiаршого благословення, насправдi не був узгоджений з патрiархом. Виявивши це, патрiарх вичитував Лаврi: «Сами судите, чего достойно д›ло сiе без благословенiя нашего архипастырства синодального дерзновенно изнесенное? По нашему же суду достойно огнесожженiя. Делавши же безсовестно, или паче л›потнее рещи преслушне, достойни по священническим канонам великаго запрещенiя и правильныя тяжкiя епитимiи»16. На книгу було накладено заборону i тiльки заступництво царiв врятувало Лавру вiд неприємних клопотiв.

Не висловлюючи вiдкрито свого незадоволення вимогами московської духовної влади, Лавра фактично їх не виконувала. Так, 1689 р. вийшла перша частина «Четьїх-Мiней» Димитрія Ростовського. Перед тим Печерський архiмандрит Варлаам Ясинський, звертаючись до патрiарха за примiрником макарiвських «Четьїх-Мiней» просив дати дозвiл на видання книги в Лаврi. Патрiарх не дав свого благословення i Лавра, не дочекавшись дозволу, видала книгу. Звинувативши Лавру в «безсовестности», патрiарх домiгся, щоб книгу, виправивши «погр›шности», було передруковано.

Формально погоджуючись висилати патрiарху книги на попереднiй розгляд, Лавра у своїй видавничiй дiяльностi i надалi намагалася обiйти духовну цензуру. В серпнi 1689 р. у листi до патрiарха Варлаам Ясинський писав: «Сiе зело есть нам трудно и невместително, того ради о крайнее разсужденiе и благословенiе челом бьем»17. У тому ж листi Печерський архiмандрит, маючи намiр друкувати вкрай необхiднi українському народу Псалтирi рiдною мовою (бо «ея же и єдинiя в типографiи не имами»), уточнював у патрiарха, як друкувати: за московським чи київським зразком: «Ибо аще по Московску, то не обыкоша сiи людiе тако читати не имут куповати, разве аще бы особный на то был монарший указ и патрiаршiй всенародный»18.

Гетьманування Івана Мазепи, який особливо шанував Києво-Печерську Лавру, вiдкрило Варлаамовi Ясинському дорогу до Київського митрополичого престолу. 1690 р. «вольною елекциею» його було зведено до сану митрополита Київського, Галицького i всiєї Малої Росiї. Завдяки клопотанню гетьмана Ясинський отримав ще й титул екзарха Московського патрiарха. При такiй впливовiй пiдтримцi київський преосвященний продовжував дотримуватися незалежного вiд Москви курсу у церковних справах, яким вiдзначився ще на становищi Печерського архiмандрита. Так, попри бажання Московського патрiарха Адрiана вiн провiв на Печерського архiмандрита свiтського кандидата – колишнього Генерального суддю Мелетiя Вуяхевича, взяв його пiд свiй особистий захист, коли той вiдмовився поїхати в Москву для поставлення (за «старостiю л›т» и «неможiем»), пiдтримував автономiстичний напрямок дiяльностi Печерської друкарнi. Користуючись «попустительством» Московського патрiарха щодо українських церковних справ i його особистою приязню, Варлаам Ясинський намагався пiдняти престиж Київського митрополичого престолу: затвердив за ним спiрнi з Чернiгiвською кафедрою Глухiвську, Борзенську i Конотопську протопопiї, приписав до Софiйського митрополичого дому Видубицький монастир, бажаючи там мати «от трудных д›л архиерейских малое н›кое тамо упоение». Докладав зусиль для пiдвищення освiтнього i духовного рiвня клиру та пастви, зокрема священики зобов’язувалися вiддавати в науку своїх синiв, а за книгою Інокентiя Гiзеля «Мир с Богом челов›ку» складати протопопам iспит на знання обов’язкiв священицького сану. Стараннями митрополита був «значне обновлен в своїм украшенiи» кафедральний осiдок – Києво-Софiйський монастир, при ньому було влаштовано бiблiотеку i упорядковувався копiями давнiх актiв архiв.

Предметом особливої турботи митрополита Варлаама, як i iнших київських архiєреїв-могилянцiв, була Києво-Могилянська академiя. За правлiння двох українських зверхникiв – Івана Мазепи i Варлаама Ясинського – вона досягла свого розквiту. Матерiальне i правове становище навчального закладу та академiчної корпорацiї отримало надiйне забезпечення гетьманськими унiверсалами i царськими жалуваними грамотами.

Сучасники високо цiнували вченiсть i благочестя Варлаама Ясинського. Його славили у своїх проповiдях могилянськi казнодiї, сучасники називали його «мужем поистине святым, постникам великим подобным, смирения необычайнаго». Св. Димитрiй Ростовський вважав його «столпом обители» Печерской, а Стефан Яворський – Геркулесом, який прийняв «почетное бремя (honorarium pondus)» пiсля Атланта – Інокентiя Гiзеля. Цим пiдкреслювалося особливе подвижництво Варлаама Ясинського на нивi могилянської вченостi.

Свiтлана Кагамлик

1Письма Лазаря Барановича. – Чернигов, 1865. – С. 185. 2Цит. за: Малеванский Ф. Пастырская деятельность киевских митрополитов с 1686 по 1796 г. II. Киевский митрополит Варлаам Ясинский. 1690– 1707 // Киевские епархиальные ведомости. – 1905. – С. 310. 3Петров Н. И. Киевская Академия во второй половине ХVІІ века. – К., 1895. – С. 31. 4Власовський І. Нарис iсторiї Української Православної Церкви / У 4-х тт. – Нью-Йорк, 1990 – Т. 3. – С. 39, 43. 5Марковский М. Антоний Радивиловский, южно-русский проповедник ХVІІ в. // Компакт. – Б. м., б. г. – С. 52. 6Головний твiр Фоми Млодзяновського (1622–1686) «Пропов›ди бес›д на нед›ли и праздники» вийшов 1681 р. в Познанi у 4-х тт. 7Ксьондз Павло Качинський по черзi керував товариствами єзуїтiв у Ярославлi, Люблiнi i Краковi. За матерiалами своєї 12-рiчної проповiдницької дiяльностi в Люблiнi вiн видав «Пропов›ди на нед›ли всего года» в 2-х тт. (Калiш, 1675, 1697) i «Пропов›ди на праздники всего года» (Калiш, 1684). 8Див.: Петров Н. Новооткрытый киевский проповедник второй половины ХVІІ века // Труды Киевской духовной академии. – 1892. – № 5. – С. 93–126; Інститут рукопису НБУВ. – Ф. 307, спр. 477. 9Харлампович К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. – Т. 1. – Казань, 1914. – С. 242. 10Там само. – С. 8. 11Малеванский Ф. Зазн. праця. – С. 1233. 12Кабанець Є. Петро Могила і печерська канонізація 1643 р. // П. Могила, богослов, церковний і культурний діяч. – К., 1997. – С. 154. 13Архив Юго-Западной России. – Т. І. – Ч. V. – С. 103–116. 14Ульяновський В. І., Крижанiвський О. П., Плохiй С. М. Історiя церкви та релiгiйної думки в Українi / У трьох кн. – К., 1994. – Кн. 3 – С. 97. 15Огiєнко І. І. Історiя українського друкарства. – Т. 1: Історично-бiблiографiчний огляд українського друкарства ХV–ХVІІІ вв. – К., 1994. – С. 287. 16Архив Юго-Западной России. – Ч. 1. – Т. V. – № LХХVІ – С. 280–284. 17Архив Юго-Западной России. – Ч. І. – Т. V. – № LXXVI. – С. 289. 18Там само. – № LХХХ. – С. 282; Огiєнко І. І. Зазн. праця. – С. 289.

МИХАЙЛО АВЕНАРІУС – ЗАСНОВНИК НАУКОВОЇ ШКОЛИ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ ФІЗИКИ В УКРАЇНІ
(до 170-рiччя з дня народження)

Становлення i розвиток фiзичної освiти та науки на територiї сучасної України вiдбувався у нерозривнiй єдностi з утворенням та дiяльнiстю вищих навчальних закладiв України протягом ХІХ столiття, кожен з яких має свою передiсторiю та iсторiю заснування.Заснування унiверситетiв (1784 р. – Львiвський, 1805 р. – Харкiвський, 1834 р. – Київський, 1865 р. – Новоросiйський, 1875 р. – Чернiвецький) та інститутів (1885 р. – Харкiвський практичний технологiчний , 1898 р. – Київський полiтехнiчний, 1899 р. – Катеринославське вище гiрниче училище) сприяло науковим дослiдженням у фiзицi.

Серед вищезгаданих закладiв виокремлюється Київський унiверситет св. Володимира (тепер Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка), який пройшов великий складний шлях i зробив неоцiненний внесок у розвиток освiти, науки i культури України.

Процес становлення освiти та науки в Українi, зокрема, природознавства, з його базовим напрямком – фiзикою, розпочався. Професори та викладачi були за походженням росiяни, вихiдцями з унiверситетiв Росiї та Європи. Вони, поряд з викладанням, лише згодом розпочали на кафедрах i в лабораторiях власну наукову дiяльнiсть. Для багатьох з них перiод роботи в українських унiверситетах вiдзначився науковими досягненнями свiтового рiвня. Варто згадати фiзикiв М. Умова, М. Авенарiуса, М. Шiллера. Їхня плiдна дiяльнiсть, iз переважною бiльшiстю за кiлькiстю – українського населення, на теренах України створила специфiчне, неповторне духовно-iнтелектуальне середовище, тiсно пов’язане з соцiально-економiчним, громадсько-полiтичним i загальнокультурним розвитком окремих регiонiв. Це i уможливило появу нацiональних власних кадрiв викладачiв та науковцiв. Зокрема, фiзикiв – М. Пильчикова (1857–1908), уродженця Полтавщини, вихованця Харкiвського унiверситету, та Й. Косоногова (1866–1922), що походив з областi Вiйська Донського, вихованця Київського унiверситету.

Одним iз вiдомих фiзикiв-першовiдкривачiв, чиє iм’я пов’язане з Київським унiверситетом св. Володимира, був Михайло Петрович Авенарiус.

Михайло Петрович народився 7 вересня 1835 р. у Царському селi (нинi м. Пушкiно), що поблизу м. Санкт-Петербурга у Росiї. Навчався у початковiй школi Царського села, потiм у гiмназiї – 1858 р. та унiверситетi Санкт-Петербурга, учень академiка – фiзика Е. Ленца. У 1858– 1862 рр. – позаштатний учитель математики другої гiмназiї у Санкт-Петербурзi. У 1862–1864 рр. виконує фiзичний практикум для молодих вчених та першi власнi експериментальнi дослiдження у нiмецького фiзика i хiмiка Г. Магнуса, нiмецького фiзика Г. Кiрхгофа та iн. Опублiкував першi працi про термоелектричнi явища з точки зору контактної теорiї кiнця спаю двох рiзних металiв.

Захистив у Санкт-Петербурзi дисертацiю на звання магiстра фiзики з питань термоелектрики. Викладав лекцiї: 1) загальної та експериментальної фiзики; 2) метеорологiї; 3) механiчної теорiї тепла.

У 1866 р. одружився з В. Терпигорєвою. У Санкт-Петербурзi захистив дисертацiю на звання доктора фiзики з питань термоелектрики. Встановив залежнiсть термоелектрорушiйної сили в термоелементi пропорцiйно рiзницi температур двох спаїв з рiзнорiдних металiв в замкненому колi – формулу Авенарiуса. Затверджено у званi екстраординарного професора.

Його дослiдження в галузi метеорологiї мали загальносвiтове значення. У 1868 р. вiн вивiв рiвняння змiни вологостi повiтря зi змiною висоти його пiднiмання, яке передує на вiсiм рокiв ранiше, що одержав Р. Клаузiус у 1876 р. З окремих питань метеорологiї був попереду захiдноєвропейських вчених. Узагальнив i систематизував рiчнi спостереження обсерваторiї Київського унiверситету за тридцять та дванадцять рокiв. Вважається учителем О. Клоссовського, який у майбутньому став вiдомим метеорологом.

У той же час ним органiзовано роботу цiлої плеяди молодих дослiдникiв, котрi проводили науковi експериментальнi дослiдження з використанням обладнання i методiв високого наукового рiвня.

Авенарiусом опублiковано працю «Про внутрiшню приховану теплоту» (1873 р.), що у майбутньому визначила на тривалий перiод теми нових дослiджень для рiдини i газу: критичної температури, тиску та об’єму. 1874 р. обладнано фiзичну лабораторiю та пiдготовлено курс «Вступ. Практичнi заняття з фiзики». 1875 року у нових умовах, видiленої додаткової площi, реорганiзовано фiзичну лабораторiю для органiзацiї систематичних перших навчальних лабораторних занять студентiв та органiзацiї перших науково-дослiдних експериментальних дослiджень в Київському унiверситетi.

Упродовж 70-х рр. ХХ ст. брав активну участь у дiяльностi Київського товариства природодослiдникiв, з’їздах росiйських природодослiдникiв: другому у Москвi 1869 р., третьому у Києвi, де був головою органiзацiйного комiтету в 1871 р., п’ятому у Варшавi 1876 р. та шостому у Санкт-Петербурзi 1879 р.

Високонауковi здобутки вченого були визнанi громадськiстю. Авенарiус був обраний членом Київського товариства природодослiдникiв, Росiйського Фiзико-хiмiчного товариства, Берлiнського фiзичного товариства та Почесним членом Московського товариства аматорiв природознавства. 1876 р. його було обрано членом-кореспондентом на честь 150-лiтнього ювiлею вiд заснування АН у Санкт-Петербурзi, як професора фiзики у Києвi. Одночасно були обранi: Д. Менделєєв, Р. Ленц, А. Еттiнген та iн.

У 1877 р. ним було виведено формулу залежностi змiни об’єму рiдини зi змiною температури до критичних значень – формула Авенарiуса. Кiнець 70-х i початок 80-х рр. За участю i загальним керiвництвом застосовується новий метод Авенарiуса для визначення критичних температур, тискiв та об’єму. Результати iз експериментальних дослiджень молодих вчених друкуються у наукових виданнях за рубрикою «З фiзичної лабораторiї унiверситету св. Володимира» i мали вагомий резонансний вiдгук.

У 1881–1882 рр. Авенарiус брав участь у мiжнароднiй виставцi електротехнiки у Парижi (1881 р.). Прiоритет винаходу електричного конденсатора. Демонструє винахiд можливих прийомiв передачi i подiлу електричного струму для споживачiв. У 1882 р. система була продемонстрована на електротехнiчнiй виставцi у Санкт-Петербурзi. Винахiд вiдзначений нагородою – срiбною медаллю, а винахiдник – французьким орденом Почесного Леґiону.

Кульмiнацiєю результатiв вивчення критичного стану стала публiкацiя у 1884 р. статтi «Критичний стан речовини», в якiй було узагальнено найголовнiшi результати наукових пошукiв починаючи вiд 1873 до 1884 рр.

У 1885 р. О. Надєждiним, учнем М. Авенарiуса було здiйснено перше пряме вимiрювання критичної температури води. У кiнцi 80-х р. у Київськiй лабораторiї молекулярної фiзики була сформована перша наукова школа експериментальної фiзики у складi О. Надєждiна, В. Зайоночевського, О. Страуса, К. Жука, І. Павлевського, Каннегiсера, Д’ячевського, З. Врублевського, Е. Шпачинського, О. Клоссовського, Й. Косоногова.

Авенарiус був також iнiцiатором i членом-засновником Київського фiзико-математичного товариства. 30 сiчня 1895 р. його було обрано Почесним членом Київського фiзико-математичного товариства. Науковий, педагогiчний та громадський внесок вченого є гордiстю України, а засноване у 1990 р. Українське фiзичне товариство зберiгає його традицiї та продовжує їх розвиток.

Вчений мрiяв провести дослiди, що могли привести до вiдкриття електромагнiтних хвиль та питання повiтроплавання у вирiшеннi проблем керування аеростатами. Вiдсутнiсть коштiв i першi спроби, на жаль, не дали належного результату. Давня хвороба, викликана тяжкими умовами працi в лабораторiї та перевантаження забирає у нього сили. 16 вересня 1895 р. закiнчився його земний шлях. Мав сина i п’ять дочок. Похований на київськiй землi1.

Анатолiй Лень

1Шут М., Лень А. Гуманiзацiя: введення творчого доробку М. Авенарiуса до обiгу у просторi фiзичної освiти // Збiрник наукових праць. Спецiальний випуск. – К.: Науковий свiт, 2003. – С. 60– 68; Лень А. Михайло Петрович Авенарiус (1835– 1895) // Фiзика. Всеукраїнська газета для вчителiв. – 2001. – № 34 (118). – С. 11–12; Авенарiус Михайло Петрович // Фiзичний кур’єр. Науково-iнформацiйне видання («Physical messenger»). – 2000. – № 4 (7). – С. 12.

ЙОГО НАЗИВАЛИ АРХЕОЛОГОМ-РЕВОЛЮЦІОНЕРОМ
(до 155-рiччя з дня народження Вiкентiя Хвойки)

Ім’я В. Хвойки останнiм часом згадують доволi часто. Але пов’язано це, передусiм, не з повагою до шановного дослiдника, а з тiєю ажiотажною популярнiстю, яку набула нинi вiдкрита ним трипiльська культура. Прагнучи пiдтвердити науковiсть iдеї щодо трипiльських пращурiв сучасних українцiв В. Хвойцi нав’язують роль її провiдника. Вирвана з контексту теорiя вченого щодо автохтонного розвитку населення Середнього Поднiпров’я видається за безсумнiвний доказ наявностi прямих родинних стосункiв мiж трипiльцями та українцями. В той же час непростий життєвий та науковий шлях дослiдника i, зокрема, умови та обставини виникнення концепцiї автохтонного розвитку, залишаються поза увагою.Вiкентiй (Частослав) Хвойка народився у лютому 1850 року в селищi Семiн. Його батько мав невеликий маєток. Початкову освiту Вiкентiй отримав у народнiй школi в с. Семiнi, пiсля чого поступив до комерцiйного училища в м. Хрудимi, яке закiнчив у 1864 роцi. Пiзнiше подорожував, цiкавився старожитностями, жив у Празi. У 1876 роцi В. Хвойка переїхав до Києва. З яких причин вiн залишив батькiвщину – точно невiдомо. За свiдченнями його ученицi В. Козловської, Вiкентiй В’ячеславович не любив про це говорити. Можливо мала мiсце якась романтична iсторiя, але достеменно це не вiдомо.

У Києвi В. Хвойка спочатку зайнявся викладанням малювання та нiмецької мови, пiзнiше – сiльським господарством. Це заняття було досить плiдним i навiть принесло йому нагороди на сiльськогосподарських виставках. Проте iнтерес до старожитностей, який, напевне, зародився ще в Чехiї, призвiв до того, що В. Хвойка почав займатися дослiдженням «того, що вже давно пройшло» (цитата з листа В. Хвойки до батька). Можливо, певний час вiн поєднував два види дiяльностi, та вже з кiнця 80-х рокiв XIX ст. дослiдження i збирання старожитностей стало його головним заняттям. Першi згадки про це знаходимо у листi В. Хвойки до батька, датованому 1891 роком. З листа, в якому описуються плани робiт на лiто 1891 року, зрозумiло, що автор на той час вже здiйснив чималу роботу i набув неабиякого досвiду у справi проведення археологiчних дослiджень. Особливо його цiкавили «слiди наших слов’янських предкiв».

Опановуючи новий фах, В. Хвойка зайнявся ґрунтовною самоосвiтою. Маючи колосальну пам’ять вiн поповнював свою освiту студiюванням книг з археологiї, давнiй iсторiї та iнших перiодiв росiйської iсторiї. Йому добре допомагали знання iноземних мов – нiмецької та англiйської. Дослiдник почав також навiдуватись на «толкучку» на Подолi, де продавали, в тому числi, предмети старожитностей та iнколи знаходив там досить цiкавi археологiчнi речi. Разом з тим, В. Хвойка розпочав вивчення в археологiчному вiдношеннi Подiльську частину Києва (в той час вiн мешкав на Подолi в районi Куренiвки). Саме цi обстеження й призвели до вiдкриття ним у 1893 роцi знаменитої нинi на весь свiт Кирилiвської палеолiтичної стоянки. Дослiдження цiєї пам’ятки, як i багато iнших вiдкриттiв В. Хвойки, стало революцiйною подiєю в науковому свiтi. За власним висловом вченого, його iнодi навiть називали «археологом-революцiонером».

Разом iз проведенням археологiчних дослiджень В. Хвойка розпочав збирати власну колекцiю. Приватне колекцiонування було широко розповсюдженою на той час практикою. В. Хвойцi за кiлька рокiв вдалося скласти сформовану з повним знанням справи, досить цiнну в археологiчному вiдношеннi збiрку. Частково вона складалася iз предметiв, що походили з розкопок самого автора. Вiд бiльшостi тогочасних колекцiонерiв, якi збирали просто цiкавi речi, В. Хвойка вiдрiзнявся науковим пiдходом до оформлення своєї колекцiї. Вiн вiв точну реєстрацiю предметiв, позначав мiсце їх знахiдки, найбiльш цiкавi речi замальовував. У 1894 роцi цю колекцiю оглянув М. Бiляшiвський, який визнав, що вона являє великий iнтерес, оскiльки вiдображає у хронологiчнiй послiдовностi iсторiю київської землi1.

На середину 90-х рокiв XIX столiття В. Хвойка був вже досить знаним фахiвцем, що входив до кола вiдомих знавцiв старожитностей. В цей час – у вереснi 1897 р., в мiстi органiзується Товариство Старожитностей та Мистецтв, яке ставить собi за мету створення мiського музею. Маючи вже на тимчасовому зберiганнi певну кiлькiсть колекцiй, Товариство запросило В. Хвойку на посаду завiдуючого музеєм, поклавши йому платню 600 карбованцiв на рiк. З цього часу В. Хвойка зосереджує свою дiяльнiсть у двох напрямках – музейнiй роботi та археологiчних дослiдженнях, органiчно їх поєднуючи та доповнюючи.

З самого початку роботи в Товариствi вiн займався приведенням до ладу, систематизацiєю та каталогiзацiєю колекцiй, серед яких частина була добута ним пiд час власних розкопок. Проведення роботи по впорядкуванню колекцiй майбутнього музею, дозволило В. Хвойцi вже наприкiнцi 1897 року влаштувати першу археологiчну виставку Київського Товариства старожитностей та мистецтв i видати до неї покажчик2. Наступна, пiдготовлена В. Хвойкою, виставка була вiдкрита до XI археологiчного з’їзду (1899 рiк).

Вiд цiєї виставки в стiнах недобудованого примiщення, власне, й починає вiдлiк свого вiку мiський Музей. У резолюцiї XI археологiчного з’їзду з цього приводу було зроблено однозначний висновок – «працею Б. Ханенка i В. Хвойки було вiдкрито Музей»3.

В подальшому ця тимчасова виставка завдяки клопiткiй та невтомнiй працi В. Хвойки поступово перетворювалася на постiйну експозицiю. Вона розмiстилася у трьох залах Музею, що були наданi у розпорядження археологiчного вiддiлу. Цi розташованi анфiладою зали знаходились на першому поверсi лiворуч вiд головного входу в Музей (сьогоднi тут знаходиться колекцiя iконопису Нацiонального художнього музею України).

Одночасно iз пiдготовкою виставок, В. Хвойка, який на початку iснування мiського Музею фактично продовжував виконувати обов’язки його директора, опiкувався облаштуванням будинку Музею. З 1902 року, пiсля призначення на посаду директора М. Бiляшiвського, Хвойка обiйняв посаду хранителя археологiчного вiддiлу, яку вiн i займав до кiнця життя.

Польовi археологiчнi дослiдження стали невiд’ємною частиною життя В. Хвойки. Як i будь-який професiйний археолог, вiн не мiг втриматись вiд потреби щорiчного виїзду в поле. Хронологiчний дiапазон дослiджень В. Хвойки включає практично всi археологiчнi перiоди. Вiдкривши у 1893 р. вже згадану Кирилiвську палеолiтичну стоянку, вiн невдовзi вiдшукує на тих самих пагорбах слiди нової археологiчної культури, представленої заглибленими житлами з пiчками, рештками черепашок, незвичною керамiкою.

Археологiчний матерiал, подiбний до того, що мiстився в землянках, кiлькома роками пiзнiше у великiй кiлькостi був знайдений В. Хвойкою в мiсцевостi, розташованiй уздовж правого берега Днiпра мiж Києвом та р. Россю. Це дало дослiднику змогу визначити, що новi пам’ятки належали носiям тiєї ж археологiчної культури. Потрiбно вiддати В. Хвойцi належне за такий висновок, хоча вiн зiткнувся, окрiм вже вiдомих йому землянок, iз зовсiм iншим типом пам’яток – рештками глинобитних споруд, яким В. Хвойка дав умовну назву «площадки». Культура, що характеризується цими пам’ятками, вiд самого багатого по її знахiдкам мiсця, отримала назву Трипiльської.

Дослiджував В. Хвойка також i пам’ятки бронзового та раннього залiзного вiку. Не можна обминути увагою вiдкриття i початок вивчення ним пам’яток зарубинецької та черняхiвської культур, назви яких (як i трипiльської) утвердились в науцi.

Ще одними знаними та революцiйними розкопками були дослiдження В. Хвойки бiля Десятинної церкви (на садибi М. Петровського). Вони не лише дали новий цiкавий археологiчний матерiал давньоруського (великокняжого, за В. Хвойкою) часу, а й спровокували iнтерес до цiєї територiї у багатьох поколiнь археологiв.

Не менш значущими були роботи В. Хвойки, присвячені дослiдженню стародавнього Білгорода (селище Бiлогородка поблизу Києва), де було вiдкрито храм та укрiплення давньоруського часу. Можна стверджувати, що В. Хвойка мав чуття на новi цiкавi мiсця для археологiчних дослiджень. Але це чуття було не мiстичним, воно ґрунтувалося на ретельному обстеженнi територiй, на щорiчних розвiдках, розгалуженiй системi зiбрання iнформацiї щодо наявностi знахiдок археологiчного матерiалу тощо. Судячи з особистого листування В. Хвойки, вiн був добре знайомий з археологiчною ситуацiєю територiї Середнього Поднiпров’я i використовував кожну можливiсть, щоб це знання покращити. Наприклад, проводячи огляд дерев’яного зрубу в с. Безрадичi за дорученням Імператорської археологiчної комiсiї В. Хвойка знаходить також заглиблене житло, поховання, городище з валом та робить висновок про iснування в цiй мiсцевостi давньослов’янського укрiпленого поселення X–XIII ст.

Маючи можливiсть власноручно дослiджувати в межах територiї Середнього Поднiпров’я пам’ятки всiх хронологiчних дiапазонiв та будучи прихильником еволюцiонiстської, а не мiграцiйної теорiї, В. Хвойка доходить висновку про безперервнiсть розвитку населення цього регiону. А будучи слов’янином за походженням та маючи зацiкавленiсть, передусiм, у пошуках слiдiв «наших слов’янських предкiв» вбачає в ньому слов’ян, не дуже обтяжуючи себе арґументацiєю i так очевидних на його погляд речей. Остаточно ця концепцiя знайшла висвiтлення в пiдсумковiй роботi В. Хвойки «Древние обитатели Среднего Приднепровья»4 Висновок цей, хоча i неправомiрний з точки зору сьогоднiшньої археологiчної науки, базувався не лише на особистiсних, а й на теоретичних реалiях того часу i, безумовно, вiдiграв свою роль у подальшому розвитку наукових поглядiв та концепцiй.

В. Хвойка був, безсумнiвно, знаною фiгурою свого часу. Це засвiдчується його членством в наукових товариствах рiзних мiст Росiйської iмперiї, змiстом особистих листiв, великою кiлькiстю респондентiв, що пiдтримували з ним листування. В той же час сучасники описують його як людину дуже скромну, м’яку i приємну в спiлкуваннi. Не маючи власної сiм’ї вiн вiддавав увесь свiй час та сили улюбленiй роботi в Музеї та на розкопках, де працював i в останнє лiто свого життя. Помер Вiкентiй Хвойка вiд хвороби на сухоти в листопадi 1914 року i був похований в Києвi на Байковому кладовищi.

Вiкторiя Колеснiкова

1Беляшевский Н. Собрание древностей Ч. В. Хвойки в Киеве // Киевская старина 1985. – XLIX. – Май. – С. 58–61. 2Указатель выставки Киевского общества Древностей и Искусств 1897 г. – К., 1897. – 86 с. 3Труды XI Археологического съезда в Киеве 1899. – М., 1902. – Т. 2. – С. 175– 176. 4Хвойка В. В. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена. – К., 1913. – 103 с.

«ПРАВА, ЗА ЯКИМИ СУДИТЬСЯ МАЛОРОСІЙСЬКИЙ НАРОД» – НАЙБІЛЬШЕ ЗАЦІКАВЛЕННЯ ВЧЕНОГО-ЮРИСТА
(до 120-рiччя з дня смертi Олександра Кiстякiвського)

Вiдомий український правознавець, iсторик, археограф i громадський дiяч Олександр Федорович Кiстякiвський помер у Києвi 120 рокiв тому, 25 сiчня 1885 року, на п’ятдесят другому роцi життя. Знесмертив вiн своє iм’я палкою боротьбою за скасування смертної кари i водночас пiонерськими дослiдженнями в галузi звичаєвого права України, введенням до наукового обiгу славнозвiсної юридичної пам’ятки «Права, за якими судиться малоросiйський народ».Народився майбутнiй юрист в сiм’ї священика у селi Городище (тепер – Бахмацького району Чернiгiвської областi). Спочатку отримав духовну освiту в Чернiгiвському духовному повiтовому училищi та Чернiгiвськiй духовнiй семiнарiї, згодом навчався на юридичному факультетi Київського унiверситету св. Володимира, який закiнчив у 1857 роцi. Працював домашнiм вчителем. У серпнi 1858 року переїхав до Петербурга, служив молодшим помiчником секретаря в канцелярiї межового департаменту Урядового Сенату, а з 16 листопада 1860 року – старшим помiчником столоначальника в департаментi мiнiстерства народної освiти. В цей час виходять першi науковi публiкацiї молодого вченого в «Журналi Мiнiстерства юстицiї» та iнших перiодичних виданнях. З 1861 по 1862 – помiчник редактора журналу «Основа», де 1862 була опублiкована його праця «Характеристика росiйського i польського законодавства про крiпосне право щодо Малоросiї», якою вiн привернув до себе увагу наукових кiл як талановитий дослiдник1.

Викладав курс росiйського кримiнального законодавства в Київському унiверситетi. У 1864 роцi став приват-доцентом. Був обраний штатним доцентом кафедри кримiнального права i судочинства. У 1867 роцi захистив магiстерську дисертацiю «Дослiдження смертної кари». На величезному iсторичному та статистичному матерiалi провiв дослiдження, яке й сьогоднi не втратило своєї наукової цiнностi. 20 грудня 1868 року захистив докторську дисертацiю «Історико-догматичне дослiдження росiйського права про недопущення обвинуваченому способiв ухилення вiд слiдства та суду». На початку 1869 року обирається екстра-ординарним професором, з лютого 1870 – ординарний професор кафедри кримiнального права i судочинства Київського унiверситету.

З 1871 по 1873 перебував у закордонному науковому вiдрядженнi в унiверситетах Вiдня, Берлiна, Неаполя, Рима. До кола його наукових iнтересiв входили проблеми кримiнального права i процесу, судочинства, iсторiї права, кримiнологiї, адвокатури, пенiтенцiарної практики.

Велику науково-дослiдницьку i педагогiчну роботу Кiстякiвський поєднував з адвокатською практикою та громадською дiяльнiстю. Був присяжним повiреним, гласним Київської думи, директором Київського тюремного комiтету (1865– 1870), Головою Київського юридичного товариства (з 1879), головою адмiнiстрацiї Городищенських цукрових заводiв (1881–1884).

Вiдомий також як дослiдник українського звичаєвого права, судового устрою Гетьманщини. У 1874 роцi на археологiчному з’їздi в Києвi звернув увагу на виставлений Києво-Печерською Лаврою рукопис ХVІІІ столiття. Це був один iз неповних спискiв «Прав, за якими судиться малоросiйський народ», звiт правових актiв i норм, що дiяли на Лiвобережнiй Українi у першiй половинi ХVIII столiття. Кiстякiвський розпочав ґрунтовне дослiдження цiєї пам’ятки – першої спроби кодифiкацiї законодавства, здiйсненої українськими фахiвцями.

Гетьманська держава, створена українським народом, iснувала з 1648 по 1764 рiк. За Богдана Хмельницького займала територiю колишнiх воєводств Київського, Брацлавського, Чернiгiвського, частину Волинського, а також частину Бiлорусiї. У 1663 роцi Гетьманщину було подiлено на правобережну i лiвобережну. Пiсля скасування Польщею козацтва на Правобережжi у 1700 роцi, територiя Гетьманщини складалася лише з земель на лiвому березi Днiпра. І хоча суверенiтет Гетьманщини був обмеженим (на Правобережжi вiд Польщi iснував тимчасово, вiд Росiї ж Гетьманщина спочатку перебувала в мiжнародно-правовiй залежностi лише у формi номiнального васалiтету), правосуддя необхiдно було здійснювати власними силами. Гетьманська держава була подiлена на основi вiйськової органiзацiї на полки i сотнi. У цих адмiнiстративних одиницях було створено систему мiсцевого управлiння, яка наслiдувала засади органiзацiї центральної влади (полковник, полкова козацька рада i полкова старшинська рада в полку; сотник i сотенна старшина в сотнi). Виборний принцип проймав усi форми центральних i мiсцевих органiв адмiнiстрацiї та суду.

У новiй Українськiй державi виникало багато питань, якi вимагали для свого розв’язання досвiдчених правникiв. Такi правники виходили здебiльшого з-помiж старшин, що дiставали правничу освiту за кордоном. Пам’ятниками права були тодi тi договори України з Москвою, якi укладалися майже всiма гетьманами пiд назвою «Гетьманських статей» i мали характер конституцiй. Серед них найбiльше значення мають: перший договiр України з Москвою 1654 року та конституцiя Пилипа Орлика 1710 року. Повсякденне життя українцiв регулювалося «унiверсалами» гетьманiв та полковникiв, якi писалися за певною формою. Їх пiдписував гетьман та прикладалася до них державна печатка. Вони регулювали державне життя, а також надавали землi старшинi та монастирям, давали iмунiтети.

За часiв Гетьманщини територiя, на якiй дiяли Литовський Статут та Магдебурзьке право, поширилася на Лiвобережну Україну. З часом суспiльнi вiдносини ускладнювалися, множилися рiзні конфлiкти, якi вимагали судових рiшень. З iншого боку – за час вiйн та Руїни зменшилося, i навiть зникло, багато судiв. А сотники та полковники, якi стали суддями козацьких судiв, не були в станi виконувати суддiвськi функцiї через вiдсутнiсть квалiфiкацiї. По сутi знавцями законiв залишилися нижчi судовi урядовцi – писарi. Множилися скарги на суди гетьмановi та московському урядовi. Призначення в 1721 роцi Малоросiйської Колегiї як апеляцiйної судової iнстанцiї не допомогло, бо члени її не розумiли мови, якою були написанi закони. Як наслiдок, у 1721 роцi Петро І наказав перекласти закони росiйською мовою. Виконуючи наказ Петра І гетьман Іван Скоропадський скликав Комiсiю з українських правникiв для перекладу Литовського Статуту, «Саксону» та «Порядку». Праця Комiсiї тривала довго, але переклад не було завершено. У 1734 роцi цариця Єлизавета наказала перекласти «Права…» росiйською мовою, причому була розширена компетенцiя Комiсiї, їй надано законодавчi повноваження: вона мусила зробити поправки та скоротити чинні закони; мала скласти проект Зводу нових законiв для України. Працю Комiсiї було закiнчено у 1743 роцi, але Кодекс спочатку був затриманий генерал-губернатором Бiбiковим, а потiм сенатом, який надiслав його гетьману Кирилу Розумовському на доопрацювання в 1756 роцi. Для цього гетьман скликав Комiсiю з представникiв генеральної та полкової старшини у 1759 роцi. Але до затвердження Кодексу не дiйшло, бо значна частина присутнiх не захотiла розглядати Кодекс i вимагала збереження Литовського Статуту без будь-яких змiн. У 1763 роцi гетьман знову зiбрав на раду старшину – генеральну та полкову – разом 150 осiб. Це були найвидатнiшi представники козацтва. Але й цього разу Кодекс не було затверджено. Так проект Кодексу i не дiстав офiцiйного затвердження. Проте вiн повнотою та яснiстю викладу норм закону й абстрактних правових дефiнiцiй та досконалою юридичною термiнологiєю значно перевищував наявні тодi правовi книги. Практично вiн був дуже поширений в Українi. З нього вивчали українське право i використовували його як досконалий пiдручник-коментар до Литовського Статуту. Пiсля лiквiдацiї Гетьманщини i поширення в Українi росiйського законодавства роботи над «Правами…» були остаточно припиненi. Незважаючи на те, що «Права…» не отримали офiцiйного затвердження, вони все-таки використовувались суддями на практицi.

Цей звiд правових актiв i норм за структурою подiлявся на 30 роздiлiв, 531 артикль, 1716 пунктiв, мав передмову, пояснення термiнiв i назв, а також додатки – схеми i перелiк чинiв вiйськової i цивiльної адмiнiстрацiї тодiшньої України. Джерелами «Прав…» були Литовськi Статути, «Саксонськi дзеркала», «Хелмiнське право» та iншi акти Магдебурзького права, а також звичаєве право i судова практика, росiйське законодавство.

Публiкацiя «Прав…» 1743-го року була здiйснена у 1879 роцi пiд редакцiєю професора Київського унiверситету Олександра Кiстякiвського, який не лише вперше провiв дослiдження iсторiї створення пам’ятки, але й акцентував увагу на першопричинах кодифiкацiї «малоросiйських законiв» в першiй половинi ХVІІІ столiття, складi та дiяльностi Кодифiкацiйної комiсiї, а також коротко виклав подальшу долю так i не затвердженого росiйським урядом проекту. Особливу увагу було придiлено джерелам Кодексу, зокрема, мiстилося дослiдження iсторiї магдебурзького права в Українi. Аналiз тексту «Прав…» Кiстякiвський провiв лише у найзагальнiшому виглядi, щодо рецепцiї на рiвнi комплексiв нормативного матерiалу: якi норми i з яких саме джерел увiйшли до тих чи iнших роздiлiв Кодексу, по окремих, звичайно умовних для ХVІІІ столiття, галузях права. В кiнцi мiстився перелiк рукописiв з описами, якi вдалося розшукати Кiстякiвському.

Завдяки багаторiчним дослiдженням Кiстякiвського та iнших вчених в науковiй лiтературi з’явилась думка про самостiйне значення українського або «малоросiйського» права.

Серед праць Кiстякiвського варто назвати також: «Адвокатура у Францiї, Англiї та Нiмеччинi» (1863), «Виклад основ кримiнального права за Наказом iмператрицi Катерини ІІ» (1864), «Про недопущення обвинуваченому способiв ухилення вiд слiдства i суду» (1868), «Нариси волосного суду i народних юридичних звичаїв» (1872), «Найголовнiшi моменти розвитку науки кримiнального права» (1876), «Розробка питання про пред’явлення цивiльним судом питань цивiльного права, якi виникають при провадженнi кримiнального суду» (1877), «Дослiдження про смертну кару» (1867), «Елементарний пiдручник загального кримiнального права» (1875, доповнений та перевиданий 1882 року пiд назвою «Елементарний пiдручник загального кримiнального права, з докладним викладом основ росiйського кримiнального законодавства»).

Названi працi суттєво збагатили юридичну науку. Їх визначальною рисою є прагнення автора до встановлення об’єктивної природи чинних правових iнститутiв i визначення ефективних механiзмiв їх використання на користь суспiльства. Праця Кiстякiвського «Молодi злочинцi та установи для їх виправлення з оглядом росiйських установ» (1878) не втратила актуальностi i дотепер. У кожному правопорушнику Кiстякiвський бачив насамперед людину, яку треба виправляти вживанням доцiльних заходiв, бо «i найбiльший злочинець здатен до виправлення». Вiн застерiгав, що три чвертi злочинцiв – це жертви неправедного суспiльного життя. Склав «Програму для збирання юридичних звичаїв та народних поглядiв у галузi кримiнального права» (1878). Виступав iз критикою царського кримiнального законодавства з загальнодемократичних позицiй.

Роман Ємець

1Енциклопедiя українознавства / Ред. В. Кубiйович. – Т. 3. – Львiв, 1994. – С. 1042; Мала енциклопедiя етнодержавознавства. – К., 1996. – С. 223; Юридична енциклопедiя. – К., 2001. – Т. 3. – С. 112–113.

«КИЇВСЬКА АРХЕОҐРАФІЯ» В ДОСЛІДНИЦЬКІЙ ПРАЦІ ВОЛОДИМИРА ПЕРЕТЦА
(до 135-ї рiчницi вiд дня народження)

Особлива форма «творчої данини» була пiднесена петербуржцем («пiвнiчником») Володимиром Перетцом Києву й Українi, бо ж чи не вся його дослiдницька робота обернулася саме навколо культурних особливостей руського Пiвдня, коли вдаватися до властивих тому часовi означальних характеристик. Та якось навдивовиж мiцно притягнув петербурзького вченого Київський Пiвдень. Тут вiн вiднаходив джерела – матерiал для власних дослiджень (як безпосередньо – вишукуючи твори давнiх авторiв у мiсцевих архiвах та книгозбiрнях, так i зiставляючи науковi припущення й бачення з ширшим контекстом особливостей мiсцевого культурного буття). Та власне, Київський Пiвдень теж виявився жертовним стосовно В. Перетца, i не лише з огляду науки, тут вiн спiткав ще й супутницю життєвого й наукового шляху Варвару Адрiанову (згодом Адрiанову-Перетц), яка теж захоплено пiшла справою дослiдження українського старого лiтературного життя, пронiсши цей життєвий стимул через Київ та Петроград (Ленiнград).Народився В. Перетц 19 сiчня (1 лютого) 1870 р. в родинi викладача математики й вихователя гiмназiї «Челов›колюбивого общества» Миколи Григоровича Перетца, сина декабриста Г. Перетца1. Рано залишився сиротою – батько помер у вiцi 30 рокiв. В гімназiйнi роки почав виявляти зацiкавлення народною поезiєю. До того ж прислужився i зближувальний середовищний досвiд, бо ледь не щороку виїздив разом з матiр’ю на село, переважно у Тихвинський повiт Новгородської губернiї. Ще в сьомому класi ґiмназiї познайомився з польською мовою, це знайомство в недалекому подальшому й стало одним iз iнструментарiїв його професiйної лiтературної дiяльностi (адже у власнiй дослiдницький роботi часто звертався до польських лiтературних паралелей та польськомовних джерел). У 8-му класi пiдiйшов до ознайомлення з епiчним спадком сербiв. Це ще одне зацiкавлення потiм перейшло й на перший курс унiверситету, коли виник задум здiйснення перекладу пiсень косовського циклу.

Але перед тим була й невдала спроба вступу до медичної академiї, що виявилася доленосною. Перетц вдався до iншого життєвого вибору, що став настiльки визначальним та плiдним, а разом з тим, настiльки показовим для науки в цiлому. Тодi В. Перетц вступив на історико-фiлологiчний факультет Петербурзького унiверситету.

Тут майбутнiй дослiдник пiшов торувати стежку до великої науки та через неї до значних часових лiтературно-культурних глибин. Як виокреслив сам В. Перетц, значний поштовх до зацiкавлення київською мистецькою давниною зробили лекцiї професора М. Кондакова2.

Проступаючи далi в рiчищi цього зацiкавлення в унiверситетi пiд час доспецiалiзацiйної пiдготовки, слухаючи лекцiї професора О. Соболевського, для практичних занять з курсу iсторiї росiйської мови О. Веселовського, який тодi вже рiдко заходив з лекцiями до студентських аудиторiй, В. Перетц вибрав коментування й критику «Руської Правди» та «Слова о полку Ігоревiм».

У студентськi роки В. Перетц захопився театром, вступив тодi до драматичної школи лiтературно-художнього товариства.

Через два роки по завершеннi навчання в Петербурзькому унiверситетi В. Перетца було залишено приват-доцентом iсторико-фiлологiчного факультету. Маючи рiзнорiднi iнтереси з 90-х рр. ХІХ ст., В. Перетц все частiше починає звертатися до української лiтературної спадщини. Серед того давньоруськi перекладнi пам’ятки апокрифiчного характеру (Громник, Лунник), що особливо вiдбилися на ґрунтi народних вiрувань та творчостi, у цьому масивi києво-русько-української давнини виокреслюється у значному також особлива увага до українського лiтературного життя ХVІІ ст. й ХVІІІ ст. в його особливих послiдовних перегуках та взаємопереходах (Лазар Баранович, І. Котляревський).

Навеснi 1903 р. В. Перетца обрано екстраординарним професором унiверситету св. Володимира в Києвi на кафедру росiйської мови i словесностi. Восени Перетц переїздить до Києва. Тут, в унiверситетських стiнах, й перебiгатиме його науково-викладацька дiяльнiсть аж до 1914 р., коли професор В. Перетц знову поїхав до Петербурга. У цей час В. Перетц виконує обов’язки секретаря Історико-фiлологiчного факультету. Через тривалу вiдсутнiсть декана професора М. Бубнова, ще й фактично здiйснював керiвництво факультетом. 1906 р. В. Перетца затверджено в унiверситетi на посадi ординарного професора.

В. Перетц часто «гостював» з дослiдницькими матерiалами в багатьох київських наукових виданнях: «Университетские изв›стия», «Чтения Исторического общества Нестора-летописца», «Киевская старина». 1908 р. В. Перетц очолив фiлологiчну секцiю Українського наукового товариства. Того ж таки року був обраний i дiйсним членом фiлологiчної секцiї львiвського Наукового товариства iм. Шевченка.

Прикметно, що у дослiдницькiй працi над пам’яткою XV ст. «Четьєю мiнеєю» В. Перетц називав її «праматiр’ю» численних українських перекладiв «простою мовою», сам же розпочав друкувати роботи українською ще в 1904 р., ще й таки в Санкт-Петербурзi, тим самим заперечивши вже не «простiсть», а «псевдонеможливiсть» її вживання до наукової й iншої культурної та громадської справи.

Особливу увагу в дослiдженнях В. Перетцом вiддано справi українських культурницьких несень на Москвi. І що видається прикметним, то це «вловлювання» дослiдником характеристик цiєї справи через стороннє (навiть казати б, з огляду на ознаки того часу, чужинецьке око). Таким виявилося спостережливе око прибулих теж на Москву єзуїтiв. Їхня мiсiя з’явилася в Москві 1698 р.

Єзуїтський погляд серед московских духовних виокремив осiб київського походження, які пройшли колеґiальну (в Київськiй колегiї) освiту. Опiкування справою ширення освiти в Московскому царствi закріплено було, згiдно з донесенням, за Стефаном Яворським. Член єзуїтської мiсiї о. Іван Беруля у цьому таки донесеннi писав, що: «штуки i науки мають тут дуже добрий початок i покликанi сюди кияне закладають ґiмназiї»3.

Так само й загальнiше виявну «українськiсть» не оминає в своїх дослiдженнях В. Перетц, особливо звертаючи увагу на лексичнi українськi внесення в багатьох пам’ятках. Так, i при розглядi опису потирiв Києво-Межигiрського монастиря за даними 1773 р. В. Перетц звертає вже узвичаєну для його працi увагу на особливо збережену в рукописi побутову термiнологiю України (в ориґiналi Малороссиi), i тут зазначено автором дослiдницької працi, що: «Опись является несомненным трудом и малорусского писца, внесшаго сюда сл›ды своего произношения, морфологическия и словарныя особенности»4. Взято було документ iз синодального Архiву Санкт-Петербурга, його назва в архiвi: «Описание книги ставропигиального Киево-Межигорского монастыря с 1776 года». Синодальний архiв мiстив багате зiбрання цiнного матерiалу з архаїки «Пiвденної Росiї».

В. Перетц часто звертає увагу на неперервнiсть лiтературної традицiї, яку в бiльшостi випадкiв намагається скрiпити «перехiдною наявнiстю» лiтературних пам’яток в творчому й читацькому обiгу лiтературно-мистецьких епох. Зокрема, так ставиться питання стосовно вiдомого з києво-руських часiв «Пролога», уривки якого зустрiчаються ще в рукописних пам’ятках ХІІ ст. В. Перетц дослiджував вiдтворювальний i поновлюваний ланцюжок поступового «обростання» «Пролога» в лiтературному життi (за списками ХVІ, ХVІІІ ст., коли пам’ятка досягла найповнiшого збору). Доводить вiн це багатьма фактами, серед них i «прихiд» аж до барокової доби апокрифiчного Євангелiя Никодима, вiдомого багатьма текстовими опрацюваннями.

Освiтню справу Києва В. Перетц бачить не тiльки в прилученнi до процесу освiтнього несення киян та вихiдцiв з iнших мiсць України (часто з середовища духовних), але й значення освiти, а тодi вже цiлком київської освiти, для Московського царства. Як видно з переходу думок, що виникли вiд працi над одним з показових для цiєї освiтньої справи iнформативних джерел «Письма и донесения иезуитов о Россiи кон. ХVІІ и начала ХVІІІ в.», збiрка листувальних документiв, що пiд такою назвою з’явилася друком з подачi В. Перетца, освiтнiми справами Києва цiкавилися й на Заходi, хоча, як на тому «наполягав» час, до деякої мiри з протидiйною метою, передовсiм, контрмiсiйними заходами.

Кияни «завели» в Москвi й показ вистав, але не лялькованих (на Рiздво, Йордан), а з живими особами-акторами (учнями). Щоправда, в тих лялькових показах, можливо, й вiдбивався давнiй спосiб розумiння «сакралiзацiї» у виставовому мистецтвi: коли живi особи не мали гiдностi й несли на собi «недоступну можливiсть» ставати героями-особами з священної iсторiї через свою людську грiховну природу, поступову витрачуваний, а невдовзi й забутий.

Так, кияни переконливо перевершили єзуїтськi постановки власне вже своїми, хоча i запозиченими частково iз захiдних джерел, але настiльки перетвореним, що з тим таки захiдним типом театрального мистецтва стали в змагальницьку протидiю. Хоча ознайомлена через виїзнi маршi з свiтським театром московська глядацька публiка волiла бачити бiльше вже постанови свiтського театру та його драматургiю.

Як i М. Максимович, що робив спроби перекладу «Слова о полку Ігоревiм», тим самим виконував справу щонайбiльшого закрiплення «Слова» за давнiм Києвом та його українськими нащадками, В. Перетц теж стає на ґрунтовний рiвень значної ориґiналiзацiї та автохтонiзацiї пам’ятки.

Думається, що недаремно розглядаючи цю епiчну пам’ятку київської давнини, В. Перетц значною мiрою в результатi вдається саме до лексичного аналiзу твору, тим способом зближуючи її з лексичним словником знайомої й спiвчасної йому української мови, зiставляючи його саме з «представництвом» усної, переважно української словесної творчостi, а коли долучав лексичнi й фразовi зiставлення з росiйської мови, то опорний добiр брав з лексично-показових найбiльш архаїчнiших говiркових типiв, так само спiвпрацював і з джерелами з мови бiлоруської. Друком дослiдження з’явилося спершу в Києвi («Слово о полку Ігоревiм, пам’ятка феодальної України-Руси, XII в.», 1926 р.), того ж таки року видрукувано працю i в Ленiнградi пiд назвою: «К изучению Слова о полку Игореве». Широке контекстування творчих прийомiв та тематичних опрацьованих «перемiщень» до «Слова» з iнших пам’яток того часу, вiдомих в Києвi та на Русi, теж розглянуто в дослiдженнi (окремi оздiли дослiдження «Слова» i його зiставлення з «Повiстю о розорениi Иерусалима» Йосифа Флавiя, «Слово» й Бiблiя).

1919 р. В. Перетца обрано позаштатним i дiйсним членом Української академiї наук у Історико-фiлологiчному вiддiлi.

Серед дослiджуваного В. Перетцом матерiалу виступають і пам’ятки житiйного письменства. Прикметними ознаками багатьох житiй було їхнє поновлення (текстове й художнє) в українськiй лiтературi вже ХVІІ ст. Послiдовнiсть «потребної» й тематичної активiзацiй пам’яток, з огляду на їхнiй iдейно-заснувальний чинник, так чи iнакше простежується в лiтературному життi Києва й України ХVІІ ст. Серед таких, що увiйшли до дослiджень В. Перетца, старокиївськi житiя Володимира й Ольги, доловнювально переробленi на запит часу в ХVІІ ст.

1926 р. В. Перетц стає штатним академiком Академiї наук УССР. 1917 р. ним же органiзовано у складi Історико-фiлологiчного вiддiлу Академiї Комiсiю давнього українського письменства. За редакцiєю В. Перетца комiсiя здiйснила кiлька випускiв давнiх українських пам’яток ХІ– ХVІІІ ст.: «Захiдноруськi лiтописи», українськi тексти «Олександрiї», твори І. Некрашевича, «Сказання про Бориса й Глiба». 1933 р. В. Перетц склав з себе обов’язок керiвника комiсiї, i в Києвi, як тодi офiцiйно заявлялося, вже регулярно не бував за станом здоров’я.

У Київському унiверситетi працею В. Перетца постало особливе згуртування «Семинарий русской филологии», що на метi поставило собi не лише фактажевий (для того споряджувалися добре зорганiзованi експедицiї (екскурсiї)) пошук, а й неодмiнне й негайне ознайомлення з «натрапленим» в такому вiдборi широких кiл науковцiв та громадськостi. Хоча найперше думками щодо «новонатраплених» пам’яток дiлилися на засiданнях семiнарiю.

Говорячи про таку працю на засiданнi вже iсторико-фiлологiчного товариства 18 лютого 1914 р. проф. І. Лецiус, вiдкриваючи його, виголосив вiтання В. Перетцу, назвавши дослiдника давнiм соратником i товаришем в iсторико-фiлологiчному факультетi й Радi Київського унiверситету, професор Перетц, як зауважив І. Лецiус: «…завжди дотримувався тiєї точки зору, що при вивченнi “русской литературы”, особливо давньої – не можливо зробити жодного самостiйного кроку – коли ми хочемо дiстатися до коренiв – без знання грецької та латинської мов, без знання грецької i латинської лiтератур»5.

Так, у звiтi про екскурсiю до Санкт-Петербурга за 1911 р. було подано матерiали, знайдені в установах Петербурга, i якi торкалися української тематики та україно-руського лiтературного процесу давнiшого часу й барокової доби. Серед вiднайдених i опублiкованих джерел були такi, що ставали первинними у висвiтленнi певних ланок українського лiтературного життя. Частина таких матерiалiв лягла в основу створення фактологiчного контексту, коли рiзночасовi за походженням редакцiї творiв допомагали встановити тематичнi наголоси та iдейнi доповнення, внесенi тим чи iншим вiдтинком часу до основної канви творiв. Тодi текстова аналiтика ставала визначальною у роботi з джерелами.

У сутi своїй, то була пошуково-накопичувальна праця, що виявлялася в значному нагромадженнi матерiалу лiтературно-iсторичної давнини, а отже стала своєрiдною збiрнею фактажевої українiстики, коли б так, вже узагальненiше говорити, до того ж застосовуючи охарактеризувальнi поняття середини ХХ ст. Саме пiзнiше, вже таки в серединi ХХ ст., В. Адрiанова-Перетц, продовжуючи започатковану у Санкт-Петербурзi працю професора В. Перетца, вдасться до наступного етапу опрацювання нагромадженого матерiалу, часом виявленого семiнарiйними експедицiями.

Адрiанова-Перетц наголошуватиме на проблемi комплексностi у дослiдженнях питань лiтератури. В такий спосiб простежуються витворена методологiчна послiдовнiсть наукового розгляду лiтературного, загальнiше – культурного життя України: фактажевi накопичення й «фактажевi пiдкрiплення» висловлюваних, не завжди так активно, часом зовсiм протилежних в офiцiїзованiй науцi, тверджень стосовно української культури й лiтератури. Ось лише один окремий зрiз здiйсненої експедицiйниками семiнарiю працi виступає промовистим свiдченням «програмного» розшукування української давнини в петербурзьких сховах. Звiтний збiрник за роботу 1911 р. (строк, вiдведений для роботи, лише 15 днiв), видання з’явилося в Києвi, в друкарнi унiверситету св. Володимира, так само, як i iншi звiтнi книги, мiстив значний засвiтчувальний по виїзну роботу семiнарiю матерiал: робота археоґрафа А. Грузинського, І. Огiєнка (розгляд творiв Й. Галятовського «Небо Новоє» та «Звiзда Пресвiтлая»), В. Адрiанової (текстологiя «Аристотелевих врат»), С. Акимовича (матерiали до iсторiї «Житiя князя Владимира»).

У Петроградi (Ленiнградi) пiд керiвництвом В. Перетца дiяло з 1921 р. Товариство дослiдникiв української iсторiї, письменства та мови, метою якого було здiйснювати розробки матерiалiв з «украиноведения» (це поняття застосовувала В. Адрiанова-Перетц на означення мети та напрямiв дiяльностi товариства). Товариство припинило дiяльнiсть у сумнозвiснi 30-i роки (1933 р.).

У Ленiнградi ж подальший «переможний» та боротьбистський похiд нової влади вiдчув на собi й В. Перетц: 1934 р. його заарештовано й заслано до Саратова. Того ж таки року виключено з дiйсних членiв АН СРСР та АН УРСР. Там, в Саратовi, на засланнi, академiк В. Перетц i помер. 1957 р. В. Адрiанова-Перетц домоглася реабiлiтацiйного рiшення «Ленсуда» стосовно В. Перетца, тодi рiшенням суду було скасовано за недоведеним складом злочину постанову «особого совещания» (1934 р.) й поновлено Перетца в дiйсних членах обох Академiй. Опублiкувавши невдовзi пiсля рiшення суду невиданi твори В. Перетца, В. Адрiанова-Перетц написала до М. Гудзiя, що: «виконала свiй обов’язок перед своїм Вчителем i перед наукою».

Анатолiй Цiпко

1Перетц В. Декабрист Г. А. Перетц. – Л., 1926. – С. 5–8. 2Перетц В. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы 16–17 веков. – М.; Л., 1962. – С. 209. 3Перетц В. Кияне в сьвiтлi єзуїтських донесень. – СПб., 1904. – С. 5. 4Перетц В. Потиры Киево-Межигорского монастыря по данным 1772 г. – К., 1905. – С. 4. 5Перетц В. Отчетъ об экскурсии семинария русской филологiи в Нежин (18–20 февраля 1914 г.). – К., 1914. – С. 3.

«СВЯТИЙ ЛІКАР»
(до 145-річчя з дня народження Феофiла (Теофiла) Яновського)

«Святий лiкар» – так шляхетно-шанобливо ще за життя Феофiла Яновського називали його городяни Києва – пацiєнти, учнi, колеги. Таке iменування вiдображало i щиру повагу перед його професiйним авторитетом i вдячнiсть за його гуманнiсть та людянiсть, i цiнування його надзвичайної вiдданостi працi й лiкарському обов’язку,Важко навiть перелiчити всi тi важливi напрямки фундаментальної i профiлактичної медицини i лiкувально-дiагностичної роботи, у становлення й розвиток яких Ф. Яновський зробив свiй вагомий професiйний внесок. Клiнiчна бактерiологiя й клiнiка туберкульозу, фiзiологiя, iмунологiя, патологiя травлення, нефрологiя – все це належало до сфери професiйних iнтересiв видатного українського лiкаря1.

Народився Феофiл Гаврилович Яновський 12 (24) червня 1860 р. в родинному маєтку Минкiвцi Ново-Ушицького повiту Подiльської губ. в сiм’ї чиновника. На початку 1870-х родина Яновських переїхала до Києва, де 1878 р. майбутнiй лiкар закiнчив із золотою медаллю 3-ю Київську ґiмназiю, у 1883 р. – медичний факультет Унiверситету св. Володимира зi ступенем лiкаря з вiдзнакою. Одразу був обраний позаштатним, а через рiк – штатним ординатором терапевтичної госпiтальної клiнiки унiверситету. 1887 р. був вiдряджений на 3 роки за кордон, де студiював бактерiологiю в Берлiнi в Інститутi Роберта Коха i в Парижi в Інститутi Луї Пастера, одночасно удосконалювався з клiнiки внутрiшнiх хвороб. По поверненнi до Унiверситету св. Володимира молодий учений за дорученням керiвництва медичного факультету органiзував при кафедрi дiагностики i пропедевтичної клiнiки першу в Києвi бактерiологiчну лабораторiю. Пiд час завiдування лабораторiєю вiн виконав низку важливих наукових дослiджень з бактерiологiї. У травнi 1890 р. Ф. Яновський захистив дисертацiю на ступiнь доктора медицини «До бiологiї тифозних бацил»2. Пiсля двох рокiв науково-дослiдницької працi прозектором при кафедрi фiзiологiї унiверситету вiн був знову направлений до Берлiна для продовження студiй щодо терапевтичної дiї туберкуліна Коха. Творче перейняття науково-практичного досвiду нiмецьких бактерiологiв i розповсюдження його у лiкарськiй практицi в тi часи було надзвичайно важливим, особливо зважаючи на стрiмке зростання захворюваностi на туберкульоз в Києвi наприкiнцi ХIX ст. З 1891 р. 31-рiчний доктор медицини Феофiл Яновський, молодий, але вже з пристойним науково-практичним досвiдом, залучається до викладацької працi приват-доцентом, читає курс лекцiй з клiнiчної мiкроскопiї та бактерiологiї. Його вступна лекцiя на тему: «Значення бактерiологiї у дiагностицi й терапiї внутрiшнiх хвороб» отримала схвальнi вiдгуки старших колег i була надрукована в унiверситетському журналi3.

Свiй професiйний авторитет молодий учений здобуває не лише на унiверситетськiй кафедрi, а й одночасно працює прозектором i завiдує лабораторiєю в мiськiй Олександрiвськiй лiкарнi. Маючи вже чималу лiкарську й дослiдницьку практику, Яновський знову вiдчуває потребу в удосконаленнi своїх знань. З цiєю метою 1894 р. вiн проходить стажування у Лейпцигу, цього разу – з патологiчної анатомiї й клiнiки внутрiшнiх хвороб. Професiйний авторитет i популярнiсть Ф. Яновського – досвiдченого клiнiциста – в Києвi стрiмко зростають. У 1899 р. вiн обирається мiською управою завiдувачем терапевтичним i iнфекцiйним вiддiленням Олександрiвської лiкарнi. Особистий життєвий успiх аж нiяк не послабив високi людськi якостi Феофiла Гавриловича. Про вiдповiдальне ставлення Яновського до своїх учнiв та до студентiв-медикiв свiдчить такий факт, який був не поодиноким, i зберiгся серед багатьох леґенд київської медичної спiльноти. Так, з метою професiйної i матерiальної пiдтримки Феофiл Гаврилович залучав талановитих, але збiднiлих студентiв до участi у своїх домашнiх лiкарських прийомах, сплачуючи їм за цю «асистентську» працю вельми пристойне вiдшкодування. Ця своєрiдна традицiя, покладена Яновським, сприяла, передусiм, професiйному становленню молодих медикiв i набуттю цiнного лiкарського досвiду, пiзнiше була продовжена його учнем-професором В. Пiдгаєцьким (1889–1937). До речi, цей талановитий лiкар, блискучий лектор i шляхетна людина був заарештований 1929 р. у справi СВУ (Спiлки визволення України) i розстрiляний 1937 р. (реабiлiтований 1989 р.)4.

На початку ХХ ст. визнаним центром мiкробiологiчної науки i епiдемiологiї на Українi стає Одеса, здебiльшого завдяки дослiдженням Іллi Мечникова i Данила Заболотного. Медичний факультет Одеського унiверситету в цей перiод перетворюється на потужний осередок профiлактичної i терапевтичної медицини, прiоритетним напрямом дiяльностi якого постає епiдемiологiя й клiнiка iнфекцiйних захворювань. Київський клiнiцист Яновський неодноразово бере участь у спiльних науково-практичних дослiдженнях з одеськими науковцями. 1904 р. Одеський унiверситет обирає Ф. Яновського професором на кафедру терапевтичної госпiтальної клiнiки. Однак вже через рiк Яновський повертається до Києва i заступає на професорську кафедру дiагностичної клiнiки (лiкарської дiагностики) Унiверситету св. Володимира, яку очолює протягом 8-ми рокiв. В роки Першої свiтової i громадянської вiйн, у 1914–1919 рр. Феофiл Гаврилович, незважаючи на скрутнi умови воєнного часу, очолює кафедру терапевтичної госпiтальної клiнiки, продовжує наукову роботу й лiкарську практику. Пiд час реформування медичного факультету унiверситету iз наступною його реорганiзацiєю в 1920–21 рр. вiн перейшов на керiвництво терапевтичною клiнiкою Кримського унiверситету. З 1921 р., iз створенням Київського медичного iнституту i до самої смертi, Ф. Яновський завiдував кафедрою терапiї цього iнституту. Прихiд Яновського на кафедру пожвавив роботу клiнiки, що протягом останнiх трьох рокiв, пiсля залишення її В. Образцовим i в зв’язку iз складною полiтичною обстановкою тих рокiв у Києвi, до певної мiри занепала.

1927 р. визнаний київський лiкар i вчений був обраний академiком Всеукраїнської Академiї Наук (ВУАН).

Як один з провiдних творцiв української терапевтичної школи академiк Ф. Яновський зосередив свої професiйнi зусилля i привернув увагу численних учнiв до дослiджень клiнiки й патоґенезу туберкульозу легень, хвороб нирок, фiзiологiї i патологiї кровообiгу i травлення. Ним описанi новi фiзикальнi ознаки хвороб легень i плеври, написана монографiя «Туберкульоз легенiв», яка була видана тричi – в 1923, 1924 та 1931 рр. Ф. Яновський був одним з органiзаторiв Київського науково-дослiдного iнституту фтизiатрiї, пульмонологiї i грудної хiрургiї, що з 1928 р. носить його iм’я (був органiзований 1922 р. як Туберкульозний iнститут). Вiн багато зробив для розвитку санаторно-курортної справи, зокрема для використання клiматичних факторiв у лiкуваннi хворих на туберкульоз. Оцiнюючи наукову спадщину Яновського, слiд зазначити його вагомий внесок у становлення клiнiчної нефрологiї в Українi. Вiн активно розповсюджував результати своїх наполегливих i тривалих дослiджень. До найзначніших належать доповiдi Ф. Яновського на IV з’їздi росiйських терапевтiв (Київ, 1912), Мiжнародному фiзiотерапевтичному конгресi (Берлiн, 1913), Першому Всесоюзному з’їздi терапевтiв (Москва, 1928). У 1927 р. академiк Яновський видав монографiю «Дiаґностика захворювань нирок у зв’язку з їх патологiєю». Започаткована Ф. Яновським київська клiнiчна нефрологiчна школа мала своє продовження у дослiдженнях його учнiв: В. Василенка, А. Зюкова, А. Каковського, Б. Шкляра. Це сприяло створенню у 1960-х рр. Київського НДІ урологiї та нефрологiї (з 2002 р. – Інститут нефрологiї АМН України).

Життєвий шлях Феофiла Яновського, видатного київського клiнiциста i вченого, був явищем унiкальним. Свої, вiдпущенi йому Всевишнiм, 68 рокiв життя вiн прожив без вiдступiв вiд головного напрямку – служiння людям. Вiдданий шляхетнiй i вiдповiдальнiй справi свого життя, своїм пацiєнтам i учням, Яновський мало переймався особистим добробутом, власним спокоєм i здоров’ям. До останнiх днiв життя учений залишався вiрним своєму лiкарському обов’язку. 29 червня 1928 року академiк Яновський мусив бути присутнiм на захистi докторської дисертацiї свого учня І. Базилевича. В нiч перед захистом Феофiла Гавриловича викликали до важко хворого. Була сильна злива i лiкар, промоклий i змерзлий, повернувся вiд пацiєнта додому лише на свiтанку. О 9-iй ранку розпочався традицiйний домашнiй прийом хворих в його скромнiй квартирi на Ярославовому Валi. Вiдправляючись до будинку президiї ВУАН на Володимирськiй, вiн вiдчув сильне нездужання, але, жартуючи, сказав: «Medice, curate ipsum!». Зiбрався з силами i пiшов на захист. В актовiй залi засiдань Академiї академiк Яновський знайшов сили пiдбадьорити розхвильованого дисертанта, потiм розшукав колегу, з яким одразу пiсля засiдання мусив поїхати оглядати новий примiський санаторiй для хворих на туберкульоз, i лише пiсля цього сiв на своє мiсце. Пiд час захисту Яновський вiд раптового сильного болю у головi втратив свiдомiсть, але, отямившись, вiдхилив намiр колег перервати засiдання, щоб негайно його госпiталiзувати. Феофiл Гаврилович, переборюючи нерухомiсть, що його сковувала, не дозволив цього зробити i, притулившись до плеча колеги, досидiв до кiнця захисту. Лише пiсля оголошення Вченою Радою про присудження дисертанту вченого ступеня, академiк Яновський дозволив перенести його до окремої кiмнати. У нього паралiзувало правий бiк. Тиждень потому – 8 липня 1928 р. академiк Яновський пiшов з життя5.

Ця смерть була драматичною подією для Києва i його городян. Вона приголомшила все мiсто. Не сотнi, навiть не тисячi людей – весь Київ сприйняв цю втрату, як свою особисту. Кияни, серед яких переважну бiльшiсть складали простi люди, прийшли попрощатися зi своїм лiкарем. Вони вишикувалися величезним живим коридором вздовж київських вулиць до самого Лук’янiвського кладовища. Люди висловлювали свою любов, вдячнiсть i скорботу мовчазною присутнiстю i квiтами. Нескiнченне море липневих квiтiв розлилося на всьому шляху скорботної процесiї. Мiськi газети вийшли в траурних рамках. І хто б не писав про Феофiла Яновського того дня, хто б не говорив на цвинтарi, в церквi, на вулицях мiста, всюди в унiсон лунала єдина думка: з життя пiшла така Людина6.

На будинку № 13б на вул. Ярославiв Вал, де 25 рокiв, з 1903-го по 1928-й рiк не тiльки мешкав, але й практично працював засновник київської школи терапевтiв, у 1972 р. була встановлена бронзова меморiальна дошка. Цей скромний київський будинок чверть столiття був еталоном лiкарського обов’язку i гуманностi. На жаль, свого часу помешкання академiка Ф. Яновського не набуло статусу квартири-музею, а за нинiшнiх часiв – то й доля самого будинку громадськостi невiдома. Цiлком очевидно, що вiн потребує ремонту, причому капiтального. Питання в тому, чи збережуть новi його власники не тiльки цю дошку, але й живу пам’ять на пошану «святого лiкаря».

Ірина Пасько

1Яновський Феофiл Гаврилович // І. М. Макаренко, І. М. Полякова. Бiографiчний довiдник завiдувачiв кафедр i професорiв Нацiонального медичного унiверситету iменi О. О. Богомольця (1841– 2001). Видання друге, доповнене i виправлене. – К., 2001. – С. 198. 2Державний архiв м. Києва (ДАМК). – Ф. 16, оп. 465, спр. 6329. 3Яновский Ф. Г. О значении бактериологии в диагностике и терапии внутренних болезней // Университетские известия. – Киев, 1892. – С. 242–249. 4Пундiй Павло. Українськi лiкарi: Бiобiблiографiчний довiдник. Кн. 1. – Львiв; Чикаго. – 1994. – С. 180. 5Див.: Іванов В. Н. Последние дни жизни, болезнь и смерть академика Ф. Г. Яновского. – Харьков, 1928. 6Г. Ю. Аронов, А. П. Пелещук. Легенди i бувальщина київської медицини (люди, факти, подiї, документи). – К., 2001. – С. 201.

БАКТЕРІОЛОГ ФЕДІР ОМЕЛЬЧЕНКО
(до 140-рiччя з дня народження)

Федiр Захарович Омельченко народився 21 лютого 1865 р. в м. Кролевцi Чернiгiвської губернiї (нинi Сумська область) в родинi дрiбного службовця. Батько його помер рано i родина зазнала чимало труднощiв. В 1885 р., закiнчивши з золотою медаллю Чернiгiвську ґiмназiю, юнак вступив до медичного факультету Київського унiверситету св. Володимира. У цей час тут викладали визнанi фахiвцi з патологiчної анатомiї та епiдемiологiї, професори П. Перемежко, Г. Мiнх та В. Пiдвисоцький. У лабораторiї останнього Ф. Омельченко виконав свою першу наукову роботу з бактерiологiї, за яку отримав премiю iменi М. Пирогова.У 1890 р., пiсля закiнчення унiверситету, Ф. Омельченко почав працювати лiкарем у Київському вiйськовому госпiталi, де одночасно завiдував хiмiко-бактерiологiчною лабораторiєю. В 1896 р. вiн був вiдряджений для наукового удосконалення до Петербурзької Вiйськово-медичної академiї. В 1898 р., пiсля захисту докторської дисертацiї на тему: «Сперматоґенез та його бiологiчнi основи», був призначений прозектором Уяздовського вiйськового госпiталю у Варшавi, де також очолив бактерiологiчну лабораторiю. В 1903 р. переведений на таку ж посаду у Миколаївський (Петербурзький) вiйськовий госпiталь, де працював наступнi 12 рокiв, поєднуючи поточну роботу прозектора з педагогiчною (заняття з студентами Вiйськово-медичної академiї) та науковою (керування дисертацiйними дослiдженнями). Водночас вiн завiдував хiмiко-бактерiологiчною лабораторiєю Єлизаветинської общини сестер милосердя та викладав на Рiздвяних курсах1.

У червнi 1918 р. Ф. Омельченко повернувся до Києва, де до серпня 1921 р. працював у вiйськовому госпiталi. В Києвi повною мiрою розкрився його талант до науково-органiзацiйної роботи. Ф. Омельченко став активним членом медичної секцiї Українського наукового товариства, в якiй працював разом з М. Галиним, О. Корчак-Чепуркiвським, О. Черняхiвським, Є. Черняхiвським та iн. Як згадував один з його колег М. Сисак, не було жодного засiдання секцiї, де б Омельченко не виступив з доповiддю, рефератом чи в дискусiї. Окрiм регулярних засiдань, дiяльнiсть секцiї протiкала у виданнi «Збiрника Медичної секцiї Українського наукового товариства в Києвi» та створеннi медичної термiнологiї2. На початку 1920 р. до Українського наукового товариства був переведений з Петрограда заснований там Ф. Омельченком на власнi кошти Мiкробiологiчний iнститут3. За статутом, прийнятим Товариством, метою цього закладу була розробка науково-практичних питань мiкробiологiї, актуальних для України. Поряд з теоретичними та експериментальними науковими розробками передбачалось обслуговування практичних потреб населення. В iнститутi мали бути органiзованi вiддiли зоологiї, ботанiки, бактерiологiї, мiкропалеонтологiї, лабораторiї аґрономiчної, технiчної, медичної мiкробiологiї4. Але, протягом року, так i не вдалося отримати примiщення, де можна було б розмiстити приладдя та розгорнути дослiдження, тому на засiданнi ради вiддiлу природничих наук Товариства Ф. Омельченко запропонував створити секцiю мiкробiологiї, що мала б вирiшувати проблеми органiзацiї iнституту5.

1 лютого 1921 р. нарком освiти Г. Гринько надiслав до Українського наукового товариства листа, в якому зазначалось, що є доцiльним об’єднати Українську академiю наук (яка носитиме назву Всеукраїнської) i Українське наукове товариство для створення єдиної наукової органiзацiї. Всi секцiї та установи товариства мали об’єднатися з аналогiчними пiдроздiлами академiї та увiйти у вiдповiднi академiчнi вiддiли. Керiвництво Українського наукового товариства вимушене було погодитись, i 1 червня 1921 р., коли розпочалася практична робота щодо його злиття з академiєю, вважається початком їхнього спiльного iснування6.

Протягом червня, серед iнших установ товариства, до академiї були переведенi керованi Ф. Омельченком Мiкробiологiчний iнститут, що розташувався на вул. Володимирськiй, 37, та мiкробiологiчна лабораторiя. Багато часу забрало влаштування лабораторiї, установка обладнання i бiблiотеки iнституту, тому наукова робота почала розгортатися лише в кiнцi 1921 р. 22 травня 1922 р. Спiльне зiбрання Ради Всеукраїнської академiї наук таємним голосуванням (14 проти трьох) обрало Ф. Омельченка на посаду директора Мiкробiологiчного iнституту Фiзико-математичного вiддiлу7. З цього часу за статутом вiн отримав права академiка другого вiддiлу ВУАН як директор однiєї з його установ. До штату Мiкробiологiчного iнституту було обрано також двох наукових спiвробiтникiв: професора А. Тижненко та О. Сковороду-Зачиняєва. Протягом 1922–1923 рр. в iнститутi поряд з науковою роботою проводилась науково-органiзацiйна дiяльнiсть, що виявлялася в рiзних формах: в допомозi Київському ветеринарно-зоотехнiчному та медичному iнститутам, в органiзацiї боротьби з польовими мишами, органiзацiї штучного заплiднення сiльськогосподарських тварин, керiвництвi практикантами з вищезгаданих спецiальностей8. Водночас в 1922 р. Ф. Омельченко очолив кафедру мiкробiологiї та патофiзiологiї Київського ветеринарно-зоотехнiчного iнституту, згодом був обраний ректором цього iнституту.

В результатi злиття Українського наукового товариства з Українською академiєю наук колишня медична секцiя товариства стала медичною секцiєю академiї. Головою її було обрано О. Корчак-Чепуркiвського, товаришами голови стали Є. Черняхiвський, О. Тижненко, В. Виноградов, А. Колесницький. Ще до злиття секцiя почала укладати 5-й том свого «Збiрника», який вийшов вже пiд час iснування її при Українськiй академiї наук, але зберiг свою попередню назву як остання книга серiї, виданої силами товариства9. В його укладаннi брав участь i Ф. Омельченко як член видавничої комiсiї. Значну увагу придiляв вiн створенню української медичної термiнологiї, до якої запропонував чимало влучних та ориґiнальних термiнiв. За його безпосередньої участi було видано також перший фаховий росiйсько-український медичний словник10. Pоботу з укладання вiтчизняної термiнологiї вiн продовжував i як член термiнологiчної комiсiї медичної секцiй Всеукраїнської академiї наук.

Працi Ф. Омельченка в галузi термiнотворчостi сприяла його висока ерудицiя та знання шести європейських мов. Спiвробiтники вiдзначали його виняткове працелюбство, скромнiсть, доброзичливiсть, педагогiчний та органiзаторський талант. Рiзнобiчно освiчена людина: вiн грав на скрипцi, малював, займався археологiєю. Його наукова спадщина, що складається з майже 90 робiт, досить рiзноманiтна, її можна роздiлити на декiлька напрямкiв. Перш за все, це питання, якi розглядав вчений в процесi прозекторської практики: патоґенез загальних iнфекцiйних захворювань, походження абсцесiв, причини тромбозу кровоносних судин тощо. Чимало уваги придiлив вiн питанням цитологiї: дослiдженню процесу сперматоґенезу11, вивченню ядерця тваринних клiтин12, гiстологiчному аналiзу пухлин13. Значна група робiт присвячена проблемам бактерiологiчної дiаґностики: етiологiї септичних ендокардитiв14, виникненню ускладнень стептококової природи при черевному тифi15 та iн.

Тематика робiт, виконаних Ф. Омельченком в стiнах Української академiї наук, в значнiй мiрi стосувалася питань аграрної науки: «Патоґенеза молочних дерматитiв у доярок», «Мiкрофлора твердого та пухкого ґрунту для городини», «Захист мiж розпорошеними укладами людських оруддiв», «Цвiльове гарбарування кролячих шкiр». В цей перiод вiн розпочав роботу над написанням пiдручника «Курс сiльськогосподарської мiкробiологiї», яку, на жаль, не встиг завершити.

Протягом багатьох рокiв Ф. Омельченко займався вивченням антропологiчного типу українця, провiвши бiльше 150000 вимiрювань на померлих (за власною методою). Проте подальша доля зiбраних ним матерiалiв невiдома.

Раптова смерть вiд нападу стенокардiї обiрвала життя вченого 4 лютого 1924 р. Гiркi рядки залишив у своєму щоденнику академiк С. Єфремов, який був присутнiй на похоронi 7 лютого: «Вдень ховали спiвробiтника Академiї, доктора Омельченка, що… помер раптом, на серце. В Софiї правили службу, а по мiсту пiшли без духовенства: якась фарисейська мiшанина стилiв. Слухаючи довгих i безталанних промов над труною перед Академiєю, думав: отак i над тобою добрi люде говоритимуть довго i нудно нiкому непотрiбнi слова i всiм буде тяжко, i всi думатимуть – та кiнчай же швидше, не тягни…»16.

Мiкробiологiчний iнститут пiсля смертi його фундатора i директора Ф. Омельченка деякий час залишався у непевному станi. 21 квiтня 1924 р. посаду директора запропонували академiку Д. Заболотному, який був тодi начальником кафедри епiдемiологiї Вiйськово-медичної академiї в Ленiнградi17. Але вiн ще не був готовий повернутися на батькiвщину, i через кiлька мiсяцiв директором Мiкробiологiчного iнституту, що вже отримав iм’я Ф. Омельченка, був обраний академiк І. Шмальгаузен18. З цього моменту напрямки роботи iнституту були переорiєнтованi вiдповiдно до наукових iнтересiв нового директора i спрямованi переважно на вивчення явищ росту та реґенерацiї. Роботи мiкробiологiчного плану також планувалися вiднинi як дослiдження росту мiкроскопiчних культур. Коли ж в 1926 р. вийшла перша збiрка iнституту, вiн вже звався «бiологiчним», але продовжував носити iм’я Ф. Омельченка19. В 1930 р., пiд час реорганiзацiї Всеукраїнської академiї наук, на базi Бiологiчного iнституту iм. Ф. Омельченка, Зоологiчного музею та кафедр зоологiчного профiлю (експериментальної зоологiї в Києвi, зоологiї в Харковi, морфологiї тварин з Приморською бiологiчною станцiєю в Одесi) було створено Інститут зоологiї та бiологiї ВУАН. В 1939 р. вiн став називатися Інститутом зоологiї АН УРСР, а згодом йому було присвоєне iм’я І. Шмальгаузена, який керував цим закладом з 1930 по 1941 рр.20

Постать Федора Омельченка до кiнця 60-х рр. ХХ столiття мало привертала увагу iсторикiв медицини, але нинi ми вже маємо певний доробок вiтчизняної iсторiографiї, достатнiй для того, щоб зрозумiти його роль у розбудовi сучасної бiологiчної та медичної науки. Проте, його життя, повне бурхливих подiй, його багата наукова спадщина ще чекають на своїх дослiдникiв.

Свiтлана Руда

1Квитницкий-Рыжов Ю. Н. Видный украинский учёный-медик Ф. З. Омельченко // Советское здравоохранение. – 1964. – Т. 23. – № 7. – С. 80– 83; Омельченко Федiр // Пундiй П. Українськi лiкарi. Бiобiблiографiчний довiдник / Пiд ред. Я. Ганiткевича. – Кн. 1. – Львiв; Чикаго, 1994. – С. 165–166; Федiр Омельченко – мiкробiолог, патолог i антрополог, вчений i органiзатор української медичної науки, академiк ВУАН // Ганiткевич Я. Українськi лiкарi-вченi першої половини ХХ столiття та їхнi науковi школи. – Львiв, 2002. – С. 202–204. 2Черняхiвський О. Природничо-лiкарська i медична секцiя Українського наукового товариства в Київi // Україна. – 1929. – Сiчень – лютий. – С. 42–45. 3Онопрiєнко В., Реєнт О., Щербань Т. Українське наукове товариство. 1907– 1921 роки. – К., 1998. – 242 с. 4Інститут рукописiв НБУВ. – Ф. Х, спр. 31840, арк. 2. 5Там само. – Спр. 31752. 6Храмов Ю., Руда С. П., Павленко Ю., Кучмаренко В. Рання iсторiя Академiї наук України (1918– 1921). – К., 1993. – 247 с. 7ІР НБУВ. – Ф. 1, спр. 26251, арк. 1–2. 8Звiдомлення Всеукраїнської академiї наук за 1923 рiк (З нагоди п’ятирiчного iснування Академiї наук: 1918–1924). – К., 1924. – 166 с. 9Збiрник медичної секцiї Українського наукового товариства в Київi. – Кн. 5. – К., 1922. 10Росiйсько-український медичний словник. Матерiяли до української медичної термiнологiї / Пiд ред М. Галина. – К., 1920. 11Омельченко Ф. Сперматогенез и его биологические основы. Докт. дис. – СПб, 1898. – 71 с.; Омельченко Ф. Двойственность семенных тел у человека и животных // Русский врач. – 1908. – № 48. – С. 1604– 1606. 12Омельченко Ф. Роль ядрышка в непрямом делении клеточного ядра // Врач. – 1898. – № 7. – С. 189–190. 13Омельченко Ф. Ранний гистологический признак рака многослойного полиморфного эпителия в связи с морфологией волокнистой тканевой сетки // Русский врач. – 1910. – № 44. – С. 1553–1556. 14Омельченко Ф. К вопросу об этиологии язвенно-бородавчатого эндокардита и его клиническом значении // Русский архив патологии, клинической медицины и бактериологии. – 1900. – Т. 9. – С. 1–8. 15Омельченко Ф. Этиология осложнений и последовательных заболеваний при брюшном тифе по патологоанатомическому материалу // Русский врач. – 1904. – № 32. – С. 1096–1100. 16Єфремов С. Щоденники. 1923– 1929. – К., 1997. – С. 70. 17ІР НБУВ. – Ф. 1, спр. 26302, арк. 1–1 зв. 18Там само. – Спр. 26309, арк. 1–2. 19Збiрник праць Бiологiчного iнституту iм. Ф. Омельченка / Вiдп. ред. І. Шмальгаузен. – Ч. 1. – К., 1926. – 173 с. 23Институт зоологии // История Академии наук Украинской ССР / Под ред. Б. Е. Патона. – К., 1979. – С. 643–645.

ПІАНІСТКА З РОДИНИ ОКУНЕВСЬКИХ
(до 130-рiччя вiд дня народження Ольги Окуневської)

Гуцульське село Яворiв, що неподалiк Косова, прославилося на весь свiт своїми рiзьбярами, передусiм родинами Шкрiблякiв та Корпанюкiв, про яких багато говорилося i писалося за радянських часiв. За цих же часiв iнша, не менш видатна родина – Окуневських, яка дала українськiй культурi визначних дiячiв у галузi полiтики, лiтератури, музики та науки, свiдомо замовчувалася цiєю ж владою, i, зрештою, загубилася на зигзагах iсторiї…Старий священичий рiд Окуневських, без перебiльшення, був одним з патрiархiв культурного вiдродження на Покуттi. До їхнього кола входили також родини Кобринських, Шухевичiв, Озаркевичiв i ще багато iнших, про яких сучасний українець мало що знає.

Жили Окуневськi у Яворовi з 1868 року. Цьому селу ще задовго до Криворiвнi, завдяки саме Окуневським, судилося стати своєрiдною українською Меккою, куди приїздили такi виданi i тогочаснi українськi письменники, поети, дiячi науки i культури як Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Володимир Шухевич, чех Францiшек Ржегорж та багато iнших.

В родинi Окуневських було шестеро дiтей, з них двоє померли у молодому вiцi, а iншi четверо були заслуженими перед народом культурно-освiтнiми дiячами, але незаслужено забутi їхнiми нащадками. Згадаємо їх побiжно.

Найстарший Теофiл (1858–1937) закiнчив юридичний факультет Вiденського унiверситету, був вiдомим громадським i полiтичним дiячем; посол вiд радикальної партiї в австрiйському парламентi у 1897–1900 i 1907–1918 роках, член Української нацiональної ради ЗУНР (дипломатична робота у Францiї), а пiсля поразки республiки вже до кiнця своїх днiв жив у Городенцi, працюючи адвокатом, чесно захищаючи права українського народу.

Молодший Ярослав (1860–1928) закiнчив медичний факультет Вiденського унiверситету, був вiйськовим лiкарем, адмiралом австро-угорського флоту (перший гуцульський адмiрал); нагороджений багатьма орденами рiзних держав. Об’їздив увесь свiт. Людина демократичних переко- нань, широких поглядiв, патрiот-народолюбець. Крiм медицини багато часу i зусиль вiддавав громадсько-культурним справам. Ще у студентськi роки був одним з керiвникiв українського товариства «Сiч», у часи ЗУНР очолював медичну мiсiю республiки у Вiднi. Великi його заслуги в розвитку української публiцистики, мемуаристики, у збагаченнi нашої лiтератури художньо-документальними нарисами з життя i побуту iнших народiв. Про його два томи «Листiв з чужини» І. Франко сказав, що вони займають «почесне мiсце в нашiй небагатiй туристичнiй лiтературi».

Наталiя (1864–1923) – активiстка жiночого руху в Галичинi й на Буковинi, що його органiзувала Н. Кобринська – родичка Окуневських по матерi. Брала участь у пiдготовцi альманаху «Наша доля». Була учасницею першого в iсторiї України масового походу в Єрусалим та iншi мiсця земного перебування Ісуса Христа.

З того самого роду по батьковiй лiнiї походила Софiя Окуневська-Морачевська – перша жiнка-лiкар в Австро-Угорськiй iмперiї, письменниця, збирачка фольклору, вiдома вчена в галузi гiнекологiї i та, завдяки якiй українська лiтература має Ольгу Кобилянську. Вона єдина, яку згадує Українська радянська Енциклопедiя.

Ольга (1875–1960) – наймолодша донька в родинi Окуневських. У Яворовi минуло її дитинство. Вчилася у мiсцевiй парафiяльнiй школi. Ми не знаємо пiд чиїм впливом i коли захопилася Ольга музикою, але достеменно вiдомо, що музичну освiту вона отримала у Вiденськiй консерваторiї. Потiм 4 роки прожила у Києвi, навчаючись у Миколи Лисенка. У Києвi знайомиться з Лесею Українкою i стає «вхожою» до кiл нацiонально свiдомої української iнтелiгенцiї.

По закiнченнi навчання повертається у Якорiв через Чернiвцi, де познайомилася i подружилася з О. Кобилянською.

З 1896 року Ольга Окуневська починає вчителювати у Перемишлi у музичнiй школi. Бере активну участь у громадському життi Перемишля i Львова. Виступала на першому концертi-ювiлеї Івана Франка, який влаштувала студентська молодь Львова 30 жовтня 1898 року1.

Ольга Окуневська займалася сольною концертною дiяльнiстю, виступаючи в мiстах Захiдної України. Як акомпанiатор вона виступала разом з всесвiтньо вiдомою спiвачкою Соломiєю Крушельницькою, про що збереглися досi театральнi афiшi, якi це пiдтверджують. Достеменно невiдомо як i де познайомилися двi великi артистки, але ймовiрно через брата Теофiла.

На початку ХХ ст. Ольга на деякий час полишає викладацьку роботу у Перемишлi i повертається у гори, в Яворiв. Тут у липнi 1901 року зупинялася Леся Українка, коли їхала на лiкування в Буркут, про що докладно описано в її листi з Буркута до Ольги Кобилянської, датованому 1 серпня 1901 року. В листi з повагою зазначено, що Ольга Окуневська «…стала значно лiпше грати i сама стала куди цiкавiшою, нiж була у Києвi»2.

З 1903 року Ольга знову повернулася до педагогiчної працi у Перемишлi i скоро стала директором дiвочого лiцею, в якому була музична школа. Про музичну школу в Перемишлi читаємо: «Учительський збiр школи фортепiано з панi Ольгою Окуневською на чолi може бути справдi гордий з результатiв своєї важкої працi: вiн поставився як ще, мабуть, нiколи… Не треба, мабуть, i казати, що левина доля заслуги належить знаменитiй просто учительцi i директорцi школи панi Ользi Окуневськiй, що своїм ученицям, особливо ж надiйним, вiддається всiєю душею, з правдивим пожертвуванням… Такою роботою твориться для нашої музичної культури правдиве, хоч i невидиме: “Пам’ятник, довговiчнiший за бронзу”. Бо всi дiвчата… усюди внесуть почуття правдивої краси i пiєтизму та змагання до дiйсно високого артистизму…»3

Серед учениць Ольги Окуневської було чимало здiбних, але двi з них – особливо талановитi. Це Володимира Божейко та Наталiя Кмiцикевич-Цибрiвська. Ще коли вони навчалися в музичнiй школi у Перемишлi в газетi «Дiло» (1912) писалося: «Оцi двi ученицi могли б становити втiху i гордiсть кожного музичного педагога, i їх учительцi (Ользi Окуневськiй. – Авт.) тiльки погратулювати»4. Обидвi ученицi стали неабиякими пiанiстками i педагогами, а їх учителька Ольга Окуневська вклала їм у душу всю свою любов i музичний хист, який вони передавали учням наступних поколiнь.

У 1923 роцi, пiсля смертi сестри Наталки, Ольга покидає педагогiчну працю i назавжди повертається в Яворiв у будинок своїх батькiв, в «монастир», як любили називати його сестри. З собою забрала улюблене фортепiано австрiйського виробництва. Часто грала на ньому, звуки його розносилися далеко по сусiднiх горах. Нiкуди не виїздила, але з великою любов’ю приймала дорогих їй гостей, чи то рiдних братiв Теофiла i Ярослава, чи Ольгу Кобилянську та iнших.

Ольга прожила найдовше з усiх Окуневських i померла у 1960 роцi. Прожила самотньо. До 1939 року вона вела велике господарство, мала прислугу, яка їй допомагала. З приходом радянської влади господарство лiквiдувалося, прислуги не стало, i стара жiнка доживала свiй вiк у матерiальних нестатках. Вона слабо орiєнтувалася в практичних справах, чим користувалися не завжди совiснi люди. Так, iнструмент купив у старої пiанiстки один панок з Косова майже за безцiнь i незабаром вивiз його у Палестину, де вигiдно продав5.

Іншi безцiннi речi, релiквiї, книжки (сiмейна бiблiотека налiчувала книжки п’ятьма мовами), якi становили гордiсть української культури й повиннi були належати народовi, потрапили до рук колекцiонерiв та спекулянтiв. Громадськiсть виявила абсолютну байдужiсть до людини, яка так багато зробила для української культури. Навiть на її могилi встановлено хрест без напису. Що вже говорити про згадку в енциклопедiях чи довiдниках?

Ольга Окуневська була однiєю з перших талановитих професiйних пiанiсток Галичини. Разом з Ольгою Цiпановською (ще однiєю українською пiанiсткою i педагогом) вони були засновницями фортепiанної школи в Перемиському дiвочому лiцеї. Можна без перебiльшення стверджувати, що iсторiя галицької професiйної фортепiанної музики бере свiй початок саме вiд цих двох пiанiсток.

Своєю самовiдданою педагогiчною та громадською працею i концертною дiяльнiстю вона примножила славу свого роду, який, на вiдмiну вiд iнших, не вдалося нi онiмечити, нi ополячити, нi перетворити на перевертнiв, як це часто бувало. Час вшанувати пам’ять про всю родину Окуневських та про першу пiанiстку з цього роду – Ольгу Окуневську. Вона заслуговує цього.

Марiя Будз

1Людкевич С. Старогалицька фортеп’янна музика XIX ст. // Людкевич С. Дослiдження, статтi, рецензiї, виступи / Упор. З. Штундер. – Львiв, 2000. – Т. II. – С. 404–405. 2Українка Л. Лист до О. Ю. Кобилянської // Зiбрання творiв у дванадцяти томах. – К., 1978. – Том 11. Листи (1898– 1902). – С. 260–264. 3Дiло. – 1911. – № 34. 4Дiло. – 1912. – № 56. 5Гуменюк В. Порванi струни родини Окуневських // Гуцульщина. – 1994. – Вересень. – № 6 (42).

ЖИТТЯ – ЯК ТАНЕЦЬ, ТАНЕЦЬ – ЯК ЖИТТЯ
(до 125-ї рiчницi вiд дня народження Василя Верховинця)

Якби навiть Василь Верховинець не створив нiчого, окрiм «Теорiї українського народного танцю», то й цього було б досить, щоб поставити його iм’я в один ряд з вiдомими творцями української народної культури першої половини XX ст. Адже ця праця стала першою спробою систематизації й узагальнення творчих досягнень українцiв у галузi народного танцювального мистецтва. У зазначенiй роботi В. Верховинець не тiльки зiбрав надзвичайно цiнний фольклорний матерiал, а й науково опрацював його, зробивши основою при постановцi українських народних танцiв.Наукова праця «Теорiя українського народного танцю» – не лише пiдсумок етнографiчних пошукiв науковця, а й стихiя його життя. Адже так склалося, що весь життєвий шлях Василь Миколайович пов’язав з українським народним мистецтвом, особливо з танцювальним i пiсенним фольклором. Танець i пiсня настільки влилися в його особисте й творче життя, що стали суттєвою ознакою та покликанням цього видатного знавця народної культури, справжнього українця. Варто вiдзначити, що велика зацiкавленiсть етнографiчними матерiалами та практична дiяльнiсть на цьому ґрунтi дали змогу розкрити багатогранний талант митця – українського ком- позитора, фольклориста, хормейстера, хорео- графа, педагога та громадського дiяча.

Прикарпатська земля подарувала Українi багато славних синiв i дочок. Серед них i Василь Верховинець. Народився Василь Миколайович Верховинець (справжнє прiзвище – Костiв) 5 сiчня 1880 року в селi Старий Мiзунь на Івано-Франкiвщинi, в родинi малоземельного селянина.

Пiсля закiнчення сiльської школи дванадцятирiчний Василько їде вчитися до Львова у бурсу при Ставропiгiйському iнститутi, де в той час готувалися слухачi для духовної i учительської семiнарiї. То ж у 1895–1899 рр. здобував освiту в учительськiй семiнарiї у Самборi (тепер – Львiвська обл.). Отримавши диплом вчителя, молодий педагог починає викладати спiви в народних школах мiста Калуша, одночасно поєднуючи свою педагогiчну дiяльнiсть з роботою в «Русько-народному театрi», де працює хормейстером, виступає на сценi з провiдними партiями в музичних постановках.

У 1906 роцi в життi Василя Верховинця вiдбувається важлива подiя – зустрiч з корифеєм українського театру Миколою Садовським, який, помiтивши талант у юнака, запропонував йому роботу у своїй трупi. У Києвi, в театрi Садовського, з небувалою силою розкривається артистичний талант Верховинця, адже йому доводиться вчитися спiлкуватися i виступати на однiй сценi iз М. Заньковецькою, І. Мар’яненком та iншими видатними митцями. Майстернiсть Василя Верховинця як актора була помiчена в ролях Петра (опера «Наталка Полтавка» М. Лисенка), Андрiя (опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Левка (опера «Майська нiч» М. Лисенка) та в iнших рiзних за своїм сценiчним характером ролях. Та, не зважаючи на розкритi акторськi здiбностi, В. Верховинець переконується, що його стихiєю i улюбленою роботою на той час є хормейстерська справа, якiй вiддається повнiстю, поєднуючи з роботою диригента в театрi аж до 1918 року. Одночасно Верховинець успiшно закiнчив теоретичний клас школи М. Лисенка пiд керiвництвом професора Г. Любомирського.

Робота в театрi М. Садовського дала змогу також виявити великий iнтерес Василя i до етнографiчних та фольклористичних пошукiв. Пiд час численних гастролей по Українi молодий хормейстер глибоко вивчає побут i творчiсть українського народу. Його захоплення дає можливiсть зiбрати багатий етнографiчний матерiал, який стає базою всiєї теоретичної i практичної дiяльностi митця.

Так в результатi етнографiчних дослiджень у березнi 1912 року виходить у свiт наукова праця В. Верховинця «Українське весiлля» з повним записом весiлля у селi Шпичинцi Сквирського повiту, що на Київщинi, яка й дотепер не втратила своєї наукової актуальностi. Євдокiя Доля-Верховинець, яка стала вiрним другом i закоханою дружиною Василя Миколайовича, пригадує, що на цьому весiллi зафiксовано початки весiльних пiсень, якi згодом були записанi повнiстю1. «Українське весiлля» було опублiковане через два роки в науковому виданнi «Український етнографiчний збiрник» (К. 1914, т. 1), де В. Верховинцем було подано характеристику зiбраних матерiалiв, зроблено їхній порiвняльний аналiз iз записами М. Лисенка та І. Демченко. На час виходу у свiт працi «Українське весiлля» таких фольклорних записiв було вже чимало, але бiльшiсть iз них не покладено на ноти. До того ж записи В. Верховинця зробленi професiонально, що ще бiльше пiдвищувало цiннiсть фольклорного матерiалу.

Етнографiчнi пошуки Василя Миколайовича в галузi народної хореографiї увiнчалися фундаментальним дослiдженням «Теорiя українського народного танцю». В передмовi автор зазначив: «Я хочу дати першу спробу. Дальший же розвиток розпочатої роботи залежатиме вiд тих, хто постiйно живе з народом… Збирати танцювальний матерiал – це наш спiльний обов’язок, бо тiльки спiльними зусиллями зможемо показати, яка красива, рiзноманiтна й багата змiстом ця галузь народної етнографiї»2.

Дослiдження народно-пiсенної творчостi В. Верховинець поєднує з студiюванням народного танцю. І недивно, адже про тiсний зв’язок танцю й пiснi митець говорив неодноразово, називаючи пiсню сестрою, а танець – братом. Студiювання народної хореографiї та друкування роботи у 1919 р. стало не тiльки пiдґрунтям професiйного розвитку хореографiчного мистецтва в Українi, а й своєрiдною фiлософiєю українського танцю, де через пластику, музику i спiв постав безмежний свiт української душi.

У своїй працi В. Верховинець першим з українських фольклористiв дає назву майже всiм танцювальним рухам вiдповiдно до їхнього характеру i внутрiшнього змiсту. Автор, розглядаючи танець у тiсному зв’язку з пiснею, подiляє його на двi основнi групи: «пiд пiсню i пiд музику», а також виокремлює ще одну групу танцiв, якi починаються пiд пiсню, а далi супроводжуються iмпровiзацiєю музиканта3. У роботi придiляється велика увага iдеальному поєднанню музиканта з одного боку i танцюриста – з другого. Хочеться зазначити, що поява такого дослiдження викликана умовами, якi на той час склалися в розвитку народної культури. Це – необхiднiсть вiдмежування народного мистецтва вiд псевдонародного, розкриття українського танцю у всiй його красi i створення мiцної теоретичної бази для подальшого розвитку нацiональної хореографiї.

Василю Миколайовичу вдалося не тiльки подати теорiю українського народного танцю, а й закликати передовi мистецькi сили збирати та вивчати етнографiчний матерiал. Вiн дає свої поради з цього питання. Гостро критикуючи вульгаризаторiв українського танцю, автор, у своїх дослiдженнях, розповiдає про красу i силу справжнього мистецтва, глибоко проникає у психологiю народних танцiв. Доводить, що справжнiй народний танець – не бездушна, показна еквiлiбристика «трюкачiв в українськiй одежi», а своєрiдний прояв мовою хореографiї та пластики емоцiональних почуттiв народу. «Коли ми вивчимо самi й заохотимо iнших вивчати справжнiй народний танець, то тим самим збережеться його правдива краса й вiдновиться його слава, яку заплямували пародисти українського танцю», – говорить сам В. Верховинець4.

Далі митець висловлює думку про необхiднiсть створення класичного нацiонального балету на базi народного танцювального матерiалу, синтезуючи народний танець з технiкою класичної європейської хореографiї. Хочеться нагадати, що Василь Верховинець є постановником першого українського балету «Пан Каньовский» М. Верикiвського, танцювальних сцен у «Наталцi Полтавцi» М. Лисенка.

Варто зазначити, що у 1935 роцi на першому мiжнародному фестивалi народного танцю, який відбувався у Лондонi, першу премiю одержав так званий «триколiнний гопак» Верховинця, завоювавши визнання свiтової громадськостi. Саме своєю творчою знахiдкою, своїм баченням та професiйним пiдходом Василь Миколайович Верховинець вивiв український народний танець на мiжнародну арену.

Дослiдження В. Верховинця, зокрема його «Теорiя українського народного танцю», вплинули на вiтчизняне хореографiчне мистецтво. Цю роботу високо оцiнили видатнi балетмейстери України Павло Вiрський, Лiдiя Чернишова, Вахтанг Вронський, Галина Березова, Наталя Скорульська, Олександр Соболь та iншi, створюючи на її основi яскравi хореографiчнi композицiї. Щиро вiтав роботу i поет Максим Рильський, назвавши В. Верховинця «чародiєм танцю».

У 1923 роцi публiкується ще одна вагома наукова праця Василя Верховинця – збiрка дитячих iгор з пiснями «Весняночка», у якiй, продовжуючи традицiї М. Лисенка, І. Стеценка, С. Русової, автор вибудовує власну концепцiю нацiонально-естетичного виховання дiтей та молодi, розробляє приципи етнопедагогiки. Велику увагу Василь Верховинець у «Весняночцi» придiляв аналiзу хореографiчного матерiалу.

Вихiд збiрки «Весняночка» як i працi «Теорiя Українського народного танцю» припадає на перiод активної педагогiчної та громадської дiяльностi митця. Крiм цього В. Верховинець працював викладачем хорового спiву на диригентських курсах при школi iм. М. Лисенка, керував кафедрою мистецтвознавства Полтавського iнституту народної освiти, викладав у Київському музично-драматичному iнститутi, керував хоровою студiєю iм. І. Стеценка при Музичному товариствi iм. Леонтовича (Київ), хором Харкiвського музично-драматичного iнституту.

Слiд вiдзначити вагомiсть i композиторської дiяльностi В. Верховинця. Його праці належать пiснi («Бiльше надiї брати», «Грими, могутня пiсня»), хори («Ми дзвiночки», «На стрiмчастих скелях», «Облетiли пелюстки»), солоспiви, романси («Стежечка», «Гаї шумлять», «Ой чого ти, тополенько», «Марiя»), симфонiчнi композицiї, а також обробки українських народних пiсень («Та червоная калинонька», «При долинi») та iн.5

Ще однiєю вершиною творчого життя професора Верховинця, завершенням усiх його теоретичних i практичних пошукiв, iдей i задумiв було заснування ним жiночого хорового театралiзованого ансамбля «Жiнхоранс» у м. Полтавi. Створений у 1930 роцi за участю дружини Євдокiї ансамбль подавав пiсню в театралiзованому виглядi, супроводжуючи її ритмiчними ру- хами, якi вiдтворювали певний образ, пiдказаний змiстом самого твору. У такий спосiб пiсня немов народжувалася вдруге.

Зi своїм ансамблем Василь Миколайович об’їздив усю країну, показуючи людям красу народної пiснi i танцю. «Жiнхоранс» брав участь у Декадi української лiтератури i мистецтва у Москвi 1936 року, виступав у складi трупи Київського театру опери та балету iм. Т. Г. Шевченка, виконуючи поставленi Василем Верховинцем обрядовi танцi i хороводи в оперi М. Лисенка «Наталка Полтавка».

За вiсiм рокiв iснування ансамблю В. Верховинець поставив десятки вокально-хореографiчних композицiй: весiль i вечорниць, молодiжних гулянь i святкових дiйств, в яких у всiй своїй красi поставали народнi пiсня й танок. Цей новий жанр був пiдхоплений багатьма художнiми колективами України, iснує i розвивається й досi.

Через творчу i невтомну працю в багатьох мистецьких колективах, поступово розкривався та мiцнiв талант музиканта, фольклориста та педагога, подарований українською землею. Але Василю Верховинцю, на превеликий жаль, довелося жити у часи гонiння та репресiй. Його спiткала трагiчна доля, як i багатьох талановитих людей свого часу. У груднi 1937 року митець був безпiдставно заарештований i кинутий у в’язницю. Подальша доля справжнього українця не вiдома. Реабiлiтований Василь Верховинець посмертно 25 квiтня 1958 року.

У вiчнiсть пiшов Василь Верховинець, замовкла його пiсня, зупинився його танець. Та справжнiй талант неможливо вбити. Виринули з небуття по краплинi спогади друзiв, дружини, сина Ярослава, ожила пiсня митця, а творча спадщина В. Верховинця широко використовується й зараз, здобувши свiтове визнання. Вiльно звучать колись забороненi хоровi твори та солоспiви, вивчаються дитячi iгри з пiснями i танцями, вiдкрито студiюється «Теорiя українського танцю» – справжня перлина хореографiчного мистецтва. Сьогоднi ми маємо змогу насолоджуватись неоцiненним творчим скарбом свого спiввiтчизника – скарбом, в який Василь Верховинець вклав красу народної пiснi, вишуканiсть руху, витончений свiт своєї української душi, свого життя, схожого на справжнiй танець.

Людмила Сорочук

1Див: Дзюба Г. А Фольклористична дiяльнiсть В. М. Верховинця // Народна творчiсть та етнографiя. – 1985. – № 1. – С. 65. 2Верховинець В. М. Теорiя українського народного танцю. – К., 1919. – Передмова. 3Золочевський В. Н. Українська народна музика у творчостi В. М. Верховинця // Народна творчiсть та етнографiя. – К., 1960, Липень – вересень. – С. 90. 4Верховинець В. М. Зазн. праця. – С. 5. 5Мистецтвознавство України. Енциклопедiя / Вiдп. ред. Кудрицький А. В. – К., 1995. – Т. 1 (А–В). – С. 310.

ПАРИЖ СОНІ ДЕЛОНЕ
(до 120-рiччя вiд дня народження)

Я була захоплена чистими кольорами,
кольорами мого дитинства – України.
Вони завжди нагадують менi сiльськi
весiлля у моїй країнi, коли зеленi i червонi шати,
декорованi багатством стяжок, кружляли у вихорi танцю.

Соня Делоне. Спогади.Париж – один iз центрiв зародження аванґардного мистецтва на поч. ХХ ст. Нова iсторична орiєнтацiя, новi форми мислення, технiчний прогрес формували новi виразнi стилi мистецтва, притаманнi тiльки для даної епохи. Характерним у новому виявi вбачався не тiльки останнiй винахiд Європи, а i розумiння тисячолiтнього процесу, що породив його1. Зважаючи на намагання iмперiй лiквiдувати Україну в Українi, українське мистецтво змушене було змiнити диспропорцiю, а саме вийти на свiтовi простори, одним з центрiв якого був, безперечно Париж2.

Французька культура завжди мала iсторичнi перетини з українським художнiм свiтом. Багато українських художниць набували досвiду на французькiй нивi i вносили свою мистецьку частку у розвиток свiтового мистецтва. У парижських перетинах можна вiднайти iмена українських мисткинь, доля яких пов’язана з французьким свiтом. Це – Олександра Екстер, Софiя Налепинська-Бойчук, Анна Старицька, Софiя Зарицька, Марiя Башкiрцева та iн. Їх творчiсть була пронизана українською естетикою та кольористикою3.Самобутнiй графiчний модерн Софiї Левицької у Францiї чiльно був пов’язаним з традицiями українського народного мистецтва: iз Жаном Маршаном вона iлюструвала бiблiографiчне видання «Лє Сержан» Поля Валерi, з перекладачем Роже Алларом видала «Вечори на хуторi бiля Диканьки» М. Гоголя. Видатний французький поет Поль Валерi писав: «Я схиляюсь перед винятковим талантом С. Левицької»4. Неперевершенi твори української художницi К. Бiлокур викликали у П. Пiкассо велике враження: «Аби у нас була такого рiвня художниця ми змусили б про неї заговорити весь свiт»5.

Свiт краси української жiнки завжди виразно виявлявся у її проявах життя – у мистецтвi, в пiснях, у одязi. Оцiнюючи вбрання українок, великий росiйський художник І. Рєпiн вiдзначав: «Тiльки малоросiянки та парижанки вмiють зодягатися зi смаком! Ви не повiрите, як чарiвно зодягаються дiвчата!»6

На поч. ХХ ст. українське народне мистецтво, зокрема народне вишивання, мало свої вияви у аванґардному мистецтві в Українi.

У руслi нових аванґардних пошукiв українськими художницями (Екстер, Прибильська, Давидова) були створенi 2 центри аванґардного мистецтва: в с. Вербiвка (на Київщинi) i с. Скопцях (на Полтавщинi), в яких народнi майстри за ескiзами художникiв-супрематистiв робили вишивки та килими7. В творчих пошуках українських авангардистiв виокреслювалися новi стильовi форми орнаментацiї одягу на основi українського художнього вишиття. Українськi художники-авангардисти зверталися до традицiй народного мистецтва, розробляли новi ескiзи художнiх виробiв для народних майстрiв, зокрема створення авангардного стилю сучасного одягу. Чутливiсть до стильових напрямiв у поєднаннi зi свiдомими намаганнями вписати себе в загальноєвропейський контекст призвели до включення у сучаснiсть українського мистецтва, iнтеґрацiї його у свiтовий контекст8. У 1914–1915 рр. в галереї Лемерсьє на Виставцi сучасного мистецтва в Парижi поруч з картинами М. Врубеля, К. Коровiна, О. Головiна, К. Малевича, О. Екстер були з успiхом представленi витвори народних майстрiв з України. Французький живописець, експериментатор орнаментальних форм Рауль Дюфi був в захопленнi вiд «сiльських малюнкiв» Є. Прибильської, художнього керiвника учбової майстернi на Полтавщинi. Сукнi Євгенiї Прибильської, створенi за традицiями українського народного вбрання, репрезентувалися на Всесвiтнiй виставцi 1925 р. у Парижi i отримали велике визнання – були нагородженi золотими медалями та отримали «Diplom d’honneure» i, як зазначала преса, багато в чому вплинули на розвиток мiжнародної моди. За визначенням Е. Шарль-Ру «розквiт декоративного мистецтва в 1925 р. навiть в очах недосвiдчених надав офiцiйний характер творчим пошукам архiтекторiв та художникiв, якими Європа буде зобов’язана новим стилем життя».

Однiєю iз визначних постатей французького аванґарду була Соня Делоне, родом з України. 1925 рiк для художницi був надзвичайно вирiшальним у її життi. За задумом Сонi Делоне її «симультичнi» моделi демонструвалися на тлi геометричних орнаментiв у Туристичному павiльйонi (Париж). Використавши простий геометричний орнамент, через колористичне насичення барв Соня Делоне вносить аванґарднi тенденцiї у сучасний одяг. Особливо це закрiпилося надалi у вiзерунках лiонських тканин. З 1921 по 1933 рр. Соня Делоне вносить аванґардну моду в паризьке життя. Разом iз кутюр’є Жаком Хеймом вона створює «симультанний» бутiк. Тут демонструвалися моделi дiлових, вечiрнiх та спортивних суконь з використанням аванґардних тканин Сонi Делоне, яскравих кольористичних орнаментiв. Завдяки аванґардному впливу С. Делоне у модi пiсля 1925 року стає переважним геометрично-абстрактний стиль, а квiтково-схiдний занепадає.

Народилася Соня Єлiєвна Делоне-Терк 14 листопада 1885 р. в Градизьку (нині – Полтавська обл., за iншими свiдченнями – в Одесi) у родинi фабричного управителя. З 1905 р. переїжджає до Парижа, де навчалася в академiї Ла Палетт у майстернi О. Озанфана та О. Дюнуайе де Сегонзак. У 1907 р. С. Делоне вперше виставляє свої роботи в галереї Вiльгельма Уде (Нiмеччина). В цей час вона створює свої першi вишивки-килими (1909 р.).

Французький мистецтвознавець Валентина Маркаде визнала: «Усе, чого б вона не торкнулася спалахувало гармонiєю кольорiв, втiлених у геометричнi форми вишуканих прикрас. Вийшовши 1910 р. замiж за Роберта Делоне, вона внесла в його творчiсть цiлу гаму кольорiв, якою надихнулася ще в ранньому дитинствi пiд сонцем України». Український народний одяг чарував з дитинства Соню Делоне. Жак Клод Маркаде вважав, що палiтра Сонi Делоне сяяла всiєю колористичною школою українських вишивок i писанок9. Стиль витворiв Сонi Делоне вiдзначався простотою геометричних орнаментальних форм у експресiї спектру яскравих кольорiв.

Розпочинала свою творчу дiяльнiсть Соня Делоне як оформлювачка театра та дизайнер книг. «Орфiчними» орнаментами оздобила поему Б. Сандрара «Транссибирский експресс» (1913) i написала одноiменну безпредметну «картину-стрiчку». Оформлення книги Сонею Делоне дало поштовх до поширення симультанних концепцiй у Європi. Аванґард Сонi Делоне спирався на концепцiю мистецького витвору iз окремих елементiв «нової реальностi», яка створюється руйнуванням зорових форм на основi чергування кольорових експресiй. Експерименти Сонi Делоне називалися «симультанними» контрастами, а стиль «симультанiзм». С. Делоне стверджувала, що у створеннi одягу «симультанiчного» стилю «сукня є не тiльки часткою матерiалу, а перш за все цiлiсною композицiєю, як твiр образотворчого мистецтва (живопис чи рiзьба), що виражає рух».

Мистецтвознавцi вiдзначають вагомий вплив естетичних пошукiв Сонi Делоне на творчiсть великого французького аванґардного художника Робера Делоне. Соня та Робер заклали основу нових художнiх концепцiй у мистецтвi, зруйнувавши попереднi, якi панували ще вiд часiв епохи Вiдродження. На поч. ХХ ст. мистецтво стало визначатися акцентуванням на символiзмі кольорiв. П. Гоген звертається до декоративностi таїтянських кольорiв, якi мусять бути «клавiшами» i через насичення в кольористиці вiдтворювати стихiю колiрностi почуттiв. Розгледiвши найфантастичнiшi вiдтiнки кольору, iмпресiонiсти – Мане, Моне, Сьорб надали їм музичного звучання. Символом кольорiв Ван Гог вважав: «Фарби то є хвиля, i вони якось вiдбиваються на людинi, на самопочуттi, на настрої»10. У революцiйному поступi Делоне основою художнього виразу визначався колiр, який вiдтворював рiзнi форми мислення-вiдчуття у динамiчному поступi. Через кольоровi уявлення по-новому передавалося вiдчуття просторових величин у часових вимiрах, спектрально динамiзувався колiр-рух. Творчому доробку Роберта Делоне належать такі твори: «Ейфелева башта» (1909–1911), «Мiсто Париж» (1909–1912); серiя картин: «Вiкна», «Круглi форми» (1912–1913), «Безкiнечнi ритми» (1933– 1934) та iн.

Вражений мистецтвом Делоне, росiйський поет Аполiнер назвав цей аванґардний напрям «орфiзмом», проводячи паралелi з грецьким поетом. Улiтку 1912 р. Аполiнера прийняла сiм’я Делоне у майстернi на вул. Гран-Оґюстен. Офiцiйно назва нового напряму у мистецтвi «орфiзм» закрiпилася на Салонi незалежних 1913 р. Естетична революцiя Делоне, так званий «деструктивний перiод», мала експерименти у живописi, побудованому на кольорових контрастах. До нього нi один з художникiв не виокремлював колiр в якостi основного елементу, але саме Робер Делоне утвердив його основне значення у динамiцi руху. Колiр – самоцiнний, вiн замiнює усi художнi елементи – малюнок, об’єм, перспективу, свiтотiнь i навiть сюжет. Проблеми естетичних пошукiв Делоне висвiтлював Аполiнер на шпальтах газет «Temps» (1912), «Soirees de Paris» (1912), в нiмецькому журналi «Der Sturm» (1912).

У 1914–1920 рр. пiд час перебування в Іспанiї Соня Делоне познайомилася з С. Дягiлевим. В результатi творчого спiвробiтництва Соня Делоне виступила як новатор-художниця, розробивши ескiзи костюмiв до балету «Клеопатра» на муз. А. Аренського (1918) для постановки в Лондонi 21 жовтня 1918 р. Сукня симультани «Клеопатри» принесла велике визнання С. Делоне. 1914 рiк визначився для Сонi Делоне експериментальним у створеннi симультанiчних суконь. У 1920 р. розробила ескiзи одягу до вистави «Аїда».

С. Делоне декорує книгарню в Негiї «Au Sans pareil» у 1922 р. Вишиває штору-поему Суполя, який пише для неї «Вечiрнє Манто». У цих роках вона займалася розробкою геометричних орнаментiв для тканин лiонських фабрик, якi започаткували випуск тканин з геометричними орнаментами у стилi С. Делоне. В 30-х роках у Парижi вийшли 2 книги Сонi Делоне «Тканини i килими Сонi Делоне» (1928), «Композицiї. Кольори. Ідеї» (1930).

Маючи родове корiння з України, Соня Делоне завжди контактувала з українськими митцями паризького свiту Ля Рюш, зокрема, з Бурлюком, Михайлом Бойчуком. Мала дружнi зв’язки з вiдомими митцями: С. Дягiлевим, Гансом Арном, Осипом Цадкiним та iн.

З 1902 до 1906 рр. С. Делоне видає свою газету, в 1933 р. знову вiдновлює видавничу дiяльнiсть. Отримує у 1936 р. першу премiю за афiшу, що свiтиться, органiзовану паризькою компанiєю електропостачання. У 1939 р. активно бере участь у виставцi Росiйських Балетiв Дягiлева 1909–1924 рр. в Музеї Декоративних Мистецтв. С. Делоне разом з Робертом, Неллi Ван Десберг, Й. Рамбоссонон, Фредо Сiдесом органiзовує перший Салон абстрактного мистецтва «Realites Nalelles» в галереї Шарпеньера (1939).

В галереї «Rose Fried Gallery» вiдбулася презентацiя першої персональної виставки у Нью-Йорку С. Делоне (1955). Музей в Лiонi у 1959 р. органiзовує виставку Роберта i Сонi Делоне з бiльш як 160 робiт. 1965 рiк вiдзначився показом творiв Роберта i Сонi Делоне в Пiвнiчнiй Америцi, органiзованим Нацiональною галереєю Канади в Оттавi. У 1967 р. С. Делоне представила на виставцi новi роботи – килими, виконанi вручну. Виставка в Галереї «Le Demure» представила 20 килимiв роботи художницi в 1970 р. Президент Ж. Помпаду подарував президенту Нiксону пiд час офiцiйного вiзиту до США полотно Сонi Делоне (1970).

У Музеї тканин в Тулузi художниця презентує свої тканини «Тканини, зробленi в божевільні роки» (1971). У 1973 р. мисткиня отримує Гран-Прi мiста Парижа за iлюстрування 18 трафаретiв для «Ілюмiнацiй» Рембо, опублiкованих Жаком Дамазом. Музей Гренобля виставляє твори С. Делоне (1974).

За великий внесок в французький абстракцiонiзм Соня Делоне стала офiцiйним кавалером Почесного легiону (1975). Створила проект афiшi ЮНЕСКО для Мiжнародного року жiнок.

Померла в Парижi 5 грудня 1979 р. Похована на Гамне, 7 в Парижi. В Паризькому Нацiональному музеї сучасного мистецтва – Центрi Помпiду цiлий зал вiдведено творчостi Робера i Сонi Делоне.

Людмила Ковтун

1Шкандрiй М. У пошуках нового: революцiя в українському мистецтвi 1920-их рокiв // Сучаснiсть. – Сiчень 1986. – Ч. 1. – С. 41. 2Нога О., Кодлубай І. Соня Делоне повертається на Україну через Львiв // На перехрестi Європи та вiку / Д. Бойцов, Р. Шмагало, І. Кодлубай, О. Нога. – С. 137. 3Взаємопроникнення: Митцi українського походження у модерному мистецтвi Францiї // Тижневик ПІК: Полiтика i культура. – 2–8 червня 2000. – № 20. – С. 45–46. 4Погребенник Ф. Софiя Левицька // Урок української. – 2000. – № 3. – С. 64. 5Листи К. Бiлокур // Вiтчизна. – 1982. – С. 6. 6Репин И. Е. и Стасов В. В. Переписка. – Т. 1. – С. 141–142. 7Український авангард. 1910– 1930: Альбом. – С. 4. 8Кара-Васильєва Т. Народне мистецтво i художники авангарду // Народне мистецтво. – 3–4. – 2001 (15–16). – С. 14–17. 9Нога О. Соня Терк-Делоне. Паризька мода вiд України // Зерна. – 1995. – Число 2. – Львiв. – С. 58. 10Буценко О. «Доглядач за зливами та снiговiями» з Черкас // Сучаснiсть. – 1992. – 4 квiтня 1992. – С. 137.

МАЙСТРИНЯ УКРАЇНСЬКОГО СЛОВОТВОРЕННЯ
(115 рокiв вiд дня народження Олени Курило)

Проблема створення i розвитку української вiтчизняної термiнологiї завжди була важливою i актуальною, тим бiльше такою вона є нинi, в час нацiонального вiдродження. Надання державного статусу українськiй мовi потребує систематичної термiнологiчної працi в усiх дiлянках науки i технiки. Особливого значення набуває висвiтлення шляхiв iсторичного формування i збагачення української наукової мови як необхiдного фактору розвою нацiональної науки та освiти. Саме тому з’ясування ролi наших попередникiв в еволюцiї вiтчизняного термiнотворення не мало б проходити повз увагу дослiдникiв.Про тих, хто плiдно працював на термiнологiчнiй нивi в нелегкi часи соцiальних перетурбацiй, академiк Д. Гродзинський сказав так: «Дуже важливою була праця українських ботанiкiв i мовознавцiв, якi в 20-х роках минулого сторiччя…зберегли мовний скарб українського народу, який без цiєї працi було б втрачено в холоднi часи викорiнення української мови»1. Одним iз цих дбайливих працiвникiв була О. Курило, яка створила низку оригiнальних робiт з граматики, фразеологiї та термiнологiї української мови, протягом наступних кiлькох десяткiв рокiв вилучених з наукового обiгу через полiтичнi мiркування.

Народилася Олена Борисiвна Курило 6 жовтня 1890 р. в мiстi Слонiм Гродненської губернiї (нинi Бiлорусь), вищу освiту здобула у Варшавi. Першим, хто збудив її iнтерес до української культури та українського визвольного руху, був Євген Тимченко (1866–1948), український мовознавець, представник «народницької» течiї в українськiй лiнгвiстицi. Другим, хто вплинув на формування її активної громадської позицiї, був студент Варшавського унiверситету Дмитро Курило, який невдовзi став її чоловiком, а згодом служив старшиною в армiї УНР, спiвробiтником української дипломатичної мiсiї у Варшавi2.

В першi роки iснування молодої української держави О. Курило вже жила в Києвi. Тут вона створила пiдручник української граматики для дiтей, що витримав бiльше десяти перевидань3. У свiдомостi мiльйонiв українських школярiв вiн залишив чи не бiльший слiд, нiж усi iншi книжки тих рокiв. «Це не була наукова праця, – згадував Ю. Шерех, – це був практичний пiдручник для дiтей, …але вiн будив любов до своєї країни й мови i защеплював норми цiєї мови»4.

В цей же перiод О. Курило почала працювати над розробкою української термiнологiї. У 1918 р. вийшов складений нею «Росiйсько-український словничок медичної термiнологiї». Подальша її дiяльнiсть в цьому напрямку була пов’язана з роботою термiнологiчної комiсiї Українського наукового товариства, у статутi якого зазначалося: «Товариство має на метi сприяти розробцi i популяризацiї українською (малоросiйською) мовою рiзних галузей знань»5. До 1920 р. комiсiя пiдготувала до видання п’ять томiв матерiалiв, куди увiйшли словники з рiзних галузей природознавства. Паралельно iз нею у складi Української академiї наук працювала правописно-термiнологiчна комiсiя з чотирма секцiями: технiчною, правничою, правописною та природничою. У 1921 р., пiсля приєднання Українського наукового товариства до Академiї наук, обидвi комiсiї злилися, утворивши Інститут української наукової мови. Незважаючи на таку гучну назву, в перший рiк iснування iнститут мав лише одну штатну посаду – старшого наукового спiвробiтника, фiлолога-консультанта, яку посiдала О. Курило6.

Плiдний внесок О. Курило в роботу над словником ботанiчної номенклатури вiдзначила ботанiчна секцiя природничого вiддiлу iнституту, де зазначалося: «О. Курилова вiд самого початку словникової роботи i до кiнця її брала найактивнiшу участь i як фiлолог, що її уваги не минуло сливе нi одно слово в словнику, i ще й – разом з iншими членами Секцiї – брала вона найактивнiшу участь в iнших, поверх словникових, наукових i органiзацiйних засiданнях Секцiї. Упорядники словника через усю словникову роботу мали методологiчну й фiлологiчну пораду вiд О. Курилової завжди, як тiльки вони цiєї поради потребували. О. Курилова зредагувала, як вже згадувалося, увесь картковий до словника матерiал. Вона зредагувала також увесь матерiал зведених карток i переглянула та поробила потрiбнi фiлологiчнi поправки в рукописi словника»7. Слiд додати, що цих карток, переглянутих та виправлених О. Курило, було понад 660008. До того ж в сферу її дiяльностi входила не тiльки ботанiчна термiнологiя: в 1923 р. вийшов складений нею особисто словник хiмiчної термiнологiї9, а в 1925 р. – анатомiчний словник за її редакцiєю10.

Окрiм роботи в Інститутi української наукової мови, О. Курило була постiйною позаштатною спiвробiтницею Фольклорно-етнографiчної комiсiї, членом Комiсiї краєзнавства та Комiсiї iсторичної пiсенностi, дiйсним членом Дiалектологiчної комiсiї11. Ця дiяльнiсть теж потребувала чималих зусиль. Так, лише протягом 1923 р. за дорученням Етнографiчної комiсiї О. Курило зробила двi екскурсiї на Чернiгiвщину та одну на Полтавщину. Нею було зiбрано близько 200 пiсень, а також голосiння, шептання, казки, думи, легенди i окремi слова, що в сумi складало великий дiалектичний матерiал12.

Окрiм фахового словництва, О. Курило чимало попрацювала в галузi синтаксису i фразеологiї. Одна з найбiльш цiкавих в цьому планi робiт – «Уваги до сучасної лiтературної мови», яка вийшла в 1923 р. i тричi перевидавалась за її життя, а п’яте, посмертне видання вийшло в Канадi у 1960 р.13 Використаний при написаннi «Уваг» багатий етнографiчний матерiал дозволив авторцi виявити деякi характернi особливостi української народної мови, якi можуть сприяти її використанню як базової для створення справжньої лiтературної української мови. Вона зазначає, що народження української державностi, української школи вимагає нових культурно-нацiональних форм життя, для висловлення яких потрiбнi новi слова, новi синтаксичнi та фразеологiчнi звороти. Вiд 1876 до 1906 року українська лiтературна мова не могла вiльно розвиватися через численнi заборони росiйського уряду (хiба тiльки в Галичинi), i тому сучасна українська надднiпрянська лiтературна мова, зокрема в наукових та науково-популярних виданнях, мало нагадує українську народну мову, а бiльше – спосiб росiйського думання. Росiйська ж наукова мова надто вiддалена вiд народної, в нiй не вiдчувається своєрiднiсть росiйського народного вислову. І, на жаль, певнi стилiстичнi, синтаксичнi та фразеологiчнi особливостi росiйської мови перенесено в українську наукову мову. А «…коли сучасна українська лiтературна мова, здебiльшого наукова, …вiдбiгає свого природного джерела – народної пiдстави, де є iншi психiчнi асоцiяцiї, i набiгає чужої собi тропи, що нею йде росiйська лiтературна мова, то вона стає в такiй мiрi неприродня i штучна, що перестає бути українською мовою», – зазначає О. Курило14. Таку мову, особливо в науково-популярних та шкiльних виданнях, не зрозумiють читачi-українцi. «Народ у своєму розвитковi твердим ступає кроком тiльки тодi, коли має за пiдставу ту живу, рiдну мову, що її вiками викохала собi народня психологiя. І що бiльше українська iнтелiгенцiя хоче стати у пригодi народовi, визволити його з темряви, пiдняти його культурний рiвень, то бiльше вона повинна використовувати українську народню мову, вона повинна вчитися вiд народу висловлювати його думками, його психологiєю науковi правди. Такий є єдиний нормальний шлях, що ним може йти розвиток української лiтературної мови»15. Українська народна думка, виражена в народнiй мовi, має багато матерiалу для абстрагування, багато фразеологiчних зворотiв, якi можна було б використати i в науковiй мовi, замiсть того щоб вигадувати штучнi, неприроднi. «Усталеної української наукової мови ми ще не маємо, – пiдсумовуе О. Курило, – але маємо всi пiдстави використати багатий арсенал народної мови, створити таку мову, якою б сам народ заговорив, дiйшовши нормальним шляхом вiдповiдного культурного рiвня».

На початку 30-х рр., коли розгорнулася кампанiя цькування вiтчизняних мовознавцiв за «нацiоналiзм», плiдна праця О. Курило була раптово перервана. Вона мусила залишити Київ i перебралася до Москви, де викладала в Московському педагогiчному iнститутi. Пiсля 1932 р. жодна її праця не побачила свiт, але i надалi в пресi продовжувались нападки типу: «Виразним представником… контрреволюцiйної програми української буржуазiї в українському мовознавствi є, безумовно, Курило»16. А у передмовi до «Флори УСРР» видання 1935 р. зазначено: «…протягом ряду рокiв українськi нацiоналiсти вели контрреволюцiйну, шкiдницьку роботу, яку вони спрямовували до вiдриву вiд СРСР Радянської України… через винищування в ботанiчнiй українськiй термiнологiї спiльних з росiйською та iншими мовами Радянського Союзу слiв, уживаних серед найширших українських трудящих мас… Ось тi лiнiї, якими йшла шкiдницька “дiяльнiсть”, що її в ботанiчнiй дiлянцi вели шкiдник Яната, Курилиха та iн.»17 Зрештою, в 1937 р. О. Курило була заарештована. Пiсля перебування у московськiй слiдчiй в’язницi її звiльнили, але заборонили проживати у багатьох реґiонах. Вона оселилася на пiвночi Росiї, де i померла в 1946 р.

Творчий доробок Олени Курило, орiєнтований на розвиток вiтчизняної науки i культури, має бути використаний нами, її нащадками, в процесi унормування наукової української мови.

Вiра Гамалiя

1Гродзинський Д. М. Чотиримовний словник назв рослин (українсько-росiйсько-англiйсько-латинський). – К., 2001. – C. 5. 2Шерех Ю. Всеволод Ганцов. Олена Курило. – Вiннiпег, 1954. – 79 с. 3Курило О. Початкова граматика української мови. – К., 1918. – Ч. 1. – 95 с.; Ч. 2. – 47 с. 4Шерех Ю. Всеволод Ганцов. – C. 45. 5Устав Украинского научного общества в г. Киеве. – ЦДІА України. – Ф. 442, оп. 636, спр. 647, ч. 2, арк. 13. 6Всеукраїнська Академiя наук. Звiдомлення за 1922 р. – Прага, 1925. 7Словник ботанiчної номенклатури (Проект). – Харкiв, 1928. – C. XVIII. 8Гамалiя В. М. Внесок Олени Курило в українську наукову термiнологiю // Нариси з iсторiї природознавства i технiки. – № 44. – 2002. – С. 173– 177. 9Курило О. Словник хiмiчної термiнологiї. – К., 1923. – 144 с. 10Nomina Anatomica Ucrainica: анатомiчнi назви, прийнятi в Базелi на ІХ-х зборах / Ред. О. Курило. – К., 1925. – 82 с. 11Історiя Нацiональної академiї наук України. 1924–1928: Документи i матерiали. – К., 1998. – 762 с. 12Звiдомлення про дiяльнiсть Української Академiї Наук у Києвi за 1923 рiк: (З нагоди п’ятирiчного iснування Академiї Наук: 1918–1924). – К., 1924. – 166 с. 13Курило О. Уваги до сучасної лiтературної мови. – Вид. 5. – Торонто, 1960. – 199 с. 14Там само. – C. 8. 15Там само. 16 Василевський С. Добити ворога // Мовознавство. – 1934. – Ч. 1. – С. 27. 17Флора УСРР: Визначник квiткових та вищих спорових рослин УСРР. – К., 1935. – Ч. 1: Вищi споровi, голонасiннi та вкритонасiннi односiм’ядольнi. – C. 5.

ТРИ ГІЛКИ ОШАТНОЇ КРОНИ
(110 років від дня народження Максима Рильського)

На Голосiївському узлiссi ще здалеку вирiзняється високе, могутнє дерево з ошатною кроною. Мiцно вкорiнене в київську землю, воно протистоїть грозам i негодам, являючи її силу i вроду.Менi здається, що мудра природа витворила свiй флористично-художнiй образ поета, який тут жив i творив, дихав озоном цього лiсу, дбав про чистоту голосiївського ставу, як дбав про чистоту i розвiй української культури, мови, зрештою всього, що зветься українством.

Рильський-поет залишив по собi величезну спадщину, що налiчує десятки оригiнальних поетичних збiрок. Першу книжку «На бiлих островах» вiн видав у 15-рiчному вiцi «коштом автора», тобто його матерi – простої селянки села Романiвки (зараз Житомирщина). Вона навчилася читати, вже ставши дружиною вiдомого публiциста й громадського дiяча Тадея Рильського (його перша дружина померла), i, овдовiвши, продовжувала справу освiти й гуманiтарного розвою своїх синiв. Юний поет, на той час гiмназист навчального закладу Володимира Науменка, вихованець i учень Миколи Лисенка, професора Олександра Русова, талант якого благословила Леся Українка («От хто повинен написати “Ізольду Бiлоруку”»), увiходив до кола часопису «Українська хата», себто людей, схвильованих проблемами українського вiдродження.

Драматично шукаючи шляхи художнього самовияву, долаючи романтизм та символiзм, молодий Рильський, який уже в другiй збiрцi «Пiд осiннiми зорями» (1918 р.) заявив про себе як зрiлого майстра поезiї, знайшов засоби реалiзацiї свого обдарування в неокласицi. Його збiрки 20-х рр., зосiбна «Синя далечiнь» (1922 р.) поряд iз сонетами М. Зерова, словопошуком М. Драй-Хмари, прозорiстю П. Филиповича є зразками української неокласики. Три основнi мотиви нуртують у щедрiй розмаїтостi його тем i образiв. Перший – це думка про вiчнiсть i нетлiннiсть мистецтва, «синьої далечiнi», яка манить «пливцiв» до безмiру поезiї – завжди чарiвної i мрiйливої «Лореляй з гребiнцем золотим». Другий мотив – захоплення i любов до життя – «солодкий свiт». Хоча тогочаснi вiршi складалися навпроти жорстокостi й кривавостi доби, вони перейнятi вiрою у творчi, моральнi, гуманiстичнi сили людської душi, природи, буття взагалi. Третiй мотив – святiсть людської працi, «тиха Пристань мислi i роботи», яка врештi й дає силу людинi, благословляє її на довгу життєву мандрiвку, є однiєю з важливiших граней людської перемоги. Принаймнi у цьому не раз зiзнається поет:

Яке це щастя в радощах земних

Трудiв i днiв спивати кубок повний!

Цим мотивам Рильський залишився вiрний протягом усього творчого життя. Вони пiдтримували його у важкi часи найрiзноманiтнiших «зламiв» i «переломiв», бо слiдом за Довженком, вiн мiг би сказати: «кому не клявся я у вiрностi партiї i соцiалiстичнiй Батькiвщинi, якi ментори не повчали мене!..»

Пам’ятаю, як вразив мене прочитаний у пожовклiй газетi 30-х рр. минулого столiття звiт про засiдання Спiлки письменникiв України, де поета було затавровано як буржуазного нацiоналiста, при тому була використана для погрому хрестоматiйно вiдома романтична поезiя «Яблука доспiли…», яку зараз вивчають у школах. І вiдповiдаючи на «критику», що загрожувала самому його iснуванню, а не лише творчостi, вiн захищався, як мiг, вигукнувши: «Запевняю усiх критикiв свiту, що восени в Українi небо синє, а поля жовтi». І пiшов геть мiж мовчазними рядами «одностайних». В уявi я враз побачила його худорляву, пониклу, миттю зсутулену постать, що брела килимовою дорiжкою назустрiч арештам, допитам, соловкам… Та, слава Богу, не сталося. Вiдбився. Вiдговорився. Запевнив. Вижив. Але не «заклав». Як не «закладав» i тодi, коли куштував казенний харч у Лук’янiвцi, попередньо демонстративно проведений мiж двома багнетами через усю Червоноармiйську й Хрещатик аж до в’язницi.

Прикро, що думаючи про УКРАЇНСЬКОГО ПОЕТА, про його тонке сприйняття свiту, творчий процес, про його мистецькi шукання i вiдкриття, доводиться спiввiдносити все iз загрозою життю, яка цiлком реально була леґiтимiзована на той час, iз «мечем пролетарiата» (вислiв В. Сосюри про НКВС), занесеним над шиєю, допитами, приниженнями, примусами. Тож яку жагу життя треба мати, яке могутнє моральне здоров’я, духовний гарт, як умiти цiнувати кожну хвилю буття i радостi, кожний сонячний промiнь, щоб зберегти в душi здатнiсть бачити торжество життя у його найрiзноманiтних проявах, поетизувати його, iти до людей зi святом поезiї.

Остання поетична збiрка «Зимовi записи» (1964 р.), що завершила колобiг земної долi поета, випромiнює мудрiсть i життєлюбство вже не тiльки як рису його поезiї, але й заповiт тим, хто прийде пiзнiше.

Як не любити зими снiжно-синьої

На Українi моїй,

Саду старого в пухнастому iнеї,

Сивих, веселих завiй?…

Краса i милозвучнiсть української мови сягає у його творах вершин можливого. Рильський розглядав мову як живий динамiчний органiзм, якому не притаманний чужий застiй та обмеження. Чимало промовистих метафор i порiвнянь склав вiн на її честь:

Як гул столiть, як шум вiкiв,

Як бурi подих – рiдна мова…

Його звернення до перекладiв спричинене двома позицiями: по-перше, це, безумовно, збагачення скарбницi нашої культури, по-друге, чи не головне – засвiдчення того, що ставропольська романтика Мiцкевича, i гостре слово Вольтера, i вишуканiсть онєґiнської строфи Пушкiна можуть бути вiдданi українською не лише адекватно, але так само художньо блискучо й мелодiйно, як звучать вони в оригґiналах (звичайно, мовами цих авторiв Рильський сам добре володiв).

Рильський – учений. Це окрема книга в його бiографiї. Вiн не мав офiцiйного диплома про вищу освiту, навчання в унiверситетi св. Володимира припинила громадянська вiйна, але здобутки класичної ґiмназiї та напружена робота з книгами зробили його одним з найосвiченiших представникiв своєї доби. Звання академiка йому було присвоєне за справдi подвижницьку працю в багатьох галузях гуманiтарних наук, де його внесок визначався як подвиг. Теорiя перекладу, фольклористика, мистецтвознавство (майже два десятилiття вiн очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографiї АН УРСР), мовознавство, лiтературознавство, критика – це не повний перелiк зацiкавлень Рильського-вченого. У роки вiдлиги саме вiн опублiкував працi про поезiю «закритих» до того Володимира Самiйленка, Олександра Олеся, Миколу Зерова.

І нарештi Рильський – людина. Це була незвична особистiсть у середовищi радянської iнтелiгенцiї. Євген Маланюк, який у 20-тi роки звинувачував поета у вiдступностi, по його смертi високо вiдзначив його роль в iсторiї української культури, назвавши «архимандритом нашої поезiї, великим сеньйором нашої мистецької культури i людиною щедрого серця та виняткового особистого чару».

Останнi його роки справедливо порiвнюють з третiм цвiтiнням (знову ж таки метафора з його поезiї). Позаду залишилися тяжкi випробування на мiцнiсть, тоталiтарне суспiльство вважало, що приручило цей дужий талант. І хоча вiн справдi залишився радянським поетом, тобто в його збiрках, статтях, виступах майже завжди були обов’язковi ритуальнi фрази, в його поезiї вiдродився давнiй дух через неокласику. Саме Рильський нагадав письменникам України, що в основi словесного мистецтва лежать категорiї прекрасного й нацiонального.

Рильський жив вiдкритим домом. І хоча поряд вже не було Катерини Миколаївни, це був не богемний безлад, а незвична у тi часи атмосфера великого дому з високою культурою побуту, в якому традицiї українських родин Лисенкiв, Старицьких, Косачiв сплелися з певними вимогами радянського часу й доби науково-технiчної революцiї.

В будинку було гамiрно, разом з поетом мешкали сини, невiстки, онуки. Вiн був гарним i дбайливим господарем: i книги, i рояль, i чималий сад при домi, i розарiй, i зимовий сад на верандi, i породистi вихованi iрландськi сетери свiдчили не стiльки про гедонiстичнi нахили, як про артистизм його натури, котрий хоча б у зрiлому вiцi мiг реалiзувати себе.

Рильський мав особливий дар спiлкування. Вiн не був снобом, проте любив цiкавих спiврозмовникiв i найбiльше цiнував людей, пов’язаних iз його молодiстю. Серед них вирiзняв Олександра Дейча, москвича київського походження, та народного селекцiонера зi Сквири Йосипа Магомета. В його господi бували письменники, ученi, спiваки, молодь, родичi, земляки з Романiвки, сусiди, рибалки, мисливцi, виборцi, прохачi… Кожний чув вiд нього уважне слово, коли була потреба – мав допомогу. Молодих тодi Івана Драча, Миколу Вiнграновського, Наталю Кащук вiн приймав у кабiнетi, де на шафах iз книгами стояли мисливськi трофеї, а зi стiни дивилися прекраснi очi Марiї Заньковецької. Його особистiсть випромiнювала неповторну ауру, впливаючи на всiх хто був поряд з ним. Коли будинок став музеєм, вiн поступово перетворився на солiдну державну установу, яка старанно й дбайливо виконувала свою роботу.

…Гомонить ошатна крона величного дерева на узлiссi. Подiбного його рiзбленого листя, яке щороку оновлюється, щоби вiддавати людям кисень i золото зрiлостi, поезiя Максима Рильського, його життєвий приклад, його труди i днi, що вiдбулися, насичують атмосферу сучасного життя тiєю класичною красою, за якою завжди тужить навiть наймодернiше людське серце.

Юлiя Солод

ПЕРШОВІДКРИВАЧ ВАЖКОЇ ВОДИ
(до 110-рiччя з дня народження академiка Олександра Бродського)

Видатний фiзико-хiмiк Олександр Бродський народився 19 червня 1895 р. у м. Днiпропетровську в родинi iнженера. В 1915 вiн вступив до металургiйного факультету Гiрничого iнституту i одночасно слухав лекцiї на хiмiчному факультетi. В 1922 р. О. Бродський перейшов на 5 курс природничого вiддiлення фiзико-математичного факультету, який вiн закiнчив у 1922 р. за спецiальнiстю «фiзична хiмiя».Батько Олександра Іллiча в 1916 р. виїхав з археологiчною експедицiєю за кордон i бiльше в країну не повернувся. Олександр Іллiч вiдмовився вiд’їжджати – уже тодi вiн бачив перспективи своєї наукової роботи. Ще зi студентських рокiв професор Гiрничого iнституту Л. Писаржевський залучив його до наукової роботи на своїй кафедрi електронної хiмiї, куди О. Бродський повернувся, закiнчивши навчання.

Перша наукова робота О. Бродського «Хiмiчна рiвновага i розчинник» була опублiкована в 1921 р., коли вiн ще був студентом. Ця праця розпочала велику серiю дослiджень в галузi електрохiмiї i термодинамiки розчинiв, якими Олександр Іллiч займався протягом 15 рокiв.

У 1926 р. О. Бродський захищає докторську дисертацiю на тему «Хiмiчна рiвновага i розчин». Працi О. Бродського в галузi електрохiмiї i термодинамiки були опублiкованi в низцi оглядiв i монографiй1.

У 1927 р. кафедра електричної хiмiї Гiрничого iнституту за рiшенням Раднаркому СРСР при активнiй участi професора Л. Писаржевського i О. Бродського була реорганiзована в Інститут фiзичної хiмiї – єдиний на той час у Союзi спецiалiзований фiзико-хiмiчний iнститут. О. Бродський очолив вiддiл електрохiмiї розчинiв. Директором iнституту був академiк Л. Писаржевський, а пiсля його смертi, з 1939 р. iнститут очолив О. Бродський i керував ним 30 рокiв – до смертi в 1969 р.

Завдяки дослiдженням О. Бродського Інститут фiзичної хiмiї здобув у 30-х роках провiдне мiсце в СРСР у галузi електрохiмiї розчинiв i був органiзатором всесоюзних конференцiй в 1929 та 1936 рр. У 1937 р. Олександр Іллiч був запрошений на Фарадеївську дискусiю до Великої Британiї, де прочитав оглядову доповiдь про сучасний стан теорiї електролiтiв. Цей факт засвiдчує, що наукова робота О. Бродського отримала визнання як в Радянському Союзi, так i за його межами.

Майже 30 рокiв О. Бродський поєднував педагогiчну дiяльнiсть з науковою. Вже в молодi роки вiн виявив неабиякий педагогiчний талант. Ще студентом вiн працював асистентом кафедри бiохiмiї Інституту народної освiти. Пiсля закiнчення унiверситету працює доцентом, а згодом професором кафедри фiзичної хiмiї цього iнституту. В 1925 роцi його запрошують на посаду професора фiзичної хiмiї одночасно в Медичний i Гiрничий iнститут. У 1930 р. вiн завiдує кафедрою фiзичної хiмiї в хiмiко-технологiчному iнститутi. З 1943 по 1948 рр. О. Бродський був професором фiзичної хiмiї Московського iнституту сталi, в 50-тi рр. читав лекцiї з фiзичнiй хiмiї i спецкурси з хiмiї iзотопiв у Київському Державному унiверситетi.

Блискучий лектор, який чiтко i ясно викладав великий за обсягом i змiстом матерiал, швидко завоював популярнiсть серед студентської молодi i викладачiв. Ходили леґенди, що жiноча половина студентства була закохана у вродливого молодого професора.

Невдовзi пiсля захисту докторської дисертацiї в 1927 роцi О. Бродський публiкує перший варiант пiдручника «Фiзична хiмiя», в який значною мiрою увiйшли його власнi дослiдження в галузi електрохiмiї i термодинамiки. Цей пiдручник мав 13 перевидань i перекладений багатьма мовами2.

Фiзична хiмiя на той час перебувала в процесi формування i бурхливого розвитку. Не завжди було зрозумілим, який напрям є найбiльш перспективним i заслуговує на включення до пiдручника. Зберiгаючи високий науковий рiвень своєї книги, доповнюючи i покращуючи її з кожним новим виданням, Олександр Іллiч з властивим йому вiдчуттям нового включав у пiдручник найбiльш актуальнi проблеми, тому протягом багатьох рокiв пiдручник залишався сучасним. Тож О. Бродського можна вважати одним iз головних фундаторiв сучасної фiзичної хiмiї, науки, яка виникла на перетинi фiзики i хiмiї.

Курс фiзичної хiмiї О. Бродського визначив змiст викладання цього роздiлу хiмiчної науки в вищiй школi. Багато поколiнь хiмiкiв i фiзико-хiмiкiв виховувалися на книгах Олександра Іллiча.

У 1937 р. О. Бродський зробив велике вiдкриття – вперше в Союзi отримав важку воду. Публiкацiя про це3 з’явилась всього на 3 мiсяцi пiзнiше, нiж про першi 100 мг важкої води, отриманi американським вченим Г. Льюiсом i Р. Макдональдом. Обидва вiдкриття цiлком незалежнi, тому що їм передували багаторiчнi дослiдження. У 1937 р. О. Бродський з спiвробiтниками вперше в країнi отримує концентрати важкого кисню О18, а в 1949 – важкого азоту N15. Це стало поворотним моментом у науковiй дiяльностi О. Бродського. Починаючи з 1937 р. вiн вiддає всi сили органiзацiї першої в Союзi лабораторiї стабiльних iзотопiв, передбачаючи великi перспективи дослiджень в цiй галузi.

Роботи О. Бродського в галузi iзотопiї спричинилися до проектування i пуску першої в країнi установки для отримання важкої води, яка використовувалась в лабораторiї Бродського, пiзнiше в iнших наукових закладах, а також у перших в СРСР дослiдженнях, пов’язаних з атомною енергетикою.

За вiдкриття важкої води i працi в галузi хiмiї iзотопiв О. Бродський в 1939 роцi обраний дiйсним членом АН УРСР, в 1943 – член-кореспондент АН СРСР, а в 1946 став лауреатом Державної премiї.

Олександр Іллiч згадував, що Президент АН УРСР О. Богомолець, вiтаючи його з обранням академiком сказав: «Я розумiю велике теоретичне значення ваших праць, але ж вони не мають практичного застосування». А вже через декiлька рокiв важка вода стала одним iз найважливiших елементiв в атомнiй енергетицi, а iзотопнi методи дослiдження почали широко застосовуватися в науцi i технiцi.

Олександр Іллiч вважав вiдкриття важкої води своїм особистим святом. Ювiлеї важкої води довгi роки вiдзначалися як в iнститутi, так i в нього вдома. Був навiть гiмн, присвячений важкiй водi.

У першi повоєннi роки Олександр Іллiч часто перебував у довготривалих вiдрядженнях, i тiльки через роки ми здогадувались, що це пов’язане з налагодженням промислового випуску важкої води. Йому пропонували перейти на роботу в Москву, а зважаючи на його велику любов до iнституту, навiть разом з iнститутом. Але Олександр Іллiч не захотiв ламати долi людей, якi з ним працювали, або залишити рiдний iнститут, якому вiн вiддав багато рокiв свого життя.

Мабуть, тiльки тому вiн не став дiйсним членом союзної Академiї наук. Правда у нього був ще один недолiк для того часу: вiн належав до невеликого кола безпартiйних директорiв академiчних iнститутiв.

Одним iз перших напрямкiв iзотопних дослiджень О. Бродського i його спiвробiтникiв було систематичне вивчення розповсюдження кисню в природних водах рiзного походження (снiгiв, льоду, вод рiчок i морiв). О. Бродського цiкавили не тiльки теоретичнi результати, а i практичне значення їх для географiчної i метеорологiчної наук. Так вiн довiв, що за iзотопним складом можливо стежити за дрейфом арктичних крижин.

Пiзнiше вивчення iзотопного складу елементiв в природi дозволило О. Бродському (в спiвдружностi з Інститутом геологiчних наук АН УРСР) отримати достовiрнi данi про геологiчний вiк низки гiрничих порiд i мiнералiв i скласти геохронологiчну карту України, яка полегшувала пошук корисних копалин.

Науковий доробок О. Бродського дiлиться на 3 великi частини: роботи в галузi електрохiмiї i термодинамiки розчинiв, працi в галузi хiмiї iзотопiв i дослiдження реакцiйної здатностi i механiзму хiмiчних реакцiй3.

На перший погляд такi рiзнi проблеми i виконанi в рiзний час взаємопов’язанi i випливають одна з одної. Методом електролiзу отримати важку воду, а згодом концентрати iнших стабiльних iзотопiв.

Розробка i вдосконалення нових iзотопних методiв дослiджень (кiнетичний iзотопний ефект, iзотопний обмiн, метод мiчених методiв) дозволили О. Бродському i спiвробiтникам широко застосовувати їх для вивчення хiмiчної будови молекул i механiзму хiмiчних реакцiй, що в свою чергу спричинило бурхливий розвиток дослiджень iз застосуванням iзотопiв.

Цi дослiдження важливi як з точки зору теоретичної хiмiї, так i оптимiзацiї технологiчних процесiв синтезу важливих хiмiчних речовин.

Тривалий час цi проблеми вирiшувались тiльки за допомогою iзотопiв, але починаючи з 50-их рокiв минулого столiття в працях лабораторiї О. Бродського iзотопнi методи все частiше поєднувалися i доповнювалися новими сучасними методами.

Завдяки зусиллям Олександра Іллiча в iнститутi була створена велика мас-спектрометрична лабораторiя, група, яка займалась квантовою хiмiєю i бiологiєю, групи iнфрачервоної спектроскопiї, електронного парамагнiтного (ЕПР) i ядерного магнiтного (ЯМР) резонансу. В iнститутi читались лекцiї з квантової хiмiї. Олександр Іллiч зобов’язав свої спiвробiтникiв опанувати методами квантовомеханiчних розрахункiв, i разом з нами навчався сам. Вiн нiколи не шкодував зусиль на вивчення нових проблем у рiзних галузях науки, говорив, що без постiйного навчання i оновлення своїх знань неможливо нi розумiти сучасну науку, нi працювати в нiй на сучасному рiвнi.

Варто зазначити, що перший мас-спектрометр, на якому були розробленi вкрай необхiднi швидкi методи аналiзу стабiльних iзотопiв, був саморобним. В той час такi прилади в Союзi не виробляли. Але проблем для О. Бродського не iснувало – вiн їх розв’язував. Була створена невелика група талановитих iнженерiв i механiкiв, яка при безпосереднiй участi Олександра Іллiча спроектувала i створила складний мас-спектрометр та iншi необхiднi прилади. Вони не мали гарного естетичного вигляду, коли американський вчений Інгольд завiтав у нашу лабораторiю i побачив прилади, якi заполонили майже пiвкiмнати, вiн сказав: «Це неможливо – на таких приладах такi класичнi результати».

Авторитет Олександра Іллiча був настiльки великим, що коли нарештi з’явилась можливiсть купувати апаратуру за кордоном, то перший на Українi мас-спектрометр i електрометр ЕПР з’явились саме в лабораторiї О. Бродського.

За допомогою методiв ЕПР стали можливими дослiдження в галузi вiльних радикалiв, промiжних продуктiв, якi часто утворюються при проходженнi хiмiчних реакцiй, що значно поглибило вивчення цих процесiв.

Дослiдження методом ЕПР структури вiльних радикалiв рiзних класiв органiчних сполук в поєднаннi з квантовомеханiчними розрахунками слiнової щiльностi в молекулах i iншими методами вiдкрила новi можливостi кiлькiсної оцiнки взаємного впливу атомiв i атомних груп в молекулах, а отже їхньої реакцiйної здатностi.

Але, як завжди, крiм теоретичних, цi результати мали практичне значення для низки технологiчних процесiв. Так, наприклад, з’ясований механiзм дiї ряду iнгiбiторiв в процесах окислення i старiння полiмерiв отриманнi важливi данi для розумiння стiйкостi i стабiлiзацiї полiмерних матерiалiв.

Дослiдженнями в галузi вiльних радикалiв О. Бродський активно займався в останнє десятилiття свого життя. Цей напрямок був продовжений його учнями.

О. Бродський був невтомним популяризатором науки. Розповсюдження в нашiй країнi i за її межами дослiджень з використанням iзотопiв завдячує в великiй мiрi лабораторiї Олександра Іллiча, а також пропаганді iзотопних методiв в багаточисельних доповiдях, наукових оглядах та науково-популярних виданнях.

У зв’язку з цим хотiлось би згадати блискучi щорiчнi звiтнi доповiдi О. Бродського про наукову дiяльнiсть iнституту i перспективи майбутнього розвитку. Цi доповiдi були надзвичайно цiкавими, приваблювали хiмiчну спiльноту Києва, а директори хiмiчних iнститутiв були обов’язково присутнi.

Хоча вiддiлами iнституту керували поважнi вченi академiки, доктори наук, такi як Б. Данн, В. Ройтер, Д. Страженко й iншi, вони прислухалися до ненав’язливих порад видатного вченого, який чiтко бачив проблеми фiзичної хiмiї i бiлi плями, яких потрiбно позбуватися.

Працi в галузi iзотопiї могли б залишитись на рiвнi тисяч публiкацiй, якби за цю проблему не взявся О. Бродський. Вiн критично опрацював величезний фактичний матерiал, звiв його в чiтку гармонiйну систему, зробив смiливi висновки, розробив нове теоретичне обґрунтування багатьох процесiв i створив практично нову науку – хiмiю iзотопiв.

У 1952 р. О. Бродський видає, а в 1957 перевидає значно доповнену i розширену унiкальну монографiю «Хiмiя iзотопiв»5, яка була перекладена нiмецькою, польською i навiть китайською мовами. Це був перший в Союзi i тривалий час єдиний пiдручник в галузi iзотопiї. В ньому викладена вся iсторiя з моменту вiдкриття iзотопiв, методи отримання, аналiзу iзотопiв i використання їх в рiзних галузях науки, промисловостi i сiльського господарства.

Із стiн лабораторiї вийшла ще одна цiнна монографiя «Ізотопи в органiчнiй хiмiї», її автор талановитий учень О. Бродського Г. Мiклухiн плiдно працював в галузi застосування iзотопiв в органiчнiй хiмiї. Вiн зiбрав, критично переосмислив велику кiлькiсть публiкацiй в цiй галузi, але передчасно молодим помер i не встиг закiнчити книгу. Незавершений рукопис був значно перероблений, доповнений сотнями нових дослiджень i пiдготовлений до друку О. Бродським i спiвробiтниками Г. Миклухiна6.

Напрямок дослiджень в галузi органiчної хiмiї, їх методичний i теоретичний рiвень визначався О. Бродським (вiн досконало вивчив також органiчну хiмiю). Всi роботи виконувались пiд керiвництвом О. Бродського, багаторазово з ним обговорювалися i часто теоретичне обґрунтування належало О. Бродському, але шануючи пам’ять свого учня, Олександр Іллiч вiдмовився бути спiвавтором цiєї книги. Це вчинок дуже шляхетної людини. Монографiя являє собою майже повне зведення на момент публiкацiї найбiльш вагомих даних із застосування iзотопiв в органiчнiй хiмiї. Вона включає аналiз майже 3 тисяч публiкацiй, в тому числi сотень робiт, виконаних в лабораторiї О. Бродського. Обидвi монографiї «Хiмiя iзотопiв» i «Ізотопи в органiчнiй хiмiї» були тривалий час основним посiбником в галузi хiмiї iзотопiв.

О. Бродський виховав велику плеяду самостiйних наукових працiвникiв, серед них 12 докторiв наук, 48 кандидатiв, якi працюють як з Українi, так i багатьох мiстах колишнього Союзу.

Вчений мав всього близько 300 публiкацiй, хоча однiєю публiкацiєю вважається i наукова стаття в часописi i пiдручник в 2 томах. Але вiн нiколи не вважав за досягнення велику кiлькiсть

публiкацiй, не допускав до друку сирих матерiалiв, вiтав тiльки ґрунтовнi роботи. В той же час, тiльки за 20 повоєнних рокiв зi стiн лабораторiї вийшло понад 400 наукових робiт i тiльки в третинi з них О. Бродський погодився бути спiвавтором, хоча друкуватися спільно з ним учнi вважали за честь. Майже всi роботи лабораторiї, крiм праць в галузi квантової хiмiї i бiологiї, де вiн вважав себе фахiвцем, виконувались пiд його керiвництвом, проходили його редагування i рецензування, але дуже часто, повертаючи роботу, вiн викреслював своє прiзвище.

Олександр Іллiч був iнтелiгентною i дуже делiкатною людиною, але твердо вiдстоював свої переконання. В 1967 р. в Новосибiрську проходив перший в країнi мiжнародний симпозiум з вiльних радикалiв. О. Бродському запропонували прочитати на пленарному засiданнi велику доповiдь, вiн згодився. Але коли оргкомiтет, запобiгаючи перед iноземцями, запропонував всiм радянським науковцям виступати тiльки англiйською мовою, Олександр Іллiч вiдмовився вiд доповiдi, хоча досконало володiв англiйською, нiмецькою i французькою мовами. Вiн вважав приниженням вести засiдання в самому центрi Сибiру чужою мовою i взагалi вiдмовився їхати на симпозiум. О. Бродський багато працював вдома, часто до пiзньої ночi. Мав велику наукову бiблiотеку, передплачував всi союзні хiмiчнi часописи, а також основнi хiмiчнi видання Великобританії та США. Працюючи над чиєюсь роботою, Олександр Іллiч мiг зателефонувати або запросити автора до себе додому в будь-який час. Але в чiткому розпорядку дня була година-пiвтори, коли його не можна було турбувати – цей час вiн незмiнно проводив за роялем. Олександр Іллiч був непересiчним музикантом, мав гарний концертний рояль i велику нотну бiблiотеку. Вiн не пропускав жодного концерту знаних скрипалiв чи пiанiстiв. Вiдвiдував опернi вистави. Мав гарну добiрку книг з iсторiї опери. Олександр Іллiч був також великим знавцем i поцiновувачем лiтератури i живопису, любив Гете i Пушкiна, мiг годинами захоплено говорити про поезiю i читати улюбленi вiршi.

Це була талановита людина у всiх сферах життя. У молодi роки часто проводив вiдпустку в горах, був досвiдченим альпiнiстом, i в його книгах ми знаходили засушенi едельвейси, як згадку про пiдкоренi вершини.

Спiлкування з Олександром Іллiчем завжди захоплювало, виникало подив його багатограннiсть, для нього не iснувало тем, про якi вiн не мiг би говорити годинами.

Одного разу, коли вiн захворiв i був один вдома, ми, молодi аспiрантки, вирiшили його вiдвiдати i прийшли без попередження. Олександр Іллiч був здивований, але попросив трохи зачекати, i коли через пiвгодини вiн запросив до вiтальнi, то нас чекав святково накритий стiл i гарно одягнений ґречний господар. Вiн нас розважав увесь вечiр – грав на роялi, декламував вiршi й прочитав нам майже двогодинну лекцiю про модний тодi iталiйський неореалiзм з таким чудовим аналiзом режисерської дiяльностi кожного представника цього напрямку в кiнематографi (Джузеппе де Сантiса, Вiтторiо де Сiка та iнших з детальним розглядом зроблених ними кiнострiчок). Це була лекцiя професiйного дослiдника, на яку б спромігся не кожен мистецтвознавець, а невдовзi ми дiзналися, що в той вечiр Олександру Іллiчу пiсля процедур взагалi не можна було пiднiматися з лiжка.

О. Бродський широко спiлкувався з ученими рiзних країн, був в наукових вiдрядженнях в Нiмеччинi, Францiї, Британії, вiдвiдав лабораторiї Оствальда, Нернста, Ланжевена, Інститут Кюрi в Парижi i багато iнших наукових закладiв. Зав’язував дружнi стосунки з багатьма вченими, якi також вiдвiдували його лабораторiю (Раман з Індiї, Гайсинський з iнституту Кюрi в Парижi, Інгольд з Америки i багато iнших).

О. Бродський був одним iз засновникiв ВХТ iм. Менделеєва, багато рокiв був членом його центрального проводу i Головою його українського вiддiлення, входив до редакцiй багатьох наукових часописiв.

Наукова i педагогiчна дiяльнiсть О. Бродського високо поцiнована. Вiн — Дiйсний член АН УРСР, член-кореспондент АН СРСР, Почесний член Польської Академiї наук, лауреат Державної премiї i багатьох премiй iменi видатних хiмiкiв, заслужений дiяч науки i технiки, Герой соцiалiстичної працi, нагороджений багатьма орденами i медалями.

Олександр Іллiч був скромним i доступним, рiвним в вiдносинах з усiма спiвробiтниками. В лабораторiї не було фаворитизму. Якщо хтось хотiв поскаржитись, О. Бродський зразу ж викликав iншу сторону i конфлiкт розв’язувався без розгортання. Це було можливо завдяки величезному авторитетовi Олександра Іллiча серед спiвробiтникiв, повазi до нього як до вченого i дуже порядної людини.

Таким чином, найважливiшими досягненнями в життi О. Бродського були: вiдкриття важкої води, створення сучасної фiзичної хiмiї i пiдручника, який на довгi роки визначив викладання цього предмету в вищiй школi, фундацiя нової галузi науки – хiмiї iзотопiв, до створення якої вiн доклав багато власних зусиль. Все це здійснилося завдяки умiнню О. Бродського бачити перспективи науки i смiливо обирати для дослiджень новi найбiльш актуальнi проблеми. Поєднання цих властивостей з високою освiченiстю, широкою ерудицiєю, цiлеспрямованiстю i величезною працездатнiстю зробили О. Бродського одним з найбiльш видатних хiмiкiв нашого часу.

Лiдiя Гордiєнко

1Исследования по термодинамике и электрохимии растворов. – Харьков, 1930; Современная теория электролитов. – Л., 1934. 2Бродский А. И. Физическая химия. – 1-е изд. – Днепропетровск, 1927. – Т. 1–2; 13-е изд. – Софiя, 1955. 3Аналiз наукової творчостi i бiблiографiя його праць поданi в: Бродский А. И., Александрович В. А. Доклады АН СССР, 3, 615, 1934; Грагеров И. П., Рекашева А. Ф., Лунянок-Бурманина В. А. Александр Ильич Бродский. – К., 1965. 4Бродский А. И. Избранные труды. В 2-х т. – К., 1974. 5Бродский А. И. Химия изотопов. 1-е изд. – М., 1952. 6Миклухин Г. П. Изотопы в органической химии / Под ред. А. И. Бродского. – К., 1961.

НА КРИЛАХ УКРАЇНСЬКОЇ ПІСНІ
(до 100-рiччя вiд дня народження Василя Витвицького)

Виповнюється 100 рокiв вiд дня народження видатного дiяча української музичної культури Василя Витвицького (1905–1999). Музикознавець-науковець, композитор-диригент, бiблiограф, рецензент, редактор, енциклопедист, дiйсний член НТШ, музично-громадський дiяч закордонної України Василь Витвицький прожив довге життя, а його безперервна культурно-творча дiяльнiсть охоплює бiльшiсть ХХ столiття. Проте iм’я цiєї людини майже невiдоме в Українi, а його велика наукова спадщина ще чекає на дослiдження.Народився Василь Витвицький 16 жовтня 1905 року в багатодiтнiй сiм’ї вчителiв у м. Коломиї на Прикарпаттi, де й закiнчив середню школу. На той час у кожнiй iнтелiгентнiй галицькiй родинi серед загальноосвiтнiх дисциплiн культивувалася й музика. Хоровi твори Д. Бортнянського, А. Веделя, М. Березовського, М. Лисенка, якi звучали як в церквах, так i на урочистостях, стимулювали iнтерес хлопця до нацiонального мистецтва, в душу якого змалку ввiйшла краса народних пiсень, почутих вперше вiд матерi. У своїх спогадах про матiр В. Витвицький писав: «Моя мати була вчителькою народної школи. Була дуже музикальна i своїм чистим голосом умiла спiвати багато народних пiсень»1. Першою музичною вчителькою Василя була Елеонора Гонт.

Пiд час Першої свiтової вiйни сiм’я Витвицьких опинилася у Празi, де на той час була велика українська громада, активiсти якої домоглися створення своєї школи, яку очолив Витвицький-батько. Вчився у цiй школi i Василь. Тут, у Празi, родину Витвицьких вiдвiдували вiдомi дiячi української культури, спiлкування з якими додавало ще бiльшого бажання цiкавитися iсторiєю та музикою.

По закiнченні вiйни сiм’я повернулася до Коломиї, де Василь продовжує навчання у ґiмназiї, що мала в Галичинi славу доброго освiтнього закладу. Ґiмназiйне життя було насичене музикою: вiн вчиться гри на фортепiано та скрипцi, спiває в хорi, що в подальшому визначило його професiйну кар’єру. Пише свої першi твори, зокрема камерне трiо для скрипки, вiолончелi та фортепiано (рукопис загублено).

Цей коломийсько-празький перiод у формуваннi свiтогляду юнака мав виняткове значення, оскiльки тут були закладенi пiдвалини його майбутньої багатогранної дiяльностi. Вiн вступав у доросле життя нацiонально свiдомим, з великим бажанням служити українству на нивi культури, мистецтва, лiтератури та науки.

Пiсля успiшного закiнчення ґiмназiї у 1925 роцi, В. Витвицький вступає на фiлософський факультет «таємного» Львiвського українського унiверситету. Вчиться недовго, бо через постiйнi переслiдування професорiв та студентiв з боку польської влади унiверситет восени 1925 року перестає функцiонувати. Разом з багатьма українськими студентами Василь Витвицький переїздить у Кракiв i вступає на музикологiчний вiддiл Ягеллонського унiверситету. Його вчителями стали професори Йосип Райс та Здiслав Яхiмецький. Одночасно навчається в консерваторiї, де студiює композицiю i гру на фортепiано.

Окрiм навчання в унiверситетi та консерваторiї, вiн слухав лекцiї з української мови та лiтератури професорiв Івана Зiлинського та Богдана Лепкого. Перебуваючи у Краковi Василь Витвицький вiдвiдує товариство «Просвiта», де знайомиться з видатними земляками: В. Стефаником, О. Новакiвським, С. Крушельницькою та iншими.

Проте найбiльше Василя цiкавила хорова справа. Вiн спiває у великому мiшаному хорi, а в 1927–29 роках – диригує ним. Концерти переважно були присвяченi визначним дiячам України: М. Лисенку, М. Леонтовичу або ювiлейним Шевченкiвським дням.

У 1929 роцi В. Витвицький закiнчує Ягеллонський унiверситет i їде до Перемишля, де у мiсцевiй фiлiї Вищого Музичного iнституту iм. М. Лисенка викладає музично-теоретичнi дисциплiни. Очолює також хор «Перемиський Боян». З цього часу починається творче спiлкування iз С. Людкевичем, В. Барвiнським, М. Колессою та iншими музикантами Галичини.

Перiод з 1929 року i аж до його емiґрацiї в 1944 роцi позначений активною, плiдною дiяльнiстю в усiх сферах музично-громадського життя. У 1932 роцi Василь Витвицький захищає докторську дисертацiю «Розвиток сольної пiснi у творчостi захiдноукраїнських композиторiв ХІХ столiття» i здобуває ступiнь доктора фiлософiї в Ягеллонському унiверситетi. Вiд 1933 року вiн працює директором Музичного iнституту iм. М. Лисенка в Перемишлi. У 1934 роцi стає одним iз спiвзасновникiв органiзацiї Спiлки Українських Професiйних Музик (СУПРОМу) у Львовi, яка була покликана обстоювати засади професiйної освiти та виконавства.

У фундаментальнiй статтi «За українську музичну культуру», яка вийшла весною 1935 року у Львiвському щоденнику «Дiло», Василь Витвицький зробив теоретичне узагальнення музичної ситуацiї в Галичинi: «Закiнчився перiод “пiвстолiтньої стретти” (так назвав перiод 1880–1930 рр. Василь Витвицький) – перiод, протягом якого українська музика в Галичинi наздоганяла процеси свiтової музики»2. «Щойно останнiй, найновiший перiод української музики, перiод, який почався пiсля закiнчення Першої свiтової вiйни, щойно вiн почав уперше в iсторiї розвитку української музики наближатися до русла, яким пливе свiтова музика»3.

У 1937 роцi В. Витвицький переїжджає до Львова, де активно включається в усi сфери музично-громадського життя столицi Галичини. У 1937–39 роках був музичним референтом Українського видавничого iнституту, членом редколегiї журналу «Українська музика», читав лекцiї в музичному iнститутi iм. М. Лисенка, одночасно працював, а деякий час був керiвником музичного вiддiлу Львiвської радiостанцiї, висвiтлюючи подiї в українському мистецькому життi.

Як музикознавець В. Витвицький виступає на сторiнках перiодичних видань i перед громадськiстю. Активно спiвпрацює з М. Колессою, В. Барвiнським, З. Лиськом, Б. Кудриком у музично-теоретичнiй комiсiї над створенням українською мовою дуже необхiдних пiдручникiв. Першим таким пiдручником в українськiй музично-теоретичнiй лiтературi став «Диригентський порадник», розроблений разом з професором М. Колессою та доктором З. Лиськом i виданий у Львовi в 1938 роцi. Ця книга стала популярним посiбником для численних українських хормейстерiв та диригентiв.

Зацiкавлення В. Витвицького є надзвичайно рiзнобiчними. В кiнцi 30-х рокiв з’являється ряд його статей, в яких вiн дослiджував тему взаємовпливу слов’янських культур: «Українськi впливи у Ф. Шопена», «Ф. Лiст», «Белла Барток i українська музика», «М. Лисенко i його вплив на музичне життя Галичини», «Громадянська праця М. Лисенка» та iн.

У 1940–1941 рр. Витвицький був спiвробiтником Інституту фольклору Академiї наук України.

У роки нiмецької окупацiї активно працює на радiо. Разом з С. Людкевичем, В. Барвiнським, З. Лиськом та iншими митцями бере активну участь у святкуваннi 100-лiтнього ювiлею вiд дня народження М. Лисенка: видає свою наукову працю «Взаємини М. Лисенка з І. Франком», влаштовує виставку документiв та рукописiв основоположника української музики, яка «засвiдчила справжнiй культ Лисенка та його музики в Галичинi».

Ще про один пам’ятний концерт до Шевченкiвських днiв, у якому брав участь Василь Витвицький, зокрема в органiзацiї та проведеннi репетицiй «Кавказу» С. Людкевича, вiн згадував: «Концерт довелося давати не один раз, а тричi. Увесь львiвський музичний свiт жив у полонi Шевченкового слова i музики Людкевича. Сам композитор не хвилювався, як ми, причетнi до пiдготовки концерту. Вiн поводився так, нiби ця подiя не його авторський успiх, а загально-громадська справа та її досягнення. Менi довелося пережити небагато таких моментiв, коли композитор, виконавцi та численнi слухачi об’єдналися одним почуттям»4.

Перемисько-львiвський перiод у життi В. Витвицького ознаменував початок його iнтенсивної професiйної дiяльностi на нивi музичного мистецтва у себе вдома, на Батькiвщинi. Все його подальше життя та дiяльнiсть були пов’язанi з емiґрацiєю. Цей наступний, найдовший емiґрантський перiод став для нього часом активної працi, але уже закордонної України. У 1944 роцi Витвицький опиняється в Австрiї. Тут вiн захоплюється дослiдженням дiяльностi та мистецьких зацiкавлень колишнього посла Росiйської iмперiї у Вiднi Андрiя Розумовського. Через декiлька рокiв, уже в США, виходить друком наукова робота «Гетьман Кирило Розумовський – музичний меценат». І тут в Австрiї, а згодом у США, Василь Витвицький опиняється у центрi всiх важливих подiй музичного життя українцiв в емiґрацiї.

У 1946 роцi митцi-професiонали розгортають активну органiзацiйну та культурно-просвiтницьку дiяльнiсть, налагоджують освiтню систему українських шкiл, започатковують театральний рух. У спiвпрацi з колегами – Н. Городовенком, З. Лиськом, Р. Савицьким та А. Ольховським В. Витвицький готує Перший з’їзд та Установчi збори Об’єднання Українських Музик (ОУМу). Цей своєрiдний форум, що вiдбувся в кiнцi квiтня 1946 року в таборi Корсфельд бiля Мюнхена, зiбрав понад 50 музикантiв, якi й обрали Василя Витвицького Головою ОУМу.

Також в цi роки разом з iншими музикантами починають реалiзовувати важливий проект – пiдготовку «Енциклопедiї українознавства» (Нью-Йорк) та «Енциклопедiю України» (Торонто). Тривалий час Василь Витвицький очолював музичну редакцiю «Енциклопедiї українознавства», для якої написав чимало статей.

У 1949 роцi родина Витвицьких переїжджає до США, де вiн знову опиняється у вирi концертно-культурного життя українцiв. Готує щотижневi музичнi програми на радiомовленнi, органiзовує музичнi фестивалi, концерти, тiсно спiвпрацює з Капелою бандуристiв iм. Т. Шевченка, постiйно виступає у пресi як музичний критик i публiцист.

Викладає у новоствореному (Нью-Йорк, 1952) Українському Музичному Інститутi Америки (УМІ), засновником якого був пiанiст Р. Савицький. Разом iз колегами Василь Витвицький пiдтримував рiвень навчання в iнститутi: «Було кiлька фундаментальних напрямних, на яких сперлася дiяльнiсть УМІ вiд самого початку його iснування. Першою була суто професiйна настанова i тiсна спiвпраця усiх зацiкавлених… Основною метою було плекання української музики в усiх її проявах. На цьому полi УМІ не обмежувався до самих програм навчання, а проводив деяку видавничу дiяльнiсть в царинi українських праць з iсторiї та теорiї музики. Інша напрямна проявляється у настановi на найближчий контакт з музичним життям Америки. З цим в’язалася успiшна участь численних виконавцiв iнституту у рiзних конкурсах, фестивалях… Кожна така нагода давала одночасно можливiсть популяризацiї кращих зразкiв української музики в американському середовищi»5.

В Америцi, щоб заробити на життя, Василю Витвицькому довелося пройти курс бiблiотечної справи i в подальшому працювати за цим фахом. У бiблiотецi, яку згодом очолив, Витвицький мав можливiсть знайомитися з архiвами та фондами свiтових книгосховищ, продовжуючи пошуки матерiалiв з iсторiї української музики. Так було вiднайдено чимало матерiалiв iз життя i творчостi М. Березовського в бiблiотеках Болоньї, Флоренцiї, Вiдня, Парижа, Лондона, що лягло у монографiю про Максима Березовського (Джерсi Сiтi, 1974). Результатом активної працi як музиколога-науковця стало написання ряду монографiй: «Михайло Гайворонський. Життя i творчiсть», «Порфир Демуцький – лiкар i музикант», «З бандурою через свiт», «Микола Лисенко» та iншi.

Як композитор, В. Витвицький працював у рiзних жанрах. Вiн є автором Диптиху для струнного оркестру, фортепiанного трiо, Першого та Другого струнних квартетiв, двох збiрок з обробками українських народних пiсень, музики до казок «Пiвник i курочка» та «Гусенята», Сонати для фортепiанного ансамблю, «Молодiжної сюїти» для скрипки, вiолончелi i фортепiано та багато iнших творiв.

У 1990 роцi у Коломиї пiд час V Музичного фестивалю iм. А. Кос-Анатольського вiдбулася урочиста музична вiтальня на честь 85-ї рiчницi Василя Витвицького. У 1995 роцi музикознавча комiсiя НТШ у Львовi вiдзначила його 90-лiтнiй ювiлей. Стараннями Львiвської органiзацiї композиторiв України здiйснено видання музикознавчих праць Василя Витвицького пiд загальною назвою «За океаном» (Львiв, 1996).

У поважному вiцi 31 грудня 1999 року український професор Василь Витвицький помирає у Нью-Йорку. Бiблiографiю його творiв, музикознавчих праць i статей (всього понад 270 назв) зробив вiн сам.

Василь Витвицький був одним з тих дiячiв, хто закладав основи майбутнього розвитку українського мистецтва. Вiн був активним сподвижником нацiональної культури, одним з «пiонерiв» становлення професiйного музичного мистецтва в Галичинi у першiй половинi ХХ столiття i вiн був одним iз найбiльш авторитетних музикознавцiв на емiґрацiї у другiй половинi ХХ столiття. Поєднання в однiй особi музикознавця, композитора, педагога, видавця, рецензента, громадського дiяча й досягнення в кожнiй з них висот залишається неперевершеним й донинi i слугуватиме довго нам дороговказом на мистецькому шляху.

Життя цiєї людини, широта наукових i творчих зацiкавлень, всеосяжнiсть виконаної роботи було пiдпорядковане однiй метi – служiнню українськiй культурi. Саме тому його науковий доробок має посiсти своє заслужене мiсце в скарбницi нацiональної культури.

Марiя Будз

1Витвицький В. Музичними шляхами. – Мюнхен (ФРН), 1989. 2Витвицький В. За океаном. – Львiв, 1996. – С. 14. 3Рудницький А. Українська музика. – Мюнхен, 1963. – С. 150. 4Витвицький В. За океаном. – Львiв, 1996. – С. 80. 5Витвицький В. Тридцятирiччя УМІ // Свобода. – 1983. – 15 квiтня.

НАЙВИЗНАЧНІШИЙ ДОСЛІДНИК ПАЛЕОЛІТУ
(до 100-рiччя з дня народження Івана Пiдоплiчка)

Видатний український вчений народився 2 серпня 1905 року в Шевченкiвському краї у селищi Козацькому Звенигородського району Черкаської областi. Батьки були селянами. Сiльська праця, сiльський побут, простi умови традицiйно важкої працi сформували в ньому надзвичайну працездатнiсть, невибагливiсть, допитливiсть i кмiтливiсть. Природний розум потребував постiйного збагачення фактичним матерiалом i узагальнень. Іван Григорович мав надзвичайно широке коле наукових iнтересiв у зоологiї та палеонтологiї, геологiї i палеогеографiї, археологiї i антропологiї, охорони природи i музеєзнавства, народної творчостi та етнографiї. Широкi знання i наукову методику дослiдження вiн поступово набував в учительськiй семiнарiї (1918– 1921), Вищих педагогiчних курсах в м. Корсунь-Шевченкiвському (1922–1924), Ленiнградському iнститутi прикладної зоологiї та фiтопатологiї (1925–1927). Потiм вiн закiнчив двi аспiрантури: при Українському науково-дослiдному iнститутi геологiї ВУАН за спецiальнiстю палеонтологiя i стратиграфiя та Інститутi зоологiї та бiологiї ВУАН за спецiальнiстю палеонтологiя (1931– 1935 рр.). Науковому зростанню І. Пiдоплiчка сприяли видатнi вченi В. Вернадський, О. Борисяк, В. Рiзниченко, В. Крокос та iн.1Широта наукових iнтересiв дозволяла І. Пiдоплiчку працювати в рiзних установах, проблематика яких тою або iншою мiрою входила в загальну систему природознавства, взаємодiї суспiльства та природи, еволюцiонiзму. Почав трудову дiяльнiсть вчителем середньої школи в Корсунь-Шевченкiвському, а потiм iнструктором по боротьбi з шкiдниками сiльського господарства в губернському земельному управлiннi м. Києва. В пiсляаспiрантський перiод вiн очолив створену ним групу палеозоологiї Інституту зоологiї та бiологiї ВУАН, якою керував, зрештою, до 1973 року. У 1934–1941 роках обiймав посаду старшого наукового спiвробiтника Інституту археологiї i одночасно став доцентом кафедр палеонтологiї та iсторичної геологiї Київського державного унiверситету iм. Т. Шевченка (1939 р.). У пiслявоєнний перiод І. Пiдоплiчко працює старшим науковим спiвробiтником Інституту археологiї АН УРСР, в той же час – доцент Київського унiверситету, професор кафедри iсторичної геологiї та проректор Київського унiверситету з наукової роботи (1947–1948 рр.).

Окремо треба сказати про участь І. Пiдоплiчка у Великiй Вiтчизнянiй вiйнi. З лiта 1941 до травня 1945 рокiв вiн захищав Батькiвщину спочатку як рядовий боєць-доброволець, а потiм стройовий i штабний офiцер, пройшовши бойовий шлях, буквально, вiд Сталiнграда до Берлiна, одержавши бойовi нагороди.

Вирізняльною рисою І. Пiдоплiчка як науковця була нестандартнiсть мислення. Це проявлялося в багатьох випадках i, мабуть, найбiльш яскраво в тому, що вiн обґрунтував концепцiю вiдсутностi льодовикових перiодiв. Можна тiльки дивуватися тiй смiливостi, з якою вчений все життя вiдстоював свої погляди в умовах тоталiтарного мислення взагалi та абсолютного домiнування концепцiї гляцiалiзму в iсторiї клiмату Землi.

Мене, як археолога, особливо вразили два дослiдницьких методи І. Пiдоплiчка. По-перше, щоб краще вивчити навколишнє середовище палеолiтичної людини, вiн дослiджував у культурному шарi об’єм шлунку песцiв, цiлi скелети яких траплялись на поселеннях кам’яного вiку. Таким чином, вiн мiг визначити чим харчувались цi полярнi лисицi, яких стародавнi мисливцi добували заради хутра. По-друге, йому належить iдея натурної реконструкцiї жител палеолiтичних мисливцiв на мамонтiв. В суворому клiматi плейстоценової доби будiвельного лiсу було мало. Пригнiчена холодом деревина постачала лише жердини. Решту будiвельного матерiалу доповнювали великi кiстки мамонтiв частина з яких, особливо довгi кiстки – бивнi, ребра, утворювали опорнi елементи конструкцiї, яку палеолiтичнi люди, iмовiрно, перекривали шкурами тварин. Потiм цi шкури притискалися кiстками зовнiшньої обкладки, до якої входили трубчастi кiстки кiнцiвок, частина бивнiв, тазовi кiстки, лопатки мамонта та iн. Пiсля того, як палеолiтичнi мисливцi залишали поселення, i житла руйнувалися, вiд житлових споруд залишалася впорядкована купа кiсток. Так от, І. Пiдоплiчко здогадався пiдняти цi кiстки в напряму протилежному процесу руйнування i вiдтворити об’ємну конструкцiю давньої споруди в скелетному виглядi опорної конструкцiї та кiсток зовнiшньої обкладки. Таку роботу вiн здiйснив для двох жител: з Межирiчського поселення (Канiвський район Черкаської областi) та Мiзинського поселення (Коропський район Чернiгiвської областi). Цi реконструкцiї є окрасою експозицiї Центрального науково-природничого музею НАН України i неодмiнно викликають iнтерес у вiдвiдувачiв. Створення цього музею в столицi України (вул. Б. Хмельницького, 15) є чи не найбiльшою заслугою І. Пiдоплiчка. В цьому фактi вiдбилася не тiльки широта поглядiв Івана Григоровича, бо в музейний комплекс входять геологiчний, палеонтологiчний, зоологiчний, ботанiчний та археологiчний музеї, а також його надзвичайнi органiзацiйнi здiбностi, якi дозволили йому створити музей i керувати ним багато рокiв (1964–1975 рр.) паралельно з iншими службовими та науковими обов’язками. За створення Центрального науково-природничого музею НАН України І. Пiдоплiчку присуджено Державну премiю Української РСР 1975 року.

Цiкаво було спостерiгати, як І. Пiдоплiчко ходив територiєю давньої поверхнi поселення мисливцiв на мамонтiв, яке вiн дослiджував. Вiн нагадував господаря цього дворища, бо наочно уявляв собi спосiб життя тих людей. Показуючи вiдвiдувачам археологiчнi розкопки, вiн говорив буквально так: «Ось ми стоїмо бiля входу в житло. Заходимо в середину. Тут було вогнище. Тут вони обробляли кам’янi i кiстянi знаряддя. Тут, бiля входу, стояв череп мамонта зi стилiзованим малюнком вогнища, яке захищало мешканцiв житла вiд злих сил. Ось у дворi, з теплого пiвденного боку житла в теплу погоду вони товклися бiля зовнiшнiх вогнищ, готуючи їжу та виготовляючи знаряддя. А тут вони бiлували тварин, яких приносили з полювання. Повернемось в житло. Воно не мало вiкон i освiтлювалося вiдкритим вогнищем та кiстяними свiтильниками з епiфiзiв стегнових кiсток мамонтiв» i так далi.

Мене познайомив з І. Пiдоплiчком мiй науковий керiвник, на етапi виконання кандидатської дисертацiї, І. Шовкопляс. Це було у 1967 роцi, коли ми втрьох їхали на археологiчнi розкопки в с. Добранiчiвку Яготинського району Київської областi. У Добранiчiвцi на той час І. Шовкоплясом було дослiджено одне житло мисливцiв на мамонтiв з чотирьох, i в Межирiчах І. Пiдоплiчком – одне житло з чотирьох. При цьому обидва дослiдники брали участь в розкопках один одного, фахово допомагаючи археолог палеонтологу i палеонтолог археологу. Їхня спiльна праця i товариськi стосунки заслуговують, мабуть, на окрему розповiдь.

У той день була страшенна злива. Ідеальний грейдер по українському чорнозему перетворився на суцiльне болото. Тодiшнiй внедорожник УАЗ капiтально сiв на пiд’їздi до Ташанi. Обидва «мої» професори розбулися, пiдкрутили штанi до колiн i почали штовхати ту машину. Хтось з мiсцевих дядькiв звернув увагу на цю нестандартну ситуацiю i спитав: «А хто цi люди?». Я пояснив. Менi не повiрили. Я б i сам не повiрив, якби не бачив цього наочно, але для мене то був факт повчальний. І я дотепер тягаю ящики з екпедицiйним майном разом зi студентами.

Один з учнiв І. Пiдоплiчка (І. Люрiн), розповiдав менi, як в палеонтологiчному вiддiлi Науково-природничого музею вiн на своєму столi забув три карбованцi. Вранцi, вiн не знайшов їх на столi. Автоматично смикнув шухляду, а вона виявилась закритою на ключ, чого вiн не робив ранiше. Десь І. Люрiн знайшов ключа, вiдкрив шухляду i побачив свої три карбованцi з запискою поруч. Записка рукою І. Пiдоплiчка нагадувала: «Грошi треба тримати в столi!» Виявляється, у І. Пiдоплiчка була звичка господаря пiсля робочого дня обходити всi примiщення величезного музею i дивитися, чи все в порядку.

Згодом, І. Пiдоплiчко люб’язно дозволив менi опублiкувати крем’яний iнвентар з поселення Межирiч. Спiльна робота з цим видатним вченим виявилась для мене надзвичайно корисною багато в чому i заклала принципи комплексного пiдходу до вивчення археологiчних пам’яток.

Окремо треба сказати про величезну працю І. Пiдоплiчка як упорядника i популяризатора науки. Як заступник головного редактора Української радянської енциклопедiї, вiн брав безпосередню участь в процесi створення та редагування статей, зробив чималий внесок у розробку української термiнологiї, особливо в галузi природничих наук. Сам вiн написав понад 400 оригiнальних статей в УРЕ та iншi енциклопедичнi видання з проблем загальної бiологiї, зоологiї, палеонтологiї, геологiї, археологiї, фольклору та етнографiї, що ставить його в ряд людей з енциклопедичними знаннями.

На жаль, не одержав розвитку метод датування стародавнiх кiсток за вмiстом в них органiчної речовини – колагену. Метод пiдтвердив своє практичне значення в датуваннi окремих палеонтологiчних знахiдок та археологiчних пам’яток, але не залишилось фахiвцiв, якi б його застосовували.

Наукова спадщина І. Пiдоплiчка чекає на сумлiнних продовжувачiв.

Михайло Гладких

1Див.: Іван Григорович Пiдоплiчко / Серiя «Бiо-бiблiографiя вчених Української РCР». Вступна стаття: І. Г. Шовкопляс, Г. І. Малявка, І. Б. Люрiн. – К., 1976. – 74 с.

ЛЮДИНА, ВЧЕНИЙ, ПЕДАГОГ
(до 95-рiччя вiд дня народження Валентини Маркiної)

Славу будь-якого навчального закладу формують його викладачi та студенти. У плеядi видатних вчених, якими так багата 170-лiтня iсторiя Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка, одне з почесних мiсць, безумовно, належить доктору iсторичних наук, професору Маркiнiй Валентинi Олексiївнi, автору 2-х фундаментальних монографiй та понад 70-ти наукових статей з iсторiї вiтчизняної та зарубiжної медiєвiстики, талановитому педагогу, до якої постiйно тягнулася студентська молодь та аспiранти. Їй був властивий рiдкiсний сплав тих особливостей душi i розуму, вимогливостi та сердечної доброти, глибокого знання людської психологiї, без яких не буває справжнього Вчителя. Спецкурси В. Маркiної з «Історiї культури країн Захiдної Європи доби середньовiччя», так як i нормативнi курси, постiйно користувалися пiдвищеним iнтересом у студентiв, для яких вона завжди була взiрцем вiдданостi та самопожертви музi iсторiї, iнтелiгентностi, принциповостi та людяностi.Народилася Валентина Олексiївна 24 грудня 1910 р. у с. Теплiвка Пирятинського району Полтавської областi1 у родинi сiльського вчителя Олексiя Демидовича Гетьмана-Кравченка, репресованого, а потiм страченого сталiнським режимом у 1943 р.

У 1929 р. пiсля закiнчення Прилуцького педагогiчного технiкуму вона почала працювати вчителем у с. Наталiвка на Полтавщинi2. У 1930 р. Валентина Олексiївна переїхала до Києва, де працювала у фабрично-заводськiй семирiчнiй школi № 35 учителем iсторiї та суспiльствознавства. З 1932 по 1937 рр. викладала iсторiю стародавнього свiту та середнiх вiкiв у школi № 458 м. Москви, одночасно навчаючись на вечiрньому вiддiленнi Московського мiського педагогiчного iнституту3. У 1937 р. сталася важлива подiя у її особистому життi. Пiсля закiнчення Московського педiнституту вона виходить замiж за Василя Степановича Маркiна i їде за направленням працювати до Іжевського педiнституту, де з 1937 по 1945 рр. читає курс iсторiї середнiх вiкiв. У 1944–1945 рр. В. Маркiна навчалась у заочнiй аспiрантурi при кафедрi iсторiї середнiх вiкiв Московського державного унiверситету iм. М. В. Ломоносова, пiсля закiнчення якої невдовзi успiшно захистила кандидатську дисертацiю на тему: «Французьке село Шампанi напередоднi 1789 р.»4

У 1945 р. В. Маркiну було викликано Мiнiстерством освiти УРСР до Києва для роботи у Київському державному унiверситетi iменi Т. Г. Шевченка5, з яким пов’язана вся її подальша майже пiвстолiтня наукова i педагогiчна дiяльнiсть. У стiнах КДУ вона проходить шлях вiд старшого викладача до професора, завiдувача кафедри iсторiї середнiх вiкiв та стародавнього свiту (1960–1984 рр.)6. Розпочавши творчу дiяльнiсть як дослiдник iсторiї Францiї доби Просвiтництва, у 1953 р. В. Маркiна звертається до зовсiм нової для неї i не дослiдженої на той час у вiтчизнянiй iсторiографiї теми – аграрних вiдносин на Правобережній Україні XVII–XVIII ст. Зiбравши багатий джерельний матерiал в архiвах Варшави, Кракова, Києва та Львова, В. Маркiна публiкує у 1961 р. свою монографiю «Магнатський маєток Правобережної України у другiй половинi XVIII ст. (Cоцiально-економiчний розвиток)», котру захищає у 1962 р. як докторську дисертацiю в Інститутi Історiї АН СРСР у Москвi7. Фундаментальна i новаторська робота В. Маркiної була схвально зустрiнута спецiалiстами, саме вона зробила її iм’я широко вiдомим в колах вiтчизняних та зарубiжних iсторикiв. На основi глибокого дослiдження джерел, переважна бiльшiсть яких вперше вводилась у науковий обiг, у монографiї всебiчно дослiджувався процес виникнення фiльваркового господарства на Правобережнiй Українi, його структура та органiзацiя, зв’язок з внутрiшнiм та зовнiшнiм ринками. Автор дiйшла висновку, що внаслiдок втягування в торгово-ринковi вiдносини магнатське господарство на Правобережжi у другiй половинi XVIII ст. дедалi бiльше втрачало свiй натуральний характер, у ньому поглиблювався розподiл працi i посилювались пiдприємницькi тенденцiї, що свiдчило про розклад його економiчної структури8. У монографiї В. Маркiна торкнулась такої складної iсторiографiчної проблеми, як колонiзацiя Правобережної України, справедливо наголошуючи при цьому на вирiшальнiй ролi корiнного населення у вiдновленнi господарського життя краю9.

Продовжуючи дослiдження аграрної проблематики, пiсля низки ґрунтовних статей у 1971 р. В. Маркiна публiкує свою другу монографiю «Селяни Правобережної України наприкiнцi XVII – 60-тi роки XVIII ст.»10, у котрiй на основi численних iнвентарiв, скарг селян (суплiк), а також iнших документiв, виявлених в архiвах Польщi та України, простежує структурнi змiни в характерi селянського господарства, забезпеченiсть його земельним надiлом, робочою худобою, застосування в помiщицькому господарствi найманої працi, зв’язок села з мiстом та участь його в торгових вiдносинах.

Значна увага в книзi придiлена нацiонально-визвольнiй i антикрiпосницькiй боротьбi на Правобережнiй Українi у XVIII ст., що знайшла своє найяскравiше вираження в гайдамацькому русi. В. Маркiна детально проаналiзувала причини Гайдамаччини, її основнi етапи та рушiйнi сили.

Досить цiкавими є спостереження автора над структурними змiнами в помiщицькому господарствi Правобережної України у XVIII ст. У залежностi вiд ступеня втягнення у сферу товарно-грошових вiдносин у краї, на її погляд, склалися три типи маєткiв: перший, де переважала грошова (чинш) та натуральна рента; другий, у котрому поряд з чиншем запроваджувалася панщина, третiй – з переважанням панщини11.

В. Маркiна була спiвавтором та членом редколегiї багатотомної «Історiї Української РСР», членом редколегiї видань документальної серiї з iсторiї селянського руху в Українi та ряду довiдкових видань з iсторiї України. З 1960 р. вона – активний учасник симпозiумiв з аґрарної iсторiї країн Схiдної Європи12. Дослiдникам-аґ- рарiям, зокрема, добре вiдомi такi її виступи як: «Рух цiн на Правобережнiй Українi у XVIII ст.» (Вiльнюс, 1963); «Застосування найманої працi у селянському та магнатському господарствi Правобережної України у XVIII – на початку XIX ст.» (Москва, 1965); «До питання про соцiальну психологiю селян України кiнця XVII – 60-тi р. XVIII ст.» (Рига, 1970); «Аграрне законодавство Речi Посполитої та селяни Правобережної України у XVI – другiй половинi XVIII ст.» (Воронеж, 1980) та iн.13

Непримиренною була Валентина Олексiївна до недостатньо удокументованих, поверхових iсторичних праць. І такою ж вимогливою у ставленнi до самої себе. Серед її численної наукової спадщини немає й слiду наукових спекуляцiй, випадкових висновкiв, скороспiлих рiшень. Яким би ефектним не виглядав науковий висновок, вона погоджувалась його визнавати лише з переконливими документальними обґрунтуваннями.

Цi якостi у кiнцевому пiдсумку забезпечили успiх В. Маркiнiй не лише як науковцю, але великою мiрою й як педагогу. Студенти охоче обирали її своїм наставником у науцi. Вона була чудовим викладачем. Будучи вимогливою, Валентина Олексiївна не жалiла для студентiв та аспiрантiв анi iдей, анi часу, анi сил. Переймалася їхнiми iнтересами, турбувалась про їхнi публiкацiї та захисти, працевлаштування, була щирим порадником у життi. Перша аспiрантка з’явилася у неї у 50-тi роки (З. Мухiна), а остання (Л. Нестеренко) захистила кандидатську дисертацiю уже пiсля її смертi. Її школу пройшли доктори i кандидати наук, професори i доценти, вчителi шкiл, працiвники музеїв i бiблiотек, державних i громадських органiв, тисячi iсторикiв, котрі слухали її загальнi та спецiальнi курси у стiнах Київського державного унiверситету iм. Т. Г. Шевченка.

Посiвши в унiверситетському викладаннi та українськiй науцi одне з провiдних мiсць, Валентина Олексiївна робила все можливе для того, аби зберегти престиж медiєвiстики та антикознавства, якi за радянських часiв не вважалися прiоритетними науками. Саме завдяки її зусиллям цi дисциплiни зумiли вистояти, а останнiми роками – вже в умовах незалежної України, переживають першi роки свого Ренесансу.

Померла В. Маркiна пiсля тяжкої хвороби 24 липня 1990 р. на 80-му роцi життя14, не встигнувши завершити низку своїх праць та задумiв. Її скромне поховання, поруч з матiр’ю, на Байковому цвинтарi, ще й понинi чекає гiдного пам’ятника.

Микола Рудь

1Архiв Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. – 1990 р. – Спр. 42, арк. 4. 2Там само. 3Там само. 4Там само. – Арк. 42. 5Там само. – Арк. 57. 6Історичний факультет Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834–2004 рр.). – К., 2004. – С. 244. 7Архiв Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. – 1990 р., спр. 42, арк. 5. 8Маркина В. А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. (Социально-экономическое развитие). – К., 1961. – С. 231. 9Там само. – С. 31. 10Маркина В. А. Крестьяне Правобережной Украины. Конец XVII – 60-е годы XVIII века. – К., 1971. 11Там само. – С. 5. 12Архiв Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка. – 1990 р., спр. 42, арк. 58. 13Маркина В. А. Тезисы докладов и сообщений шестой сессии симпозиума по аграрной истории Восточной Европы. – Вильнюс, 1963; Маркина В. А. Тезисы докладов и сообщений восьмой сессии симпозиума по аграрной истории Восточной Европы. – М., 1965; Маркина В. А. Тезисы докладов и сообщений XII межреспубликанского симпозиума по аграрной истории Восточной Европы. – Рига, 1970; Маркина В. А. Те- зисы докладов и сообщений XVIII сессии Всесоюзного симпозиума по изучению проблем аграрной истории Восточной Европы. – Воронеж, 1980. 14Некролог // Український iсторичний журнал. – 1991. – № 1. – С. 159.

СПРАВЖНІСТЬ
(до 75-рiччя від дня народження Дiани Петриненко)

Колись, коли ми з Дiаною Гнатiвною були ще молодими, оприлюднив я свої про неї думки саме пiд такою назвою – СПРАВЖНІСТЬ, i нинi, через багато рокiв, роблю це знову. Вiдвирували знаменнi для української душi останнi десятилiття, змiнилося життя, Україна вирвалася з вiкових чужинських обiймiв. Нагадую про це, знаючи, яке величезне значення цi змiни мали та мають для глибинно-народного українського єства видатної спiвачки, нинi професора Нацiональної музичної академiї України Дiани Петриненко, а з огляду на її продовження – славi спiвучої династiї. Справдi, молодi люди пiд цим прiзвищем уже бiльше знають також знаменитого її сина – Тараса Петриненка, не лише прекрасного естрадного спiвака та композитора, а й серйозного дiяча нацiональної культури, людини не лише талановитої, а й мужньої, як i його мати, у боротьбi за нову, омрiяну десятками поколiнь, Україну. І все те – вiд маминої та батькової справжностi.Чоловiк Дiани та батько Тараса помер молодим, а молода вдова так i лишиться без пари на все життя, вiрна єдинiй любовi, як, до речi, i її мати Полiна Дем’янiвна, свiтлу вдачу якої я добре знав, лишилася назавжди з дiтьми пiсля розстрiлу фашистськими окупантами її ще молодого чоловiка. Така печальна традицiя цiєї прекрасної своєю цiльнiстю української родини, де ота справжнiсть, природнiсть, народна мудрiсть i моральнiсть, честь роду-народу та вiрнiсть йому свiтить не одному поколiнню. Є ж iще й онук Мар’ян, i у нього все попереду.

Я знаю Дiану Гнатiвну ще з тих часiв, коли на початках своєї спiвочої кар’єри вона носила дiвоче прiзвище – Паливода. Був, певно, колись такий завзятий козарлюга, засновник роду. Мабуть, вiд нього отой невичерпний оптимiзм та радiсне свiтосприйняття Дiани.

А зазнайомився я з нею ще бувши студентом Київської консерваторiї, коли вперше в життi спiвав на опернiй сценi. Це була моя перша оперна партнерка, моя перша Мавка у тодiшнiй також першiй постановцi опери В. Кирейка «Лiсова пiсня» за драмою-феєрiєю Лесi Українки. А я був Перелесником. Першi враження сильнi завжди. Напоєна чарами поезiї опера полонила мене, як i образ самої Мавки-Дiани, високий i чистий, як сама Природа. Вiдспiвалося моє тривале оперне життя, а тi початки я згадую зi святiстю. Дiана обрала шлях фiлармонiйної спiвачки, i внесок її у культурну скарбницю українського народу, i не лише його, великий. Народна артистка України та колишнього Радянського Союзу, Лауреат Шевченкiвської премiї, велика популярнiсть серед народу та високе визнання – все це свiдчить саме за себе та пiдносить її творчi здобутки до найвищих досягнень української вокальної школи.

Видатний спiвочий голос i його вплив на суспiльство, народ описати неможливо, бо це не стiльки сфера розуму, скiльки почуттiв, iнтуїтивних переживань, якi часто пояснити неможливо. Та й не треба. Бо кожен спiвак врештi неповторний. Як i кожна квiтка. Хiба можна, наприклад, пояснити, чому улюбленою квiткою моєї матерi була ромашка, а у батька – конвалiя? Як квiтка, так i голос часто виростають до символу. 1980 року в однiй з публiкацiй я якось писав: «Якби серед рясного сьогоднiшнього сузiр’я українських спiвачок треба було вибрати одну, яка уособлювала б Україну, я назвав би Дiану Петриненко». Є голоси, в яких вчувається iсторiя народу. Такою була Оксана Петрусенко. Такою я сприймав i сприймаю Дiану Петриненко. Бо спiв – то вияв людського духу. А хiба можна описати таку ефемерну рiч, як людська душа? Її можна лише вiдчути. Тембр голосу, ЩО i ЯК спiває людина, визначають образ спiвака, який лине до людей, заходячи чи не заходячи до їхнiх душ. Кожен визначає мiру власної спорiдненостi з образом спiвака, всенародної ж любовi заслуговують лише окремi, обранi часом. Такою є й Дiана Петриненко.

Чи провiщав хтось їй спiвочу долю у її Сазонiвцi на Полтавщинi? Як людина приходить до свого покликання? В дитинствi Дiана любила залазити до бункера комбайна i у лункому його об’ємi виводити народнi пiснi, якi спiвали односельцi. Батьковi це подобалося, i вiн з гордiстю говорив: «Вона буде у нас спiвачкою!».

Як у воду дивився. Однак безпосередньою спонукою до професiйного спiву уже без батька був старший брат Іван, який також любив спiвати та мав добрий голос. Вiн першим пiшов до Київської консерваторiї, а за ним – i Дiана. Там вона стрiла i свого майбутнього чоловiка Гаринальда Петриненка, великої, щирої душi людину, якiй, на жаль, судилося коротке життя. Тарас дуже нагадує свого батька не лише зовнiшньо. Це справдi вiрний син України, її народний артист, Лауреат Шевченкiвської премiї, чий iнтелектуальний потенцiал та патрiотична позицiя вивищує його над багатьма й багатьма заробiтчанами у галузi української естради i не лише естради. І ним пишається не лише його мати, що принесла його у цей жорстокий, але прекрасний свiт.

Як колись у концертах, так часто i нинi стрiчаємося ми з Дiаною Гнатiвною як професори Нацiональної музичної академiї України – нашої колишньої alma mater. Для мене це свiтлi хвилини спiлкування на рiвнi душi через багато рокiв наших дружнiх взаємин та однодумства. Багато що згадується. Багато про що мрiється. Особливо в перипетiях становлення української державностi, де Дiана Гнатiвна має активну громадянську позицiю. Вболiваємо за долю своїх учнiв та учениць, яким вiддаємо свої знання, умiння, досвiд, переливаючи свої долi у їхнi молодi голоси, у майбуття. Що може бути природнiше та доцiльнiше, як наснажувати словом, прикладом, дiлом молоде поколiння? Майстер повинен мати своїх учнiв – це живий зв’язок з життям.

Можна позаздрити вдачi Дiани Гнатiвни та порадiти її життєрадiсностi, доброму гумору, смiливому погляду в реальне життя. Її доброта, демократичнiсть, привiтнiсть вигiдно вирiзняли та й вирiзняють її з-помiж багатьох її колег. Своїм прикладом, почуттям власної гiдностi, поєднаним з доброзичливiстю, вона здатна охолодити чиюсь агресiю, зняти напругу. Вона цiкава особистiсть непоказної сили.

Бачила вона i широкий свiт, даруючи йому у спiвi свою душу. Та наймилiшим їй залишався рiдний порiг, до якого вона поверталася, як пташина з вирiю.

…Вiкна їхньої хати у Сазонiвцi дивилися на величезний вигiн, де гасало дитинство, де так багато було землi та неба, простору для душi, для мрiї та пiснi. Хай же благословенними будуть i те село, i тi вiкна, i отой зелений вигiн, звiдки прийшла до нас ця свiтла та проста Пiсня-жiнка. Рiка її творчостi вагомо та свiжо вливається в море українського народного генiя, додаючи йому прозоростi та не затьмареностi джерельних вод, що б’ють вiками з глибин у замрiяних куточках нашої багатостраждальної святої землi.

Анатолiй Мокренко

«ПРАЦЯ ДЛЯ УКРАЇНИ БУЛА ЗМІСТОМ ЙОГО ЖИТТЯ»
(до 70-рiччя вiд дня смертi Василя Бiднова)

«Вiра християнина пiддержувала в ньому твердiсть духу, а праця для України, яка була змiстом його життя, до кiнця днiв наповнювала всi його сили. Вiн був вiрним сином свого народу i добрим патрiотом своєї батькiвщини. Це була людина чиста серцем, що начебто пiд суворою зверхнiстю таїла в собi скарби великої любовi до ближнього й до iдеалiв добра i справедливостi»1, – таку характеристику дав Василю Бiднову вiдомий iсторик, громадський дiяч i державник Д. Дорошенко.Сучасники i колеги цiнували Василя Олексiйовича як визначного вченого, педагога, громадського дiяча i одночасно як надзвичайно скромну, чесну та щиру людину. Незважаючи на життєвi негаразди, вiн завжди знаходив час i сили для наукової й громадської працi, радiв успiхам тих, котрі хотiли працювати для науки i України.

В. Бiднов належить до когорти кращих синiв i дочок українського народу, зокрема дiячiв науки, культури, освiти, якi, незважаючи на тяжкi випробування долi, весь свiй талант, зусилля, а нерiдко й життя, вiддавали на вiвтар боротьби за одвiчну мрiю – здобуття Україною державностi.

Творчий доробок вiдомого українського iсторика, професора В. Бiднова налiчує понад 114 праць з iсторiї церкви, запорозького козацтва, iсторiографiї, архiвознавства, джерелознавства, бiблiографiї, мемуаристики, освiти та культури.

Бiльшу частину свого нелегкого життя Бiднов провiв в Українi, але навiть i тодi, коли пiсля поразки визвольних змагань 1917–1920 рр. вiн змушений був емiґрувати, душею i серцем завжди залишався зв’язаний з батькiвщиною. Як наголосив дослiдник наукової спадщини В. Бiднова Симон Нарiжний: «В основi цiлої наукової працi Бiднова лежала, цю працю одухотворяла, її об’єднувала i направляла нацiонально-українська теза… скрiзь бачимо в Бiднова одне: його наукова праця була про Україну й для України»2.

Життєва доля не була прихильною до В. Бiднова, вона була для нього швидше «мачухою», анiж матiр’ю. Проте, як згадував Д. Антонович, «Бiднов мав вдачу радiсну по самiй натурi. Своє щастя вiн носив з собою… Треба дивуватися, що в нього при цьому знаходився час i сили для наукової й громадської працi. Дуже доброзичливий, Бiднов мав властивiсть сплачувати добром за кривду»3.

Маючи Божий дар, талант вiд народження, Василь Олексiйович все своє життя цiлеспрямовано, сумлiнно, наполегливо з надзвичайною добросовiснiстю i вiдповiдальнiстю працював на подальший розвиток i прикладання цього таланту, насамперед на нивi науки. Перелiк численних українських науково-культурних, просвiтницьких та громадських iнституцiй, де працював вчений, вражає.

Член церковно-iсторичного i археологiчного товариства при Київськiй духовнiй академiї, Полтавського церковного iсторико-фiлологiчного комiтету, катеринославських – вченої архiвної комiсiї, єпархiального церковно-археологiчного комiтету, товариства «Просвiта», почесний член музею iм. О. М. Поля (нинi – Історичний музей iм. Д. І. Яворницького у Днiпропетровську), дiйсний член Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, Українського наукового товариства в Києвi, Товариства українських поступовцiв, голова Українського педагогiчного товариства, Кирило-Мефодiївського братства, першої української єпархiї у м. Кам’янець-Подiльському (1919–1920), засновник i ректор першого на емiґрацiї Українського народного унiверситету в Ланцутi (1921), один iз фундаторiв Українського iсторико-фiлологiчного товариства у Празi i його перший науковий секретар (1923–1929), основоположник i член управи Музею визвольної боротьби України, член Української Центральної Ради (1917– 1918), ради мiнiстра ісповiдань УНР, депутат Ради Республiки (1921).

Плiдною була дiяльнiсть Василя Олексiйовича i на педагогiчнiй нивi. Вихованцi любили й поважали його. «Як педагог, вiн був i строгий, i вибачливий. Його вiдносини з студентами були сердечними», – таку оцiнку Бiднову як педагогу дає Д. Антонович.

Та найбiльш вагомий внесок зробив вчений у дослiдження церковної iсторiї, будучи одним iз найактивнiших прибiчникiв автокефалiї Української Православної церкви.

Народився Василь Бiднов 2 сiчня 1874 р. у селi Широкому Херсонської губернії (нинi – районний центр Днiпропетровської обл.) в багатодiтнiй родинi заможного селянина. Здобувши початкову освiту у Широчанськiй земськiй школi, вiн у 1885–1889 рр. навчається у Херсонському духовному училищi, а по його закiнченнi – з 1889 р. по 1896 р. стає слухачем Одеської духовної семiнарiї. Уже тодi В. Бiднов стає борцем за українське слово, українську культуру. Навчаючись в духовнiй семiнарiї, познайомився з Є. Чикаленком, а через нього i з представниками Одеської громади, яким допомагав поширювати українськi книжки по селах, тим самим здiйснюючи першi практичнi кроки просвiтницької дiяльностi.

Будучи слухачем Київської духовної академiї, з 1898 по 1902 рр. стає членом так званої семiнарської громади. Знайомство з провiдниками громадського руху української молодi О. Лотоцьким, С. Липкiвським та вiдомим громадським дiячем О. Кониським вплинуло на формування нацiонального свiтогляду та вибiр життєвої позицiї Василя Олексiйовича. За сприяння О. Кониського вiн долучається до спiвпрацi в бiблiографiчному вiддiлi «Записок наукового товариства iменi Шевченка».

Саме тодi, в Києвi, Бiднов вперше зазнає утиску з боку росiйської цензури: готувався збiрник «На вiчну пам’ять Котляревському» i молодим науковцям (серед них був i Бiднов) було запропоновано скласти некрологи українським дiячам, що померли за останнiй час. Проте цензурою були викресленi всi некрологи, де згадувалися тi, хто вмер, працюючи для українського народу.

Та найтяжчого удару вiд росiйської влади В. Бiднов зазнав у 1911 р. Всупереч рiшенню професорської Ради Київської духовної академiї про обрання Василя Олексiйовича доцентом росiйської iсторiї, Синод не затвердив цього обрання через донос професора Київської духовної академiї С. Голубєва про «неблагодiйнiсть» Бiднова.

Пiсля закiнчення академiї зi ступенем кандидата богослов’я працював викладачем iсторiї Астраханської духовної семiнарiї.

Початок справжньої наукової дiяльностi В. Бiднова пов’язаний iз переїздом у 1903 р. з Астраханi до Катеринослава. У першi роки вiн зосереджується виключно на дослiдженнi церковної iсторiї, результатом якої стала поява у 1904 р. кiлькох розвiдок з нагоди столiтнього ювiлею Катеринославської духовної семiнарiї.

Зi створенням у березнi 1903 р. Катеринославської ученої архiвної комiсiї (КУАК) Бiднов стає її активним членом, влившись до кола вчених-однодумцiв, серед яких були iсторики Д. Яворницький, В. Данилов, Д. Дорошенко, Я. Новицький та iн. За дорученням комiсiї разом iз А. Синявським, який фактично очолював КУАК, знайомиться з церковними архiвами губернiї, працює самовiддано i захоплено. В друкованому органi комiсiї (в якому певний час був його редактором) – щорiчнику «Летопись Єкатеринославской ученой архивной комиссии» вчений видрукував три десятки своїх праць, що ґрунтувалися на документах мiсцевих архiвiв.

Завзяття i цiлеспрямованiсть, добросовiснiсть i вiдповiдальнiсть, педантичнiсть i послiдовнiсть у роботi над опрацюванням iсторичних та архiвних документiв дають нам пiдстави долучити В. Бiднова до числа найславетнiших катеринославських архiвiстiв.

Василь Олексiйович був у числi органiзаторiв ХІІІ археологiчного з’їзду в Катеринославi у 1905 р., на якому оприлюднив результати своєї працi в архiвах Катеринославської духовної консисторiї й Самарського Пустинно-Миколаївського монастиря. На пiдставi виголошених вченим повiдомлень з’їзд порушив питання про необхiднiсть реформування архiвної справи в Росiйськiй iмперiї.

Саме у катеринославський перiод була написана одна з найвагомiших аналiтичних праць Бiднова «Православная церковь в Польще и Литве», яка 12 березня 1909 р. була захищена 34-рiчним пошукувачем в КДА як магiстерська дисертацiя. На думку В. Ульяновського, це значне дослiдження обсягом 511 сторiнок, в якому вчений поставив за мету з’ясувати юридичний статус православної церкви на українських землях в Польсько-Литовськiй державi протягом ХІV–ХVІІІ столiть заслужено було визнане гiдним найпочеснiшої наукової вiдзнаки Росiйської iмперiї – Макарiївської премiї i нинi залишається класичним фундаментальним дослiдженням проблеми4.

Василь Олексiйович заглиблюється в iсторiю запорозького козацтва, церкви, змальовує галерею портретiв подвижникiв православ’я i нацiональної iдеї. Значну роботу проводить по формуванню архiвних фондiв Катеринославського музею iм. О. Поля. Публiкує велику кiлькiсть джерел з iсторiї української церкви, запорозького козацтва, Катеринославщини, заселення Пiвденної України колонiстами, зокрема «Документы, относящиеся к истории Екатеринославской духовной семинарии», «Материалы для истории колонизации бывших запорожских владений», «До iсторiї Задунайської Сiчi», «Краткое историческое известие о Славянской епархии, ныне именуемой Екатериненскою, ее архиереях и семинарии». Примечания автора «Известия», «Распоряжение князя Г. А. Потемкина-Таврического относительно раздачи земель», «Предложения князя Г. А. Потемкина-Таврического Екатеринославской казенной палате» та багато iнших.

Ставши членом катеринославської «Просвiти», разом з iншими її членами Д. Яворницьким, Д. І. та Н. М. Дорошенками, С. Іваницьким, М. Стасюком, В. Строменком та iншими, починає видавати першу у Катеринославi україномовну газету «Добра порада» та репрезентує її на всеукраїнських форумах. Наукову, педагогiчну та просвiтницьку роботу вдало поєднує з громадсько-полiтичною дiяльнiстю в мiсцевому осередку Товариства українських поступовцiв. Також спiвробiтничає з журналами «Киевская старина», «Лiтературно-науковий вiсник», «Епархиальных ведомостях» та «Летописи».

Доля В. Бiднова тiсно вплетена в Українську революцiю 1917–1920 рр. Вiн з великою вiдповiдальнiстю працював на рiзних дiлянках: редагував «Вiсник Товариства “Просвiта”» та український вiддiл газети «Наше життя» (орган Катеринославського губернського земства), очолював мiсцеве педагогiчне товариство, керував українськими педагогiчними курсами при Катеринославському повiтовому земствi, читав лекцiї з iсторiї України на курсах українознавства у Катеринославi i повiтових мiстах. У березнi 1917 р. з початком Української революцiї – обраний членом Тимчасового ЦК Союзу українських автономiстiв – федералiстiв реорганiзованого ТУП. 3 червня 1917 р. – член УПСФ (Українська Партiя соцiалiстiв-федералiстiв).

У березнi 1917 р. в Українi, як вiдомо, була проголошена Центральна Рада, котра багато зробила для українiзацiї шкiл вiд початкових до вищих. Долучається до органiзацiї осередкiв вищої школи України i Василь Бiднов. Його iм’я серед дiйсних членiв створеного у 1918 р. науково-навчального закладу – Київського археологiчного iнституту, завданням якого стала пiдготовка фахiвцiв для архiвiв, музеїв, бiблiотек. Тодi ж було заплановано вiдкриття Українського державного унiверситету у Кам’янцi-Подiльському, що постав уже за часiв гетьманської держави. Бiднова було запрошено на посаду екстраординарного професора iсторiї української церкви iсторико-фiлологiчного факультету.

Кам’янець-Подiльський був обраний для вiдкриття унiверситету невипадково: «…малось на увазi, що унiверситет, положений на пограниччю кiлькох країв – Подiлля, Буковини, Молдови й Галичини, – служитиме культурним огнищем, яке матиме притягаючу силу для всiх цих країв i служитиме форпостом української нацiональної культури тут, в цiм мiсцi, де з давнiх часiв перехрещуються рiзнi культурнi впливи»5.

Заснування Кам’янець-Подiльського унiверситету – другого в молодiй Українськiй державi, пiсля Київського, вищого навчального закладу розглядалося як важлива культурно-полiтична подiя всеукраїнського значення. У запрошеннях на вiдкриття унiверситету за пiдписом ректора І. Огiєнка, якi були розiсланi практично всiм найвидатнiшим українським полiтикам, дiячам науки, мистецтва, культури, зокрема читаємо: «Новий унiверситет, що вже з самого географiчного положення найближчий до високої захiдноєвропейської культури, не буде звичайним унiверситетом схiдного типу: при Кам’янець-Подiльському Державнiм Українськiм Унiверситетi закладається вперше на сходi слов’янства богословський факультет i, крiм того, на iсторико-фiлологiчнiм факультетi вже вiдкрито двi нових нацiональних кафедр: одна польської, друга єврейської лiтератури й iсторiї. Вiрний кращим традицiям європейських унiверситетiв, новий Кам’янець-Подiльський Державний Український Унiверситет матиме на цiлi невпинну працю на користь рiдної української культури»6.

Серед тих, хто в той час всi свої зусилля, енергiю i iнтелект спрямовував на користь української справи, був i В. Бiднов. Кам’янець-Подiльський перiод життя й дiяльностi вченого був особливо насиченим, часто драматичним, переповненим педагогiчними i громадськими справами. Вже 1 листопада, коли почалися заняття, Бiднов прочитав лекцiю, в якiй на основi перебiгу iсторично-церковного життя в Українi довiв велику роль церкви i релiгiї в українському iсторичному життi.

Протоiєрей Петро Бiлон так згадує про працю В. Бiднова в унiверситетi: «…з усiх професорiв найбiльше нам, студентам, подобався професор Бiднов. Це був професор великої ерудицiї. Всi його лекцiї, в якi вiн вкладав всю душу, виголошувались ним напам’ять, – без пiдручних книжок та матерiалiв»7.

3 сiчня 1919 р., пiсля заснування богословського факультету, обирається його деканом. Входить до Комiсiї з перекладу Бiблiї українською мовою, засновану при Мiнiстерствi ісповiдань, а потiм очолює її. В цей час входить до Кам’янець-Подiльської фiлiї Українського нацiонального союзу, до парламентарiїв Ради Республiки.

Одночасно Бiднова обирають головою Українського педагогiчного товариства i головою Кирило-Мефодiївського братства. Василь Опанасович бере участь у часописах «Життя Подiлля», «Новий шлях», «Наше слово», «Робiтнича газета», журналi «Освiта».

Поряд iз цим активно опiкується й церковними справами, спiвробiтничаючи з Мiнiстерством сповiдань у справi автокефалiї Української Православної церкви. У травнi 1920 р. затверджується членом Ради Мiнiстерства Ісповiдань.

Останню справу, яку встиг зробити В. Бiднов, перебуваючи в Кам’янець-Подiльському, – впровадження при Генеральному штабi, разом з Огiєнком, Русовою, Руданським та Козинцем, Культурно-освiтньої Управи, котра мала на метi нацiонально-полiтичне виховання українського вiйська.

Внаслiдок поразки українцiв у нацiонально-визвольнiй боротьбi 1917–1921 рр. В. Бiднов опинився (як i бiльшiсть українських полiтичних та культурних дiячiв) на емiґрацiї – Польща, Чехословаччина i знову Польща.

1920–1922 рр. разом з сином Арсеном проводить у таборах iнтернованих воякiв української армiї на територiї Польщi, де активно працює в освiтнiх органiзацiях. У 1921 р. спiльно з iншими вченими виступає iнiцiатором створення у Ланцутовi першого емiґрацiйного Народного унiверситету. Потiм були табори у Тарновi, Ченстоховi, Олександровi Куявському, Щепiорнi. В останньому разом з отцем П. Бiлоном почав видавати «Релiгiйно-науковий вiсник», на сторiнках якого вмiщує кiлька власних праць про автокефалiю церкви в Українi, про гетьманiв Б. Хмельницького та І. Виговського. Певний час викладає iсторiю церкви у Кременецькiй духовнiй семiнарiї, з якої згодом за викладання рiдною мовою по сутi був звiльнений.

У листi до Д. Яворницького, писаного з Праги 4 листопада 1923 р., сам В. Бiднов так пiдбив пiдсумок своїй кременецькiй одiсеї: «Сюди я попав з Польщi, там був арештований, висланий в глухий закуток i з трудом вирвався звiдти. Поляки залишилися iсторичними поляками. Якою була колись шляхта, такою є й польська демократiя та соцiалiсти. Релiгiйнi утиски над православними та полонiзацiя такi самi, як i в ХVІ–ХVІІ ст. Нема нiчого нового на територiї Польщi»8.

Влiтку 1922 р. Бiднов потрапляє до Чехословаччини. 1922–1928 рр., так званий празький перiод, був для Василя Олексiйовича досить плiдним. Вiн проводить педагогiчну i наукову працю в Українському вiльному унiверситетi, де на посадi професора iсторiї української церкви iсторико-фiлософського факультету викладає iсторiю України та веде курси iсторiї Запорожжя та Степової України, працює в Українськiй господарськiй академiї у Подєбрадах. Перебуваючи на емiґрацiї, В. Бiднов, як i багато його колег-однодумцiв, не зламався, а наполегливо працював як науковець i педагог, розумiючи, що цi вищi науковi школи, поруч з iншими культурними надбаннями на емiґрацiї, стимулювали як якийсь «фермент» боротьбу українського народу за нацiональнi культурно-полiтичнi цiлi. В тих надзвичайно складних обставинах життя вони виконували велику наукову працю. Один iз випускникiв Академiї iнженер П. Шах в спогадах про Є. Маланюка так оцiнює дiяльнiсть цiєї наукової установи та її викладачiв: «Академiя – була школа не тiльки для пiдготування кадрiв фахiвцiв. Далеко важливiшим було те, що в тiй школi створилася особлива атмосфера, де могли кшалтуватися i досконалитися молодi характери студентiв, що походили з цiлої соборної України, включаючи далекий Зелений Клин, i таким чином формувати тип модерного українця. Маланюк одержав культурне i освiчене товариство, знайомство i приятелювання з кращими українськими мислителями того часу. З них тiльки згадати професора Бiднова, Ольгерда Бочковського, Євгена Чикаленка»9.

Разом з сином Арсеном (молодший син та дружина залишилися в Українi) спiвпрацює у журналах «Український студент», «Студентський вiсник», «Тризуб». Був одним iз фундаторiв Українського iсторико-фiлологiчного товариства, що розпочало свою роботу у травнi 1923 р. Серед його засновникiв були i такi вiдомi українськi вченi, як Д. Антонович, П. Андрiєвський, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербакiвський. Невдовзi Бiднова обирають секретарем товариства, обов’язки якого вiн виконував аж до свого переїзду до Варшави. Уже на першому засiданнi товариства вчений виголошує доповiдь «Устное повествование запорожца Н. Коржа», вiдзначаючи, що записав його архiєпископ Гавриїл Розанов. Ця стаття є цiнною джерелознавчою розвiдкою i багато iсторикiв потiм звертались до цього дослiдження.

Перебуваючи у Празi, Бiднов залучається до музейницької справи, яка в умовах емiґрацiї була виявом турботи про збереження об’єктивної iсторичної правди та згуртування поколiння патрiотiв довкола нацiональних iдеалiв. Стає одним iз засновникiв Музею Визвольної Боротьби України, що постав у травнi 1925 р. у Празi. Висока ефективнiсть роботи Музею забезпечувалось, насамперед, дiяльнiстю таких визначних особистостей та професiоналiв, як В. Бiднов.

В розвiдках В. Ульяновського, В. Ляхоцького зазначається, що вiдсутнiсть необхiдних для дослiджень архiвних джерел та лiтератури на емiґрацiї повертає В. Бiднова бiльше для дослiджень просографiчних студiй та iсторiографiчних оглядiв, написання рецензiй i спогадiв про В. Антоновича, О. Лазаревського, В. Завитневича, Д. Щербакiвського, Є. Сiцiнського. Василь Олексiйович поглиблює дослiдження з iсторiї православної церкви. Окрему розвiдку присвячує акту прокляття (анафеми) гетьмана Івана Мазепи10.

Пише нариси про протоiєрея С. Опатовича, професорiв С. Голубєва, К. Харламповича, А. Зерникова, М. Петрова, В. Завитневича, єпископа В. Богдашевського, митрополита М. Булгакова. І що дуже важливо, бiльшiсть статей були написанi на пiдставi солiдного документального матерiалу, ретельного аналiзу творчої спадщини дослiдникiв та подачею бiблiографiї праць.

Наприкiнцi 1928 р. В. Бiднов переїздить до Варшави, отримавши запрошення на посаду професора новоствореного богословського факультету Варшавського унiверситету, де веде два курси – iсторiї старої церкви та лiтургiї. Спiвпрацює з рiзними науковими iнституцiями, зокрема НТШ у Львовi.

Не дочекавшись повернення в Україну, 1 квiтня 1935 р. В. Бiднов помер i був похований у Варшавi на Вольському православному цвинтарi.

Оцiнюючи В. Бiднова як науковця С. Нарiжний зазначав, що вiн мав усi властивостi вченого: ясну голову, свiтлу i глибоку думку, об’ємну i тривалу пам’ять, надзвичайну працездатнiсть. Життєвий приклад Василя Олексiйовича повчальний зразок самовiдданого слугування iдеалам своєї Вiтчизни.

Людмила Божук

1Дорошенко Д. Життя й громадська дiяльнiсть проф. В. О. Бiднова // Пам’яти професора Василя Бiднова. Засiдання Українського iсторично-фiлологiчного товариства в Празi дня 30 квiтня 1935 року. – Прага, 1936. – С. 11. 2Нарiжний С. Наукова праця проф. В. О. Бiднова. Там само. – С. 18. 3Див.: Ульяновський В. І. В. О. Бiднов // Український iсторичний журнал. – 1992. – № 10–11. – С. 91. 4Там само. – С. 83. 5Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920): В 4-х ч. – Мюнхен, 1969. – С. 413. 6Тимошик М. Голгофа Івана Огiєнка. Українознавчi проблеми в державотворчiй, науковiй, редакторськiй та видавничiй дiяльностi. – К., 1997. – С. 42. 7Саламаха І. Василь Бiднов у Кам’янець-Подiльському // Слово i час. – 1997. – № 11–12. – С. 70. 8Див.: Чабан М. Кременецькi сторiнки бiографiї Василя Бiднова (за архiвними документами) // Студiї з архiвної справи та документознавства. – 1999. – Т. 4. – С. 198. 9Українська господарська академiя в Ч. С. Р. Подєбради, 1922–1935 i Український технiчно-господарський iнститут, Подєбради-Регенсбург-Мюнхен, 1932–1972 (в 50-лiття заснування УГА i 40-лiття УТГУ). – Нью-Йорк, 1972. – С. 154. 10Ляхоцький В. Людина науки – постать «не од миру сього…» // Пам’ять столiть. – 1999. – № 5. – С. 39.

З УНІВЕРСИТЕТОМ І ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТУ: ВІД СТУДЕНТА – ДО РЕКТОРА
(до 70-річчя від дня народження Віктора Скопенка)

Віктор Васильович Скопенко народився у 1935 р., доктор хiмiчних наук, професор, академiк НАН України та АПН України, Герой України, почесний доктор Ягеллонського, Братiславського, Московського, Ростовського, Чернiвецького та Таврiйського унiверситетiв, заслужений дiяч науки i технiки України, лауреат Державних премiй України в галузi науки i технiки, автор близько 400 наукових праць. Пiд керiвництвом В. Скопенка захищено 10 докторських та близько 40 кандидатських дисертацiй.Усе трудове життя В. Скопенка пов’язане з Київським університетом імені Тараса Шевченка. Студентом хімічного факультету він уперше познайомився з університетськими викладачами і науковцями, лабораторіями і корпусами; осмислив свій життєвий вибір. А далі – у 1959– 1962 рр. навчання в аспірантурі, у 1962 р. – захист кандидатської дисертації, у 1962–1966 рр. Віктор Васильович працював асистентом, старшим викладачем, доцентом кафедри неорганічної хімії, у 1966– 1970 рр. – працював заступником декана хімічного факультету, поступово набував досвіду, все глибше пізнавав свою професію. У 1970 р. захистив докторську дисертацію, згодом став професором. Наукові здобутки вченого були визнані академічними колами. У 1978 р. його обрано членом-кореспондентом, а у 1988 р. – академіком АН УРСР.

Із 1985 р. і на сьогодні працює ректором Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Плідна праця Віктора Васильовича належним чином пошанована державою й суспільством, його відзначено численними нагородами, з-поміж інших і найвища – Герой України.

Із 1977 р. В. Скопенко очолює наукову школу з хімії координаційних сполук, засновану на кафедрі неорганічної хімії професором А. Голубом на початку 60-х років.

У 1990 р. роботи в галузі координацiйної хiмiї псевдогалогенiдiв вiдзначенi Державною премiєю України в галузi науки i технiки. Для розвитку школи (початок 70-х рокiв) характерно створення низки нових наукових напрямкiв. З’ясування бiохiмiчної ролi амiнокислот та бiологiчних функцiй, якi виконують метали в живих органiзмах, дали поштовх дослiдженням в областi бiонеорганiчної хiмiї амiдних, гiдразидних та оксимних похiдних амiнокислот (захищенi 2 докторськi та 10 кандидатських дисертацiй).

У напрямку координацiйної хiмiї поверхнi проводяться дослiдження процесiв комплексоутворення на поверхні модифікованих неорганічних полімерів та синтез комплексів з N, O, S, P-вмісними органічними та неорганічними лігандами, іммобілізованими на поверхні силікоксидів (захищені 2 докторські та 6 кандидатських дисертацій, опубліковано 2 монографії).

Дослiдження реакцiй комплексоутворення за участю металiчних порошкiв, оксидiв та сульфiдiв металiв дали можливiсть сформувати новий науковий напрямок – прямий синтез координацiйних сполук (захищено 1 докторська, 8 кандидатських дисертацiй, опублiкованi 2 монографiї, одержана Державна премiя України в галузi науки i технiки за 1995 р.)1.

Результати наукової діяльності школи втілилися у численних публікаціях як в Україні, так і за її межами2.

Показовою рисою Віктора Васильовича є природно вдарований і вивірений часом талан – вміння гуртувати навколо себе людей, подавати, здійснювати, відстоювати ідейне начало для високого буття та повсякденного життя нашої Alma Mater.

1Наука в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка на зламі століть. – К., 2002. – С. 164– 165. 2Chemie der Pseudohalogenide / Edited by А. М. Gоlub, H. Кohlеr, V. V. Skopenko. – Berlin: VEB Deutscher Verlag der Wissenschaften, 1979; Chemistry of Pseudohalides / Edited by А. М. Gоlub, H. Кohlеr, V. V. Skopenko. – Amsterdam; Lausanne; New York; Oxford; Shannon; Singapore; Tokyo: Elsevier, 1986; Галогениды и псевдогалогениды висмута \ В. В. Скопенко, А. Ж. Жумабаев, В. А. Калибабчук. – Нукус: Каракалпакстан, 1988; Светочувствительные диазонафтолы \ В. В. Скопенко, В. А. Калибабчук. – К.: Вища школа, 1988; Прямой синтез координационных соединений \ В. В. Скопенко, В. Н. Кокозей, О. Ю. Васильева, В. А. Павленко и др. \ Под редакцией В. В. Скопенко. – К.: Вентури, 1997; Комплексы на поверхности химически модифицированных кремнеземов \ Холин Ю. В., Зайцев В. Н. \ Под ред. В. В. Скопенко. – Харьков: Фолио, 1997; Комплексообразующие кремнеземы: синтез, строение привитого слоя, химия поверхности \ В. Н. Зайцев \ Под ред. В. В. Скопенко. – Харьков: Фолио, 1997; Direct synthesis of coordination and organometallic compounds / V. V. Skopenko, V. N. Kokozay, O. Yu. Vassilyeva, V. A. Pavlenko and others / Edited by A. D. Garnovskii, B. I. Kharisov. – Amsterdam; Lausanne; New York; Oxford; Shannon; Singapore; Tokyo: Elsevier, 1999.

РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД ЖИТТЯ АКАДЕМІКА ВЕРНАДСЬКОГО
(до 60-рiччя з дня смертi)

60 рокiв тому помер видатний вчений Володимир Іванович Вернадський. Сталося це 6 сiчня 1945 року, поховали його у Москвi, на Новодєвiчевому цвинтарi. Вчений все життя активно та плiдно працював як мислитель i органiзатор науки. Остання його прижиттєва стаття «Несколько слов о ноосфере» була надрукована 10 жовтня 1944 року, 1 листопада 1944 року вiдбувся останнiй виступ в Академiї наук, коли доповiдь «Проявление минералогии в Космосе» прочитала О. Шубнiкова.

Як академiку, знаному органiзатору науки, всесвiтньо вiдомому вченому, йому офiцiйно вiддавалася шана i за життя, i пiсля смертi. Але визнання заслуг не означало для вченого можливостi вiльно висловлюватись. Навiть посмертнi видання його творiв, приуроченi до чергових ювiлеїв, несли на собi тавро панівної iдеологiї. Наприклад, видання у 1975 та 1977 роках двох томiв «Размышлений натуралиста» супроводжувались вiдповiдними коментарями, багато було скорочень, у тому числi були вилученi мiсця, що критично оцiнювали тодiшню офiцiйну фiлософiю1. За життя вiн, хоч змушений постiйно зважати на реальностi тоталiтарної держави, нiколи не втрачав здатностi тверезо оцiнювати подiї, не пiдпадав пiд вплив iдеологiчного туману. Так, 14 листопада 1917 року Вернадський в щоденнику писав: «Безперечно, у бiльшовицькому русi є дуже багато глибинного, народного»2. Якщо цi слова вихопити з контексту, при бажаннi можна витлумачити їх як прояв захоплення Жовтневою революцiєю. 9 квiтня 1921 року Вернадський повернувся iз Сiмферополя до Петрограда, але не через прихильнiсть до бiльшовицької влади. Свiдченням цього є його арешт Петроградською ЧК 14–15 липня. Тiльки завдяки численним клопотанням друзiв вдалося звiльнити академiка. У той час уникнути терору не вдалося багатьом науковцям. Чекiсти шукали й успiшно знаходили «заколоти» серед iнтелiгенцiї. В листi В. Вернадського вiд 14 червня 1927 року до І. Петрункевича (одного iз засновникiв кадетської партiї, який перебував на емiґрацiї з 1920 року) є слова: «Життя у Росiї надзвичайно важке через неймовiрнi моральнi та розумовi утиски»3. Швидше за все, лист був вiдправлений з Нiмеччини, де Вернадський перебував на той час у тримiсячному вiдрядженнi. Лише за кордоном, позбавившись тотальної цензури, Вернадський мiг собi дозволити говорити правду.

Дуже важливими для нього були зв’язки iз Академiєю та особистi багаторiчнi дружнi стосунки iз академiком С. Ольденбургом, секретарем Росiйської академiї наук у 1904–1929 роках. Вернадський пiсля повернення з Криму у 1921 роцi одразу ж активно включився в наукове життя, працював у Геологiчному та Мiнералогiчному Музеї Академiї наук, експозицiя якого за роки революцiї не лише не була втрачена, а й навiть поповнювалась. У травнi вперше публiчно в Будинку лiтераторiв виклав iдеї космiчностi живої речовини у лекцiї «Начало и вечность жизни». У груднi став директором створеного ним же Радiєвого iнституту. Пiд час органiзацiї iнституту Вернадський вперше безпосередньо стикнувся iз новою бiльшовицькою бюрократiєю i зазначив у щоденнику: «бiльшовизм тримається розладом життя»4. Тодi ж вiн отримав запрошення вiд ректора Паризького унiверситету прочитати курс лекцiй з геохiмiї. Вернадський планував також вiдвiдати європейськi науковi центри вивчення радiологiї. Та лише в червнi 1922 року змiг виїхати до Праги, у Париж прибув 8 липня. Пiд час неодноразових поїздок за кордон вiн отримував пропозицiї емiґрувати з Росiї. Зокрема, в 1925 роцi він міг одержати штатне мiсце роботи в Сорбоннi, але для цього необхiдно було прийняти французьке громадянство. Вернадський вiдмовився.

Незважаючи на вiк та обставини, вчений залишався бадьорим та багато працював. Вернадський пiшов з посади директора Геологiчного та Мiнералогiчного музею, але залишався директором Радiєвого iнституту та Комiсiї з вивчення природних виробничих сил (КПВС) при Академiї наук. Його зусилля щодо налагодження роботи iнституту були малоефективними, переважно через бюрократичнi перешкоди. Прекраснi спецiалiсти не могли реалiзувати свої iдеї через брак обладнання, а КПВС iз науково-дослiдної установи в царськiй Росiї перетворилася на урядовий пiдроздiл. У 1930 роцi її було реорганiзовано в Раду з використання та розмiщення виробничих сил при Держпланi.

Фiлософськi погляди Вернадського, iдеї руського космiзму стали пiдґрунтям концепцiї створеної ним Комiсiї з iсторiї знань, яка у 1932 роцi була перетворена спочатку на iнститут, а згодом – закрита. У 1946 роцi було створено iнститут з iсторiї природознавства та технiки, але iдеям комiсiї у ньому не знайшлося мiсця.

1 жовтня 1928 року вiдбулося офiцiйне вiдкриття бiогеохiмiчної лабораторiї – БІОГЕЛу. За задумом Вернадського, саме Бiогеохiмiчна лабораторiя мала стати тим «Інститутом живої речовини», про який вiн почав думати ще в 1919 роцi. Пiд час закордонного вiдрядження у 1924 роцi подав до Інституту Карнегi в США проект щодо створення Інституту живої речовини. На той час iдеї Вернадського були маловiдомими – закономiрно, що вiн отримав iз Америки вiдмову. Тодi ж у Францiї йому надали 40 тисяч франкiв вiд Фонду Розенталя для проведення геохiмiчних дослiджень. У Вернадського з’явилась можливiсть продовжити наукову роботу за кордоном. Вiн не полишав спроб створити, хоча б неофiцiйно, Інститут живої речовини, надiслав своїм колегам-вченим листи iз проханням провести елементарнi хiмiчнi аналiзи живих органiзмiв з метою дослiдити енергiю їх розмноження. За цей рiк напружених наукових роздумiв, коли його не вiдволiкали буденнi проблеми чи соцiальнi потрясiння, Вернадський вивiв формулу розмноження, яка, на жаль, ще й на сьогодення залишається невiдомою та незрозумiлою широкому науковому загалу.

Пiсля року напруженої працi, коли були використанi видiленi на геохiмiчнi дослiдження грошi, час було повертатися в Росiю. Там же про вiльний науковий пошук не могло бути й мови. Але залишались авторитет в наукових колах та енергiя втiлити свої плани в життя.

Спочатку в рамках Радiєвого iнституту та Комiсiї з вивчення природних виробничих сил були створенi невеликi вiддiли, якi в подальшому видiлились у самостiйну установу. Почала здійснюватися давня мрiя, науковий пошук, який Вернадський не раз називав сенсом свого життя в останнi роки. Ще до офiцiйного вiдкриття лабораторiї, її спiвробiтники на чолi з 65-лiтнiм Вернадським попливли Днiпром на Старосiльську станцiю для збору флори. Була зiбрана велика колекцiя, почалися дослiдження. На жаль, масштаби дiяльностi лабораторiї не вiдповiдали задумам Вернадського. Не видiлялися кошти, неможливо було домогтися окремого примiщення для лабораторiї. 25 спiвробiтникiв тулилися в примiщеннi Радiєвого iнституту. Ускладнювала дослiдження i вiдiрванiсть вiд свiтового наукового життя, новi закордоннi журнали цензурою часто не пропускалися.

Вернадський активно використовував закордоннi вiдрядження, аби не втрачати зв’язок iз колегами та вчаксно знайомитися з їхніми досягненнями. З 1927 по 1937 рiк вiн майже щорiчно виїздить за кордон, перебуває там по кiлька мiсяцiв. Так, у червнi 1927 року Володимир Іванович виступив з двома великими доповiдями в Берлiнському унiверситетi за програмою Тижня росiйської науки. В лютому-березнi 1928 року прочитав курс iз 16 лекцiй в Карловому унiверситетi в Празi. Його друкують в багатьох європейських наукових журналах, виходять його книги «Геохiмiя», «Бiосфера». В червнi 1929 року Вернадського обрано членом-кореспондентом з мiнералогiї Паризької академiї наук.

Напружена праця дозволяє йому не лише залишатися активним вченим, але й суттєво полегшує моральний тягар вiд внутрiшнього життя в країнi. Мав Вернадський за кордоном i нагоду поспiлкуватись iз дiтьми. Син його, Георгiй, не визнав радянської влади, з 1921 року був на емiґрацiї, в 1927 роцi виїхав до Америки. Не зважаючи на дуже близькi стосунки з родиною, Георгiй Володимирович не мав змоги вiльно спiлкуватись з батьками навiть у листах. Також разюче вiдрiзняються i листи батька, написанi з Росiї чи пiд час закордонних вiдряджень. Дочка Вернадського, виїхавши у 1922 роцi з батьками за кордон, назад не повернулась. Спочатку жила в Європi, згодом через загрозу вiйни змушена була емiґрувати до США. Поселилась неподалiк вiд брата, в Нью-Хейвенi.

Незважаючи на всесвiтнє визнання, становище Вернадського в Росiйськiй академiї дедалi погiршувалося. В країнi розгортались сталiнськi репресiї задля збереження влади. Посилювалась суспільна роль бiльшовицької iдеологiї, бездарнiсть та пристосувальництво, все менше залишалося академiчних свобод. Науковi дослiдження потрапили пiд вплив цензури. Марксизм був проголошений панівною, єдино правильною iдеологiєю. Через гуманiтарнi науки, передовсiм, фiлософiю, марксизм проник у науку загалом. Вернадський цьому чинив опiр, не раз наголошуючи, що наука та фiлософiя є рiзними сферами сприйняття та осмислення наявої реальностi, тому пiдпорядковувати чи протиставляти їх одна однiй не має сенсу. В листопадi 1928 року Вернадський подав до Президiї Академiї наук записку, в якiй критикував спробу створити в академiї кафедру фiлософських наук. Але якось вплинути на це вже не можна було. Уряд вдвiчi збiльшив кiлькiсть академiкiв. 12 сiчня 1929 року вiдбулися вибори нових академiкiв, дiячiв комунiстичної партiї на чолi з Бухарiним. Вернадський, згадуючи у 1942 роцi про цi подiї, зауважував, що бiльшiсть iз нових академiкiв згодом були знищенi самою ж владою, але на змiну їм прийшли новi «борцi iдеологiчного фронту». В країнi набирала силу чергова хвиля терору, у вереснi 1929 року вiдбулася масова «чистка» серед науковцiв та технiчних спiвробiтникiв академiї. Ольденбург вимушений був полишити посаду секретаря академiї.

Зачепили новi порядки i Вернадського. Вiн не змiг добитися друку збiрника статей «Жива речовина». Вернадському згадали його висловлювання проти фiлософiї в академiї. В офiцiйному журналi «Под знаменем марксизма» з’явилась стаття, де критикувалась теза Вернадського про безкориснi шукання iстини на противагу iдеї класового характеру науки. Згодом, ще в однiй статтi, iдеї Вернадського про вiчнiсть життя були визнанi реакцiйними. А 1934-го року в Малiй Радянськiй енциклопедiї Вернадського назвали прихильником iдеалiстичної фiлософiї. Дiйшло до того, що редакцiйно-видавнича рада Академiї СРСР почала супроводжувати всi статтi та книги Вернадського примiтками, в яких говорилось, що, вiддаючи належне науковим досягненням автора, видавництво не подiляє його фiлософськi погляди. Згодом цензура вже дозволяла собi не лише примiтки, а й редагування текстiв академiка. Без його вiдома могли викидати цiлi шматки тексту. Вернадський був розлючений – ще нiколи академiки не пiддавались цензурi. З’явились i проблеми з виїздом у закордоннi вiдрядження. В 1930 роцi йому не вдалося навiть виїхати власним коштом, маючи запрошення Паризького унiверситету. Спiлкуючись iз багатьма впливовими державними дiячами, Вернадський усвiдомлює стрімке зростання особистої влади Сталiна. У 1931 роцi йому також не дозволили закордонне вiдрядження. Вiн у травнi з Наталею Єгорiвною переселяється до санаторiю в Старому Петергофi. Звiльнившись вiд усiх посад, крiм керiвництва своєю лабораторiєю та Радiєвим iнститутом, вiн вивчає проблему часу. В груднi 1931 року на спiльному зiбраннi академiї робить велику доповiдь за результатами своїх дослiджень. Одразу ж за цим у Вiдомостях академiї з’являється стаття А. Деборiна з викриттям «мiстика та реакцiонера».

Багатьох вчених у тi роки було репресовано. Вернадського оминула така доля, не останньої ваги справою цього було те, що вiн займався не лише теоретичними пошуками, а й прикладними проблемами. Керівна система терпiла його непоступливiсть, тому що крiм нього вчених з таким досвiдом геологiчних розвiдок та знанням реальних запасiв надр країни не було. В лютому 1932 року Вернадський знову намагається отримати дозвiл на закордонне вiдрядження. Куйбишев повiдомляв його, що клопотання задоволено, але просив ненадовго вiдкласти вiд’їзд, щоб виступити науковим експертом на урядовiй нарадi з гелiю – нещодавно вiдкритої стратегiчної речовинi. У травнi Вернадський перебуває у Мюнстерi на 37-й зустрiчi Бунзеновського товариства. Виступає з доповiддю про радiоактивнiсть. Вiдвiдує ще ряд мiст Європи, в тому числi i Прагу, Париж, Берлiн. Працює, зустрiчається з багатьма всесвiтньо вiдомими вченими. У 1933 роцi Вернадський знову отримує пiврiчне вiдрядження за кордон. У листопадi вiдвiдує Британію, у груднi читає лекцiї з радiогеологiї в Паризькiй академiї наук. За результатами своїх закордонних вiдряджень у 1934 роцi вiн робить доповiдь на спiльному зiбраннi академiї. Мова йде про бiогеохiмiю та про роль життя в космiчних процесах. Висновки вченого залишилися незрозумiлими для тодiшнього наукового товариства, його доповiдь стала лише черговим пiдтвердженням начепленого ранiше ярлика «вiталiста».

Навесні-влiтку 1934 року академiя переїхала до Москви. Вернадський не мiг залишитись осторонь такої ґрандiозної подiї. Виступив iз пропозицiями до президiї академiї та уряду по-новому органiзувати дiяльнiсть академiї, побудувати неподалiк вiд Москви великий науковий центр. Його iдеї були реалiзованi лише в 50-тi роки.

На початках академiчнi установи розмiщувались у мало пристосованих примiщеннях. БІОГЕЛ розмiстився в одному примiщеннi з Інститутом геохiмiї. Через тисняву вчений змушений був вiдмовитись вiд власноручних експериментальних дослiджень. Деякi дослiдження проводив для нього К. Флоренський, син репресованого мислителя та математика П. Флоренського. Сiм’я Вернадських переїхала до Москви лише влiтку 1935 року. Володимир Іванович наполiг, щоб житло розташувалось неподалiк вiд церкви, до якої Наталя Єгорiвна могла б ходити пiшки, не переходячи дороги. Такий будинок знайшли на Арбатi, в тихому Дурновському провулку. А влiтку родина Вернадських часто вiдпочивала в санаторiї «Узкоє» пiд Москвою. Того ж року кардiологи наполягли на лiкуваннi в Карлсбадi. Через необхiднiсть лiкування Вернадському довелось менше часу закордонного вiдрядження віддати роботі в Нацiональнiй бiблiотецi Парижа та в Британському музеї Лондона. Але вiн не втрачав часу даремно i кожну нагоду використовував для наукового пошуку. В одному з листiв зауважував, що хiмiчний склад мiнерального джерела зроблений неправильно. У 1936 роцi вiн також здiйснив поїздку до Європи, побував у Веймарi, вiдвiдав музей Ґете, став членом «Ґетiвського товариства». Це була остання подорож Вернадського за кордон.

Натомість, у Росiї щораз бiльше посилювався терор. Чимало людей раптово зникали. Вернадський чудово розумiв, що вiдбувається – не боявся бути чесним, але його характеру властива була обережнiсть. Коло спiлкування постійно звужувалось. Розмови з малознайомими людьми обмежувались суто професiйними темами. Та витриманості Вернадському не завжди вистачало. У червнi 1934 року заарештували вченого секретаря Комiсiї з вивчення природних виробничих сил Б. Лiчкова. Вернадському вдалося розшукати його на будiвництвi каналу Москва-Волга та добитися переведення на iнженерно-геологiчну роботу. У вереснi 1937 року арештовують секретаря Вернадського Є. Супрунову. В липнi 1938 року заарештували 77-лiтнього Д. Шаховського, онука декабриста, iсторика, визначного полiтичного дiяча, давнього друга Вернадського. Володимир Іванович звертався iз клопотаннями про нього до Вишинського, Генерального прокурора, але всi зусилля були марними. Були серед заарештованих i спiвробiтники БІОГЕЛу. Для одного iз них, лiкаря О. Сiморiна, Вернадський домігся переведення з лiсоповалу на Колимi на роботу в амбулаторiї, тим самим врятував йому життя. Вернадський до кiнця життя вiдмовлявся пiдписувати наказ про звiльнення Сiморiна з лабораторiї. Інодi Вернадський вдавався до вiдчайдушних крокiв. Одного разу намагався подати до президiї академiї наук звернення проти терору. Лише пiсля того, як члени президiї майже в повному складi приїхали до нього просити забрати звернення, вiн вiдмовився вiд цiєї iдеї. Щоб не брати участь у чистках як посадова особа, залишив всi керiвнi посади, в БІОГЕЛ займався лише науковим керiвництвом.

Ізоляцiя країни дедалі поглиблювалась. Останнiй виступ Вернадського на мiжнародному рiвнi вiдбувся влiтку 1937 року на Мiжнародному геологiчному конгресi, що проводився в Москвi. Це була доповiдь із радiологiї. Із визначних геологiв свiту не приїхав нiхто. Найважливiшi науковi роботи Вернадського останнiх рокiв життя залишились маловiдомими як за кордоном, так i серед науковцiв усерединi країни. Ідеологiя диктувала умови науцi. Цензура, кон’юнктура стали повсякденним явищем. Не було спадкоємностi в наукових дослiдженнях, Вернадський втрачав учнiв. Усерединi Академiї посилювався режим секретностi, що також блокувало науковий обмiн та дискусiю. Вернадського такi тенденцiї дуже турбували. У березнi 1938 року вiн надiслав керiвництву академiї офiцiйного листа з приводу «обмеження спiлкування».

Критичних виступів проти Вернадського поменшало, не в останню чергу через те, що нападники були репресованi. Вернадський достойно витримав цькування, не опускаючись до рiвня критиканiв.

У 1938 роцi було надруковано двотомник про Вернадського зi статтями бiльше, нiж ста авторiв, серед яких було чимало закордонних колег. Це був гідний подарунок до 75-лiтнього ювiлею. Його одночасно обрали дiйсним членом одразу трьох вiддiлiв академiї: геолого-географiчного, хiмiчного та фiзико-математичних наук – унiкальний випадок в iсторiї академiї.

У червнi 1940 року прийшов лист вiд сина зi Сполучених Штатiв iз газетними вирiзками про дослiдження ядерної енергiї. Вернадський одразу зрозумiв важливiсть цiєї iнформацiї та почав дiяти. Вже 3 липня було створено групу з дослiдження уранових руд, а в жовтнi була готова нацiональна ядерна програма.

На початку 1941 року виникла iдея написати «Хронологiю» – Володимир Іванович мав величезний особистий архiв, не викидав нiчого, треба було всi записи переглянути та згрупувати по роках, дещо потребувало коментарiв. Одночасно не полишав поточних справ: керiвництво лабораторiєю, комiтетом з метеоритів, участь у роботi численних академiчних комiсiй та рад.

Початок вiйни не став для Вернадського несподiванкою. 22 червня вiн перебував в Узкому. Армiя не була готовою нi до активних вiйськових дiй, нi до оборони. Стала невiдворотною евакуацiя. Через три тижнi пiсля початку вiйни академiю направили на Урал та в Поволжя. Президiя переїхала до Свердловська, БІОГЕЛ на чолi з Виноградовим – в Казань. Деяких академiкiв евакуювали в Казахстан, на курорт Боровоє. Вернадськi виїхали iз Москви 16 липня. Боровоє було вiдомим курортом з кумисолiкуванням, містилося у мальовничому куточку Акмолiнської областi, серед скель, озер, лiсiв. Вернадським видiлили будиночок. Академiки збирались на засiдання. Володимир Іванович переймався проблемами бiогеохiмiї та хронiкою власного життя. Як завжди, мав численне листування. Допомагав вдовам, дiтям знайомих, у тому числi й грошима. Інодi робив це завуальовано: у вдови Ольденбурга Олени Григорiвни вiн «купує для академiї» за власнi кошти ще не написанi нею спогади про Сергiя Федоровича. Наукова робота впродовж двох років стосувалась переважно узагальнювальної «Хiмiчної будови бiосфери Землi та її оточення». Вчений дослiджував засади iснування живого свiту, в якому немає окремо простору та часу, є простiр-час, залежний вiд плину життя.

3 лютого 1943 року не стало Наталi Єгорiвни. Вона не скаржилась на погане самопочуття, i коли вдень пiднялась температура, це не викликало тривоги. Пiд вечiр стало зрозумiло, що стан її здоров’я рiзко погiршується. Вночi наступила смерть. Володимир Іванович дуже важко пережив смерть дружини, говорив, що буде добиватись переїзду в Америку, щоб скiнчити своє життя серед рiдних. Але через кiлька днiв звичка до роботи та небажання вiдволiктися змусили його знову почати диктування. Володимир Іванович написав статтю на згадку Наталi Єгорiвни, з якою прожив «душа в душу и мысль в мысль» 56 рокiв i п’ять мiсяцiв.

Зрозумiло, що за цих обставин такiй скромнiй людинi, як Володимир Іванович, не спадало й на думку святкувати свiй 80-лiтнiй ювiлей. Щоправда, в Українськiй академiї наук вшанували ювiлей одного зi свої засновникiв спецiальною науковою сесiєю з доповiдями та спогадами.

Указ про присвоєння Сталiнської премiї з грошовою винагородою 200 тисяч карбованцiв став для Володимира Івановича несподiванкою. Прочитавши його в газетi, вiн одразу ж надiслав Сталiну телеграму подяки iз проханням, як тодi було заведено, половину суми спрямувати на потреби оборони.

З евакуацiї повернулись до Москви у серпнi 1943 року. Вернадський деякий час жив у санаторiї «Узкоє», тому що будинок потребував ремонту. Але про вiдпочинок мова не йшла. Вернадський, сподiваючись на бiльшу свободу пiсля вiйни, робить спробу лiквiдацiї цензурного пiдроздiлу «Мiжнародна книга», який через свою монополiю на iнформацiю багато матерiалiв не пропускав із-за кордону. Потрiбно було також налагоджувати дiяльнiсть лабораторiї. За турботами не було часу думати про переїзд за океан, до дiтей. Лабораторiя розширювалась, в листопадi Вернадський починає розробляти проектне завдання на будiвництво iнституту геохiмiї, будiвлю було завершено 1946 року на Ленiнських горах. Інституту дали iм’я Вернадського. На жаль, директор iнституту А. Виноградов не розумiв ноосферних iдей Вернадського, справа Вернадського не мала продовження.

25 грудня 1944 року у Володимира Івановича стався крововилив у мозок. Вiн жив iще десять днiв, але нi рухатись, нi говорити не мiг. 6 сiчня земне життя Вернадського закiнчилось, та смерть не стала завершенням iснування його iдей. Вони настiльки масштабнi, що ще багатьом поколiнням мислителiв випаде щастя їх осмислювати i розвивати.

Тетяна Ємець

1Аксенов Г. П. Вернадский. – М., 2001. – С. 479. 2Дневники, 1917–1921: (Окт. 1917 – янв. 1920). – К., 1994. – С. 43. 3Владимир Вернадский / Сост. Аксенов Г. П. – М., 1993. – С. 154. 4Аксенов Г. П. Вернадский. – М., 2001. – С. 293.

ТАЛАНОВИТИЙ ВИХОВАНЕЦЬ КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
(до 30-лiття вiд дня смертi Валентина Асмуса)

Чимало славних iмен подарував Українi та свiтовi Київський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка. Серед тих, ким по-праву можуть пишатися нащадки, є й iм’я вiдомого не лише на Батькiвщинi, але й за її межами, фiлософа, члена Мiжнародного iнституту фiлософiї в Парижi Асмуса Валентина Фердинандовича.

Народився майбутнiй видатний український та росiйський фiлософ у Києвi 1894 року. Навчався у Катеринiвському приватному нiмецькому училищi. Пiсля закiнчення училища успiшно склав iспит за ґiмназiйний курс з латини i у 1914 роцi вступив на перший курс iсторико-фiлологiчного факультету Київського унiверситету. З юнацьких рокiв Валентин Асмус мрiяв про фiлософiю, захоплювався читанням праць найвидатнiших захiдних мислителiв: Канта, Гегеля, Шопенґауера. Проте, на той час в Київському унiверситетi не iснувало окремого фiлософського факультету. Знання iз цiєї галузi студенти отримували на лекцiях з курсу фiлософiї, логiки та психологiї. Як згадував сам Валентин Фердинандович у статтi «Фiлософiя в Київському унiверситетi у 1914–1920 рр. (Зi спогадiв студента)», «серед курсiв, якi читалися на фiлологiчному факультетi в перший рiк, фiлософськi предмети займали скромне мiсце»1. Але читали фiлософiю блискучi педагоги – В. Зiнкiвський та О. Ґiляров. Вони назавжди стали прикладом глибокого iнтелекту, наполегливої працi та самовiдданостi своєму життєвому призначенню для фiлософа-по- чаткiвця. «Зiнкiвський вразив нас уже з перших лекцiй. Вiн не приховував нi релiгiйної спрямованостi, нi iдеалiстичного змiсту своїх фiлософських iдей. Бiльше того. Вiн був темпераментним пропагандистом цих iдей»2, – згадував через багато рокiв потому вдячний учень талановитого педагога. «Ґiляров був багато в чому антиподом Зiнкiвського. Нiякої пропаганди релiгiйного iдеалiзму в його лекцiях не було»3, – зазначав Асмус у спогадах про роки навчання у Київському унiверситетi. Така широта поглядiв та рiзноманiтних теорiй, представлених в унiверситетських курсах, дозволили сформувати широкий кругозiр та здатнiсть до самостiйного мислення у тогочасних студентiв. «Вражало те, що в унiверситетському викладаннi фiлософiї того часу було повне замовчування фiлософiї марксизму. Його просто “не помiчали”, замовчували. В жоднiй лекцiї Гiлярова, Зiнкiвського, а пiзнiше – Спекторського, Якубанiса ми нi разу не чули навiть iмен найвидатнiших фiлософiв-марксистiв – нi Маркса, нi Енгельса, нi Плеханова, анi Ленiна, не говорячи вже про Лафарга, Каутського та iнших менших рангом. Для найвченiших, найосвiченiших професорiв фiлологiчного факультету марксистських фiлософiв немовби й не iснувало»4.

На жаль, багато що iз надбань у сферi викладання та фiлософської рефлексiї було втрачено в часи совєтiзацiї України. Недаремно саме з поколiння, якому пощастило студiювати у старої унiверситетської професури, виросли в подальшому найвидатнiшi радянськi фiлософи, твори яких стали класикою української та росiйської фiлософiї.

Все подальше життя Асмуса пiсля закiнчення Київського унiверситету у 1919 р. було тiсно пов’язане iз фiлософськими дослiдженнями. Вiн вiв педагогiчну та науково-дослiдницькку дiяльнiсть, працюючи на кафедрi фiлософiї фiлософсько-соцiологiчного вiддiлення Українського iнституту марксизму-ленiнiзму. Кафедрою в той час завiдував С. Семковський.

Проте, обставини життя склалися так, що у 20-х роках Валентину Фердинандовичу довелось залишити своє рiдне мiсто i переїхати до Москви. З 1939 р. Асмус стає професором кафедри фiлософiї Московського унiверситету. Вiн читає курс логiки та iсторiї античної лiтератури. З 1956 р. до кiнця свого життя фiлософ працював старшим науковим спiвробiтником Інституту свiтової лiтератури iменi О. М. Горькогою. Широта кругозору, глибока обiзнанiсть у багатьох галузях наукового знання дозволили Валентину Фердинандовичу стати у ряд найвидатнiших фiлософiв радянської доби. Саме його перу належить цiла низка фундаментальних праць з логiки, фiлософiї, дiалектики, багато з яких i сьогоднi не втратили своєї актуальностi: «Диалектический материализм и логика»; «Очерк диалектики в новой истории философии», «Диалектика Канта», «Маркс и буржуазный историзм», «Логика», «Учение логики о доказательстве и опровержении», «Декарт», «Философия Иммануила Канта», «История античной философии», «Проблемы интуиции в философии и математике (Очерк истории: ХVІІІ – начало ХХ ст.)». Крiм того, до творчого доробку Асмуса належить величезна кiлькiсть наукових статей з рiзних проблем фiлософiї, логiки, дiалектики, теорiї пiзнання. Чималу цiннiсть мають i його спогади, зокрема, про Київський унiверситет. Жива мова викладу, тонкий аналiз, iнтелектуальний рiвень цих робiт привертають до себе особливу увагу читачiв. Визнанням високого професiйного рiвня мислителя стало обрання його дiйсним членом мiжнародного Інституту фiлософiї в Парижi.

Помер Валентин Фердинандович Асмус у 1975 роцi.

Ірина Грабовська

1Асмус В. Фiлософiя в Київському унiверситетi у 1914–1920 рр. (Зi спогадiв студента) // Україна: фiлософський спадок столiть. – Хронiка – 2000. – № 37– 38. – Т. 1. – С. 587. 2Там само. – С. 590. 3Там само. – С. 591. 4Там само. – С. 605.

ДОСЛІДНИК СТЕПОВИХ КУРГАНІВ
(до 60-рiччя вiд дня народження Вiталiя Отрощенка)

Вiталiй Отрощенко – вiдомий український археолог, дослiдник давнiх суспiльств епохи мiдi й бронзи, вже понад 12 рокiв вiн завiдує вiддiлом археологiї енеолiту i доби бронзи Інституту археологiї Нацiональної Академiї наук України. Народився Вiталiй Васильович у Чернiговi у рiк Перемоги (1945), 20 вересня. 1968 року закiнчив кафедру археологiї та музеєзнавства iсторичного факультету Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка i з того часу є постiйним спiвробiтником Інституту археологiї. Вже у студентськi роки почав брати участь у дослiдженнi курганiв степової зони України в складi Керченської (1964–1967), згодом – Каховської (1968–1970) новобудовних експедицiй. З 1975 року очолив роботу Запорiзької експедицiї Інституту археологiї АН УРСР. В цi роки Вiталiй Васильович сформувався як провiдний фахiвець з поховального ритуалу доби бронзи – раннього залiза. Ним особисто були дослiдженi понад 100 курганiв на Керченському пiвостровi та в пониззi Днiпра. Серед них є поховальнi споруди, вiдкриття i дослiдження яких стали справжньою подiєю в науцi: могильник бiля с. Заповiтне, Любимiвськi кургани, Великобiлозерськi кургани, Чингульський курган. 1981 року В. Отрощенко захищає дисертацiю на здобуття ступеня кандидата iсторичних наук.

На основi дослiдження поховальних пам’яток Пiвнiчного Причорномор’я Вiталiй Васильович видiлив особливу Бiлозерську культуру (1985 р.). Ним була розроблена концепцiя ґенези та розвитку Покровської та Бережнiвсько-маївської культур зрубної культурно-iсторичної спiльноти (доба пiзньої бронзи), захищена згодом (2002 рiк) у формi докторської дисертацiї. У 90-тi роки, поряд iз дослiдженням матерiальної i духовної культури та соцiального ладу давнього населення степової України, об’єктом зацiкавлень науковця стають етнiчнi процеси, якi розгорталися у доiсторичнi i передiсторичнi часи на наших теренах, що знайшло вiдбиття у вiдповiдних роздiлах тритомного видання «Давня iсторiя України» та у колективнiй монографiї «Етнiчна iсторiя Давньої України».

Загалом же перу В. Отрощенка належить понад 300 друковних праць, серед яких – 1 монографiя та 10 колективних монографiй1.

19 грудня 1998 року В. Отрощенка обрано членом Постiйно дiючої Ради Мiжнародного Союзу Праiсторичних та Протоiсторичних наук при Департаментi археологiї Ґентського унiверситету в Бельгiї. 2002 року його удостоєно Державної премiї в галузi науки i технiки.

Вiталiй Васильович член Ради із захисту докторських дисертацiй при Інститутi археологiї НАН України, викладач Нацiонального унiверситету Києво-Могилянська академiя. Пiд його керiвництвом захищено 5 дисертацiй на здобуття вченого ступеня кандидата iсторичних наук. Вiн є також науковим редактором журналу «Археологiя» та «Енциклопедiї сучасної України», а також ряду серiйних збiрок наукових праць.

Сергiй Конча

1Серед найбiльш значних праць: Белозерская культура // Культуры эпохи бронзы на территории Украины. – К., 1986; Письмена срубной культуры // Studia Praehistorica. – T. 9. – Sofia, 1988; Проблеми перiодизацiї культур середньої та пiзньої бронзи пiвдня Схiдної Європи (культурно-стратиграфiчнi зiствлення). – К., 2001; К истории племён срубной общности // Археология восточноевропйской лесостепи. – Вып. 17. – Воронеж, 2003.

ЄВРОПЕЙСЬКА ДУША УКРАЇНИ
(з нагоди 45-рiччя Юрiя Андруховича)

Виступаючи 15 грудня 2004 року на слуханнях парламентської асамблеї Ради Європи в Стразбурзi, вiдомий український поет, прозаїк, есеїст та перекладач Юрiй Андрухович наголошував, що сутнiсний змiст подiй, вiдомих тепер свiтовi пiд назвою «помаранчева революцiя», визначається передовсiм боротьбою за пiдставовi європейськi й водночас питомi українськi цiнностi: демократiї, свободи, толерантностi, верховенства права. Послiдовний прихильник повернення українським теренам пам’ятi про власну географiчну, iсторичну, культурологiчну, метафiзичну європейськiсть завершив свою емоцiйну доповiдь улюбленою поетографiчною метафорою, котра «випливає безпосередньо з розгляду географiчних мап. Усi вони демонструють нам одне й те саме: в Українi немає анi краплi води, яка б не належала Атлантичному басейновi. Це означає, що вона всiма артерiями й капiлярами пришита саме до Європи»1.

Письменницька й особистiсно-громадянська позицiя Ю. Андруховича цiлковито вписується в європейський дискурс сучасної української гуманiтаристики, де тема утвердження належностi України до Європи є не тiльки однiєю з найбiльш дискутованих, а й найбiльш засадничих. Адже обстоювання iдеологiчного та психологiчного окциденталiзму української нацiї для переважної бiльшостi модерних українських лiтераторiв, публiцистiв, полiтологiв, науковцiв однозначне з доведенням її самобутностi та окремiшностi.

Водночас провiднi нашi iнтелектуали не бачать дихотомiї нацiональне/європейське, слушно вважаючи, що українське i є складовою частиною європейського: «Те, що є iстинно нацiональним, неминуче є також i європейським»2. Звiдси власне й глибоке та щире переконання автора «Московiади», «Рекреацiй», «Дезорiєнтацiї на мiсцевостi», «Центрально-Схiдної ревiзiї» та iнших популярних текстiв, що Європа без України не вiдбудеться у всiй своїй повнотi. Тож, зважаючи на таку iдейну настанову, Ю. Андрухович докладає максимум зусиль, аби «заплiднити» захiдний соцiокультурний простiр українською єственiстю: «Ми повиннi зробити свiй український внесок до цiєї центрально-європейської ситуацiї, щось виключно своє до неї запропонувати – i якщо не у сенсi полiтичному, чи господарчому, то хоча б обов’язково у сенсi якоїсь культурної авантюри, iнвазiї»3. Своєрiдна «українiзацiя» європейської свiдомостi здiйснюється письменником багатьма можливими засобами та шляхами, серед яких чи не найулюбленiшим є безпосереднє, живе спiлкування з читачами, колегами-письменниками, полiтиками, листування з численними дописувачами з рiзних куточкiв свiту, виступи перед рiзновiковою та багатонацiональною аудиторiєю. До речi, географiя публiчних виступiв автора, дiйсно, вражає. Москва, Гданськ, Прага, Мiнськ, Варшава, Люблин, Київ, Нью-Йорк, Берлiн, Бонн, Франкфурт – далеко не повний перелiк свiтових культурних осередкiв, де молодий та амбiтний прозаїк влаштовує читання власних здобуткiв. Провiдною тенденцiєю особистого постiйного спiлкування Ю. Андруховича зi свiтом Окциденту є намагання «позицiонувати себе в розумiннi захiдних колеґ як неросiянина. За найвищим рахунком – це намагання якомога активнiше вiдстоювати свiй культурний суверенiтет. “Це так, нiби ти – Іван, а тебе всi називають Павлом”, – пояснюю я свою нетерпимiсть. “О, справдi? – недовiрливо посмiхаються вони. – Ну, гаразд, якщо це для тебе так важливо – будь Іваном. Хоч водночас ти все-таки Павло!” Якось приблизно так. Вiдверто кажучи, на дванадцятому роцi своїх паломництв на Захiд я вже дещо стомився, хоч уперто не перестаю: заперечувати, що Достоєвський повинен бути менi ближчий, нiж Гессе; вiдмовлятися вiд комплiментiв з приводу росiйського балету, як вiд таких, що формулюються не за адресою; переконувати, що мова, якою я пишу свої романи й есеї, не вигадана президентом Кравчуком у груднi 1991 року; демонструвати, що мелодiя “Калiнки-малiнки” залишає мене цiлком байдужим; криво посмiхатися на кож- не їхнє “дабром пошалюйста!”»4.

Щиро вважаючи, що «нашi лiтература, мистецтво, культура в цiлому могли би виступити досить вагомими чинниками українського впливу у свiтi»5, Андрухович чимало уваги придiляє й адекватному перекладовi своїх творiв. Адже, на його думку, саме брак квалiфiкованих та обiзнаних з загальнолiтературною ситуацiєю перекладачiв є вагомою перешкодою на шляху поступу українського письменства на захiд. Та, незважаючи на об’єктивнi перепони, вiн досить вдало просувається у цьому напрямку. На сьогоднi майже усi концептуальнi тексти Ю. Андруховича з’явилися на теренах Центрально-Схiдної Європи: у Польщi, Нiмеччинi, Словаччинi, Угорщинi, Фiнляндiї, Сербiї, Румунiї, окремими публiкацiями вiдомий вiн також у Швецiї, Болгарiї, Хорватiї, Австрiї, Литвi, США, Росiї, Канадi. Вiн – представник того невеликого кола сучасних авторiв, яких «перекладають на Заходi, читають там i сприймають адекватно не як представникiв третього свiту, а як людей, якi хоча й презентують Схiд Європи, але цiкавi без жодної, так би мовити, спецiальної пiльги»6. Не випадково нiмецький видавець Катарiна Раабе, коментуючи успiх у Нiмеччинi книги Ю. Андруховича «Остання територiя», з захопленням констатує: «Над нами досi тяжiють упередження, буцiм, якщо десь ще й зберiгся “схiдний блок”, то саме там, в Українi. Молодi українськi письменники руйнують такi стереотипи. Свiт, який вони змальовують, – це щось таке нове, свiже, позбавлене будь-яких авторитетiв – просто супер!»7 Проза та есеїстика Ю. Андруховича потужно та успiшно долає «європейський мур» та переконливо обґрунтовує постiйне перебування української нацiї у духовному та культурному європейському просторi8, незважаючи на кордони та вiзи9. Показовою у планi української «євроiнтеґрацiї» є також участь письменника у мистецькому проектi «Очiкування варварiв», започаткованому театром Дюссельдорфа. До написання та постановки п’єс для театру наразi залучено, крiм представника України, Анджея Стасюка з Польщi, Йоахiма Тополя з Чехiї та Петера Зiлаґi з Угорщини.

Промовистим свiдченням визнання геополiтичної позицiї та авторитету Ю. Андруховича стало запрошення долучитися до створення нової незалежної недержавної органiзацiї, яку вирiшено було назвати Європейським парламентом культури. За свiдченням прозаїка, «iдея полягає в тому, що на порозi велетенських змiн в Європi, на порозi схiдного й пiвденного розширення ЄС мусять якусь роль вiдiграти творчi люди – люди культури, люди мистецтва… Тобто це спiльнота творчих iндивiдуальностей, якi, збираючись час вiд часу на свою чергову сесiю, повиннi спробувати працювати на випередження європейської бюрократiї, бути агресивними, виступати з iнiцiативами передусiм у культурнiй галузi, яка визначає страшенно багато»10. Заключнi постулати першої сесiї цiєї органiзацiї виявилися цiлком суголосними з позицiєю письменника, адже неминучою основою майбутньої європейської спiльноти проголошуються передовсiм етичнi й естетичнi цiнностi.

Сучасним геополiтичним доктринам Ю. Андрухович протиставляє потужну креативну геопоетику: «Геополiтика є коли не цинiчною, то принаймнi прагматичною, умовно кажучи, простором реальностi… Геополiтика – це Продi, який каже, що Україна лежить поза Європою. Геопоетика ж є простором надреальностi. Центрально-Схiдна Європа з поняття геополiтичного робиться дедалi бiльше геопоетичним поняттям, i тому в нiй добре пишеться, i тому саме сьогоднi в нiй так багато чудових авторiв i текстiв»11. Реальним втiленням геопоетики Ю. Андруховича став iнтернет-проект «Потяг-76», котрий стартував влiтку 2003 року. Назва часопису нагадує про вiдомий з 60-х рокiв швидкий мiжнародний потяг, який у найкращi свої часи курсував за сполученням Ґданськ (Польща) – Варна (Болгарiя), тобто вiд Балтiйського узбережжя до Чорноморського, значну частину свого шляху долаючи територiєю України (iз зупинками на станцiях Львiв, Івано-Франкiвськ, Коломия, Чернiвцi). Художнi тексти, полiтична есеїстика, соцiально-культурна антропологiя, культурно-мистецька та суспiльно-полiтична iнформацiя, котрi представленi у «вагонах» потягу, пiдпорядкованi єдиному завданню – подолати штучно культивовувану iзольованiсть України вiд Європейського континенту. «Ідея часопису, таким чином, полягає в iнтелектуальному доланнi цiєї не надто радiсної перспективи. Часопис “Потяг 76” є активним чинником iнтелектуально-культурної спiвпрацi. Іншими словами – засобом пересування крiзь усi спорудженi та споруджуванi на нашому континентi та в цiлому у свiтi “залiзнi завiси”. Інiцiатива часопису походить саме з України, тому що, на нашу думку, саме вона потребує найвищої активностi у вiдкриваннi себе на Захiд, прориву за межi «внутрiшньо української» стаґнацiї через ламання усталених стереотипiв та культурну експансiю»12.

Європейськiсть українцiв для Ю. Андруховича є, безумовно, доконаним фактом. Вона виявляється не тiльки в нашiй постiйнiй присутностi у самiй Європi. Хоча й не зайвим є постiйне нагадування письменником про найрiзноманiтнiшi україно-європейськi торговельно-економiчнi, родинно-сiмейнi, освiтньо-культурнi зв’язки, не вони вирiшують та визначають європоцентризм України. Фiлософське обґрунтування автором європричетностi української нацiї вiдбувається через утвердження спiльного розумiння та обстоювання визначальних цивiлiзацiйних цiнностей свободи, гiдностi, незалежностi, добробуту, якi повертають Україну в питомий простiр.

Тетяна Шептицька

1Врятувати «прокляту» Україну. Виступ Юрiя Андруховича на слуханнях в Європарламентi в Стразбурзi. Цит. за: http:// www.pravda.com.ua/ archive/41215-5-new. 2Пахльовська О. З України в Європу через Константинополь // Сучаснiсть. – 1994. – № 1. – С. 116. 3«У своїй мовi менi краще живеться». Розмова Володимира Павлiва з Юрiєм Андруховичем. Цит. за: http://vitaly.rivne.com/andrukhovych/artc_7.htm. 4Андрухович Ю. …но странною любовию // http://www.potyah76.org.ua/potyah/t=36. 5Андрухович Ю. «Вiд пiарства мене бережуть ангели». Інтерв’ю для «Української правди» // http://www.pravda.com.ua/archive/20321- h1-new. 6Лiтература пiсля Майдану. Інтервю Сергiя Васильєва з Григорiєм Грабовичем // Столичные новости. – 2005. – № 4. – С. 21. 7«Успiх книг Андруховича вторує шлях iншим українським письменникам». Розмова з Катарiною Раабе, нiмецьким видавцем // Львiвська Газета. – 2003. – 24 листопада. 8Стасюк А., Андрухович Ю. Моя Європа. – Львiв: Класика, 2001. – 127 с. 9Упередження до кордонiв Ю. Андрухович висловив у есе «Людина з вiзою». Див.: Дзеркало тижня. – 2003. – № 41 (25–31 жовтня). 10Перепадя В. Новi ролi Юрiя Андруховича // http://www.pravda.com.ua/archive/2125-h1-new. 11Ботанова К. Потяг до змiн // http://www.ukrpravda. com/archive/40623-4-new. 12Довiдка: // http: //www. potyah76.org.ua/help.

ІЗ НОТАТОК ПРО ОКСАНУ ЗАБУЖКО
(до 45-річчя від дня народження)

Дореволюцiйна українська лiтература – вiд її романтикiв, по тому реалiстiв i аж до неоромантикiв – постiйно перебувала у того чи того ступеня опозицiї до навколишнього свiту, до всiх його несправедливих, тяжких вимiрiв.

Пiдрадянська ж українська лiтература, спочатку нiби продовживши ту опозицiю, затим прийшла до конформiзму, який в останнi десятирiччя радянської системи набув уже зовсiм гротескних i просто потворних форм.

Оксана Забужко – то письменник, який передовсiм поновив ту, нинi вже призабуту, українську лiтературну опозицiю до суспiльного «довкiлля». Рiшуче все написане Оксаною Стефанiвною – романiстом, новелiстом, поетом, есеїстом, публiцистом – перебуває саме у полемiчнiй тональностi стосовно того, що ми зазвичай називаємо «реальнiстю».

Що ж, ми так само зазвичай забуваємо i те, що та реальнiсть завжди (а особливо нинi) вщерть переповнена рiзнорідними iрреальними утвореннями (симулякрами). Нами ж фетишизованими «iдолами», як сказав один старовинний фiлософ.

Лiтературний доробок О. Забужко – то у всiх можливих лiтературних жанрах саме полемiка з тими «iдолами». А точнiше з тими, хто їх фетишизує.

Передовсiм з кiлькастолiтнiм «iдолом» української меншовартостi. З тим, стримано кажучи, «комплексом» останньої, котрий, зрештою, i перетворив цю країну на просто-таки якийсь полiгон фантомних перегонiв усiх їхнiх можливих одмiн. Інколи, здавалося б, уже навiть неможливих…

Так званий постмодернiзм з його претензiєю на естетичну монополiю у сучасному художньому всесвiтi, нiби теж невтомно полемiзує зi свiтом. Безперестанку ставимо йому «незадовiльно» або навiть «нуль», як каже одна героїня української кiнорежисери Кiри Маратової.

Але Оксана Забужко у цих своїх позвах зi свiтом має зовсiм iншу, пiдкреслено не – нiгiлiстичну їх стратеґiю. Нескiнченнi лiтературнi її бої, при всiх екстремах, що необхiдно супроводжують її дiї, рiшуче позбавленi самодостатнього руїнництва, що його так багато у постмодернiзмi. За всiма ними проступає зовсiм iнший iнтерес.

Трохи патетично кажучи, ми з вами… Тi, хто живе у цiй країнi.

Патрiотизм у лiтературi (як, зрештою, i поза нею) дволиким Янусом дивиться у двох протилежних напрямах. Як багато у бiжному красному письменствi – прикраси!.. «Ми добре спiваємо. Ми надто добре спiваємо», – зiтхав М. Грушевський на початку української революцiї, коли справдi було зовсiм не до спiвiв.

Доробок О. Забужко – вкрай далекий вiд наївної нацiональної самоапологетики. Але так само i вiд якоїсь претензiйної української «чаадаєвщини» у новому її iсторичному i нацiональному костюмi.

Інше, зовсiм iнше.

Вiднайдення через згадану полемiку, геть через усi тi позви, i самого себе, i всiх iнших «загублених українських людей», множиною перефразуючи один популярний вислiв.

Полемiчний кристал письменницi, через який вона намагається, усупереч тiснявi тих iдолiв-фантазмiв, побачити-вiднайти тих людей.

Кристал той має свого роду стереоскопiчну будову. Тут художнє доповнюється цiлком фаховою фiлософською рефлексiєю (за фахом Оксана Стефанiвна – саме фiлософ). Або ж близькою до неї есеїстичною. А власне лiтература – так само фаховою iсторiєю. Проза ж – поезiєю. Епiчне – лiричним.

І, зрозумiло, навпаки.

Здається, Оксана Забужко не спробувала себе лише у родi драматичному. Можливо саме тому, що вся драматургiя її творчостi постає як послiдовнiсть «реплiк» рiзного жанрового обсягу i напряму – довколишньому свiтовi.

На самому схилку радянського занепаду поетка-дебютантка, не пориваючи з лiрикою, об’єктивно-епiчно виклала драму трагiчного українського вiдчуження вiд свiтової iсторичної магiстралi. Виклала у вельми цiкавому трактатi «Фiлософiя української iдеї та європейський контекст: Франкiвський перiод» (1992–93). Монографiя ця, виконана за всiма конвенцiями академiчного дослiдження, водночас мiстить у собi якусь щемливу лiричну ноту: туга за невiднайденою батькiвщиною. Власне, за тим її нездiйсненням у тому контекстi. І вже зовсiм домiнантним те звучання пронизує (саме пронизує!) поетичну збiрку «Автостоп», яка вийшла наступного 1994 року.

І у тiй монографiї, i у тiй збiрцi за всiєю сумою академiчних полемiк i лiричних у них сперечань аж вражає намагання вiднайти автентичний iсторичний i буттєвий шлях для свого народу. Не менш.

Себто, для нас з вами.

Письменник, прозаїк, поет, есеїст i далi О. Забужко, разом з тим, письменниця. Йдеться, власне, не про так званий фемiнiзм у його популярному виданнi (захист жiночої суверенностi вiд «маскулiнної» диктатури). Йдеться про захист, у широкому значеннi, української суверенностi – жiнкою. Родовi, «жiночнi» ознаки тiєї полум’яної нацiональної адвокатури.

На превеликий жаль, роман «Польовi дослiдження з українського сексу» (1996) був прочитаний переважно за кодом лiтературного скандалу. Тодi як у глибині тiєї книги мерехтить щось зовсiм iнше. Набагато важливiше. Домашнє – сiмейне вогнище, за давньою-давньою традицiєю, охороняє – чоловiк. Це так. Але ж узагалi-то жiнка у своїй абсолютнiй функцiональностi i є, власне, тим вогнищем… Яке необхiдно саме себе i пiдтримує i вiдповiдно охороняє своїми засобами.

Атом жiночого роду всiєї функцiональної структури… Саме про це роман, а не тiльки «про это»…

У цьому романi зустрiлися автобiографiя i нацiональна бiографiя. Всеохопний ерос i спроби жорсткої рефлексiї «про це». І про все iнше. Зустрiлися i довкола домашнього вогнища i так само довколишнього нацiонального тлiння.

Особиста, аж розпечена екзистенцiя – жiноча – тiснить тут те тлiння, роздмухує у ньому, може, останнi там жарини.

А потому, в якомусь особливому синхронi з тим романом, постала нацiональна балада про Шевченка. Яка цього разу теж прикинулася «монографiєю» «Шевченкiв мiф України: спроба фiлософського аналiзу» (1997). Радикальний випадок, альтернативний тому тлiнню. Слiпучий шевченкiвський вогонь, який поспiль нищить згаданих «iдолiв».

І цього разу цей вогонь стереже – саме жiнка. Дивовижний жiночий спектр того авторства: майже «вакханка» у «Польових дослiдженнях», а невдовзi – авторка – «весталка». Яка стежить уже за чистотою того шевченкiвського вогню, пiдтримує його.

«Хронiки вiд Фортiнбраса» (1999) – знов-таки есеїстика. Яка стiльки ж узагальнює попереднiй досвiд, стiльки постає прихованим прологом-матерiалом для майбутнього. Що у ньому, напевне, ще залишиться багацько вiд «iдолiв» нинiшнього ринку, бiжного ярмарку = не = площi.

Полемiчнi пошуки автентичний критерiїв у тому вавилонi, який нинi гарячково перелiплює таку ж «глiптотеку» минулого.

І все ж таки Оксана Забужко – передовсiм артист. Майстриня естетики, вiльної вiд попереднього невiльництва. Як це i засвiдчує остання за часом її книга «Сестро, сестро. Повiстi та оповiдання» (2003). Художньо переконливе поєднання усiх попереднiх тем авторки. Їхнiй нiби «шестигранник» (шiсть тих повiстей i оповiдань). Ностальгiя за родовим самоздiйсненням, наскрiзна для всiєї творчостi О. Забужко, тут уже рохкає текст справдi якоюсь «музичною рiкою». Найвища нота наскрiзного того звучання з письменницi…

Шкода, що висота оповiдного тону тут така, що, як це незрiдка буває у лiтературнiй акустицi, така, що вiн не був уповнi почутий притупленим вухом бiжної критики.

Нинi, у режимi свого чи не звичного всетворчого ритму, письменниця працює над книгою про свою велику попередницю Лесю Українку. Про «поетку українського рiсорджiмента» (Донцов) пише така поетка. Тiльки вже «рiсорджiмента» в iншому часi.

Вадим Скуратiвський

Валентина Піскун

УКРАЇНСЬКИЙ ПРОЕКТ. СУЧАСНА ДЕРЖАВА І НАЦІЯ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ОСОБИСТІСНОГО СПРИЙНЯТТЯ

«…iстина здобувається не ковтанням того,
що нам переказують нашi авторитети, а критикою
тих авторитетiв; отже тi фiксованi, як нам гадається,
точки, помiж якими iсторична уява мережить свою побудову,
не даються нам у готовому виглядi – їх треба здобувати
критичним осмисленням».

Робiн Дж. Колiнгвуд. Ідея iсторiї

У пошуках формули порозумiння мiж державою i суспiльством

2005 рiк українське суспiльство зустрiчає революцiйно наснаженими гаслами «Свободу не спинити» та «Нас багато, i нас не подолати». Свобода для української спiльноти стала не тiльки об’єктивною реальнiстю, за яку боролися в морознi листопадово-грудневi днi 2004 року, а й вистражданою у попереднiй час необхiднiстю. Тим чинником, котрий убезпечує нацiю вiд розтлiння й поступового перетікання мiсцевої елiти в iншодержавнi утворення.

Ще на початку червня 2004 р. один iз провiдних українських полiтикiв з гiркотою зазначав: «Сьогоднi ми, полiтично активнi українцi, стомилися. Нам не подобається, що суспiльство належним чином не реагує на прояви найдикiшої сваволi й корупцiї. Ми це сприймаємо як власну поразку, а поразка – завжди стомлює»1. Якими ж були мотиви, що спонукали полiтика саме до такого висновку?

Українському суспiльству, окриленому здобуттям незалежностi, на початку 90-х рокiв ХХ столiття доля пiдкинула складне випробування. Це було випробування на стiйкiсть, на мужнiсть та терпiння; випробування Вибором. Загальносуспiльний вибiр на користь незалежної Української держави на референдумi 1 грудня 1991 року був спричинений рiзними факторами. Комунiстична бюрократiя, втомлена економiчним та полiтичним безладдям в СРСР у часи перебудови2, в незалежнiй Українi вбачала своє самозбереження, позаяк обiймала всi ключовi посади в державi. Українська нацiонально-демократична опозицiя, котра сформувалася навколо Народного руху та Народної ради у Верховнiй Радi України, продовжувала iдеологiєю та буттєвою практикою захищати свiй попереднiй вибiр3. Де юре пiдтвердила той факт, що багаторiчна нацiонально-визвольна боротьба українцiв вiд часiв поразки Української революцiї 1917–1921 рр. завершилася перемогою. Бiльшiсть українського загалу голосували як пiд впливом агiтацiї нацiонал-демократiв, так i через бажання усталеностi та з надiєю на те, що на меншiй територiї, якою є Україна порiвняно з незрiвняними просторами СРСР, значно швидше можна навести лад i порядок. Незалежна Українська держава стала так само й суб’єктом мiжнародної полiтики. Проте затвердити загальнополiтичний вибiр обранням президента України вiд опозицiї українцям не вдалося. Жоден iз кандидатiв вiд нацiонально-демократичного сектора суспiльства (нi найбiльш харизматичний Вячеслав Чорновiл, нi легендарний Левко Лук’яненко, нi статечний iнтелектуал Ігор Юхновський) не змiг конкурувати з представником пострадянської посткомунiстичної бюрократiї, жвавим Леонiдом Кравчуком.

Процес конвергенцiї пострадянської бюрократiї – соцiалiстичної в капiталiстичну, в так звану «українську» упродовж 90-х рокiв супроводжувався як прямим привласненням нею загальнодержавної власностi, так i створення таких умов життєдiяльностi, якi забезпечували процес її самовiдтворення та сприяння розвитковi вишуканих способiв i методiв узалежнення людини вiд системи. Продовження багаторiчної полiтики пiдкилимностi та закритостi, значного вiдчуження влади вiд народу, девальвацiї нацiональних цiнностей в умовах загальносвiтової конкуренцiї штовхали промислову та господарську елiту на отримання швидких i вагоморесурсних (в умовах України) дивiдендiв вiд розтринькування загальнонародного багатства. «Україна пережила у 1990–1999 роках найдовший i чи не найглибший спад серед усiх країн з перехiдною економiкою – обсяги валового внутрiшнього продукту скоротилися на 59,2 %, випуск промислової продукцiї – на 48,9 %, сiльськогосподарської – на 51,4 %… Загальний спад в економiцi негативно позначився на обсягах iнвестицiй в основний капiтал, якi у 2000 роцi склали лише 27 % вiд обсягiв 1991 року»4.

Пiд тиском бiльш мобiльних полiтичних елiт потужних держав Україна позбулася ядерної зброї (в надiї на фiнансовi компенсацiї та захист її простору державами-гарантами), а як наслiдок свiтової конкуренцiї – промисловий комплекс розтринькувався i грабувався. В оправдання такої полiтики Л. Кравчук писав: «Країна виявилася не пiдготовленою до ринку: економiка не була готовою до приватизацiї, людина – до перевтiлення у господаря, влада – до роботи в ринкових умовах, до спротиву спритним шахраям… Невдалi реформи призвели до постiйного падiння темпiв виробництва, до розповсюдження зубожiння, до зростання безробiття – якщо в 1993 роцi кiлькiсть тих, хто не мiг працевлаштуватися, складала трохи бiльше пiвмiльйона, то вже 2001 року армiя безробiтних нараховувала 3,1 мiльйони. А рiвень прихованого безробiття, за оцiнками експертiв, зараз (2002 р. – Авт.) сягає чвертi усього працездатного населення країни»5. І сам президент Л. Кравчук, зраджений пострадянською бюрократiєю на виборах 1994 р., сентенцiйно пiдсумував безпораднiсть свого хитросплетеного керування «Маємо те, що маємо».

Із перемогою на президентських виборах Леонiда Кучми пов’язуємо ряд ключових моментiв розвитку українського соцiуму. По-перше, клановiсть управлiння державою стала доконаним фактом; по-друге, такий спосiб поводження як «земляцтво» став чинним не лише в державному управлiннi, а й суспiльному життi. На рiвнi старих комунiстично-радянських комунiкацiй створюється громадський рух – обласнi земляцтва, якi, в переважнiй бiльшостi, очолюють колишнi секретарi обкомiв партiї та номенклатурники рiзних рiвнiв. Саме такий спосiб самовияву громадської iнiцiативи пiдтримується державою. Всi iншi – полiтичнi партiї, громадськi рухи, громадянськi iнiцiативи розкладаються зсередини шляхом застосування вiдповiдних технологiй. І як вердикт неспроможностi координацiї їхньої дiї та взаємодiї з вуст президента звучить як вирок суспiльству: «Українська нацiональна iдея не спрацювала». По-третє, владi й державному апаратовi стали заважати люди з активною позицiєю (не тiльки полiтично активнi, а й тi, котрi намагалися утриматись в умовах повного розвалу економiки пiд гаслом ринкових реформ). Із країни вiдбувається великий вiдтiк продуктивно активного населення: вченi, лiкарi, люди рiзних професiй масово виїздять працювати за кордон. Причому часто такi виїзди вiдбуваються не тiльки з вiдома держави, а й при безпосереднiй участi її структур, якi сприяють отриманню вiз, перетину кордону тощо. І хоча свiтова аналiтика вустами найбiльш вiдомих полiтологiв-практикiв, учених (наприклад, З. Бжезинського) людський ресурс визначає як найбiльшу цiннiсть в умовах всенаростаючих глобалiзацiйних процесiв, українська влада безпорадно продовжує надавати прямi донацiї економiчнiй могутностi iнших нацiй. Причому, витративши державний бюджет, загальнонацiональнi кошти на пiдготовку висококвалiфiкованих спецiалiстiв, якi працевлаштовуються в iнших країнах.

У серединi країни спостерiгаємо неймовiрнi парадокси. Промислова й полiтична «елiта» набуває нових рис i ознак, що найкраще спостерiгаються у змiнах засобiв пересування та житлозабезпечення. «Волги», «Запорожцi», «Лади» змiнюються на «Мерседеси», «Вольво», «Пежо», «Опелi» тощо. Квартири, бодай i в престижних будинках, – на замiськi котеджi. Українське суспiльство також намагається вижити i пристосуватись до умов, i, за влучним висловлюванням Івана Драча, – «змiнює кравчучку на кучмовоз». Виключно за рахунок приватного господарювання на селi стає єдино можливим спосiб виживання родин у мiстах i мiстечках, де все зростає безробiття. Прiрва мiж тими, хто при владi, i тими, хто делегує право владарювати вiд свого iменi, поглиблюється.

Українське суспiльство, зморене необхiднiстю постiйного пристосуванства, елементарного виживання, безуспiшним протистоянням хабарництву i корупцiї, не тiльки вiдчуджується вiд влади i держави, а саме в них почало вбачати найбiльше зло. Бiльше того, зло набуло й символiчно виразних форм. Воно принижувало людську гiднiсть, сприяло все поглиблюванiй упiдленостi соцiуму, розтлiнню суспiльної моралi: вбивства журналiстiв, смерть опозицiйних полiтикiв, зникнення людей, вiдкрите зрощення правоохоронних органiв iз злочинним свiтом, а подекуди й прихiд їх до влади. Усе це викликало незадоволення суспiльства, i у той же час, як не парадоксально, сприяло акумуляцiї внутрiшньої енергiї суспiльного спротиву.

У свiй час iсторик Андреас Каппелер у працi «Мазепинцi, малороси, хохли: українцi в етнiчнiй iєрархiї Росiйської iмперiї» виокремив три iєрархiї лояльностi українцiв у загальноросiйськiй системi: полiтичну лояльнiсть, станову та кола культури, якi не були статичними i змiнювалися упродовж столiть, а часом i переплiталися6. Виокремлюючи таку структурацiю, автор спирався на досвiд перебування українцiв у складi Росiйської iмперiї. Проте варто пам’ятати, що подiбний тип лояльностей був характерний i в Австро-Угорськiй, культурно-зорiєнтованiй у забезпеченнi прав нацiональних меншостей, iмперiї. Так само у Радянському Союзi лояльностi українцiв складалися не тiльки структуровано за вищезазначеними ознаками (тiльки станова замiнена бюрократично системною вiдданiстю комунiстичним iдеалам), а й трансформацiєю генетично спорiднених якостей для українцiв, котрi вiдстоювали свою українськiсть. Логiчний називний ряд «мазепинцi», започаткований щодо українцiв iз часiв Мазепинського спротиву (вiдстоювання своєї територiальної та полiтичної окремiшностi), було продовжено. У 20–30-х роках ХХ столiття українцiв, котрi самовiддано захищали свою землю, просто були добрими селянами-господарями, вчителями, вченими, iменували «петлюрiвцями», «буржуазними нацiоналiстами». В iнформацiйних бюлетенях бiльшовицьких спецорганiв з мiсць, що складалися подекадно, iнодi щомiсяця, вiдстежувався загальний настрiй населення України. Так, наприклад, у зведеннi за квiтень 1922 року «Загальний полiтичний настрiй Чернiгiвщини» читаємо, що населення пiдроздiлялось, помiж iнших категорiй, за становою ознакою (робiтники, селяни, iнтелiгенцiя), партiйною, релiгiйною так само i на «петлюрiвщину». Сюди вiдносили дрiбнi осередки колишнiх петлюрiвцiв, офiцерiв, куркулiв, котрi наче б то розповсюджували рiзноманiтнi чутки, критикували радянську владу7. Петлюрiвцями та буржуазними нацiоналiстами були й українськi полiтичнi емiгранти, причому усiх полiтичних спектрiв. У 40–80-х рр. українцi, котрi чинили спротив радянськiй системi, стали «бандерiвцями та буржуазними нацiоналiстами», а на початку третього тисячолiття «нашистами» (трансформоване вiд називного «Наша Україна»)8.

Розглядаючи проблему лояльностi української спiльноти до встановленої в Українi системи влади, можна так окреслити її структурованiсть. Українцi, так чи iнакше втягнутi в загальнодержавну систему управлiння (на рiзних рiвнях – вертикально-управлiнському та регiонально представницькому), стали своєрiдними заручниками системи i були задiянi в нiй i пiдвладнi тим вказiвкам, якi iнодi навiть межували зi злочином. Це стосується i змiни форми власностi, i участi у розподiлi бюджетних коштiв, i проведеннi процесу голосування (як у виборах до Верховної Ради 2002 року, так i у виборах президента у 1999 та 2004 рр.). На мою думку, одне iз почуттiв, що супроводжувало їхнє життя, – це був страх. Страх як бiологiчне явище, що на генетичному рiвнi закорiнене вiд попередньої практики життєдiяльностi предкiв. Страх рiзновиявний: вiд ймовiрностi втрати посади, матерiальних статкiв до вищого його прояву загрози життю. Ключовим принципом, що гарантував збереження посад, благ, убезпечення вiд вiдповiдальностi перед законом була особиста вiдданiсть «кучмiвству» як способу життєздатностi.

Так званi «пересiчнi» українцi, для яких сьогоденне благополуччя є мiрилом життя, заробiтна плата i пенсiя – основою життєздатностi, а «висока» полiтика не достойна їхньої уваги, упродовж 90-х рокiв ХХ столiття зосередилися у собi, у пошуковi способiв виживання. І здавалося, що нiщо не зможе вже порушити такої намiрено спрямованої життєвої «iдилiї». Тим паче, що найбiльш впливовий сучасний комунiкативний чинник – преса i телебачення – перебували в руках влади i пiд пильним її контролем.

Упродовж довшого часу українцi сприймалися владою (як в СРСР, так i почасти за часiв президентства Л. Кучми) як ненадiйнi «козачки», яких хоча можливо, i потрiбно використати, але як опереткову виставу, як «пiдставу» у чужiй грi й на чужому святi. Продуковано настирливими у медiйному просторi стають не високоiнтелектуальний продукт, не нацiонально вмотивованi шедеври представляють Україну й українцiв, а безбашнi «сердючки», з вуст яких безупинно й нав’язливо стверджується, що «все будет хорошо». У той самий час, наприклад, видатнi українськi спiваки Анатолiй Кочерга, Вiкторiя Лук’янець та багато iнших дiячiв культури виїздять за кордон, у тому числi й через матерiальну незабезпеченiсть, неадекватну оцiнку їхньої працi на батькiвщинi. Як зазначав Мирослав Маринович ще на початку 90-х рокiв: «Існує одна сумна закономiрнiсть: переораний степ нiколи сам по собi не вiдновить багате рiзнотрав’я. Вже ранньою весною його заглушать бур’яни, якi й не дадуть прорости цiлющим травам.

Ниву української культури орали вздовж i впоперек не один рiк, i тепер, коли вона парує теплом нової весни, маємо нагоду пересвiдчитися, що чи не першим у рiст пiшло пишне будяччя антикультури»9.

У полiтичному життi з метою дискредитацiї правого полiтичного крила виникають органiзацiї двiйники. Причому особливу активнiсть вони проявляють саме у передвиборчi перiоди. Одним iз таких полiтичних проектiв став «Рух за єднiсть» (Б. Бойко). Коментуючи подiї осенi 2001 року, Юрiй Костенко 6 вересня зазначав: «Нi в кого немає сумнiвiв, що те, що “рух Бойка” був вiдроджений не як партiя, а як полiтичний проект. Їх мета не дозволити створитися нi цьому об’єднанню, нi успiшно пройти вибори». Варто зазначити, що такi технологiї часом були успiшними, бо роздмухували протистояння мiж лiдерами та лягали бальзамом на душу, тiшачи еґо певних полiтикiв. Яскравим i незабутнiм прикладом був процес творення так званої «канiвської четвiрки».

Проте, як показує аналiз розвитку української спiльноти як у попереднi iсторичнi перiоди, так i сьогоднi, соцiум здатен в умовах звуження простору життєдiяльностi не тiльки до кiлькiсного вiдтворення пасiонарних особистостей – носiїв прогресивних iдей, а й запропонувати суспiльству альтернативний шлях розвитку.

«Кожна держава веде зi своїми громадянами розмову про законнiсть свого iснування. У цiй розмовi держава займається самовиправданням, вимагаючи вiд своїх громадян лояльности. Деякi держави мають так мало пiдстав для здiйснення влади без застосування сили чи iдеологiї, що створення i поширення легенди про законнiсть є всепоглинаючим, всеосяжним i викривальним для режиму. Однак, навiть у демократичних суспiльствах вiдчувається загальна потреба у створеннi легенд i пiдтримцi громадянськости. Важливо, що цi iдеї й образи становлять частину визначення кожної держави. Уряди фактично змушенi продукувати або пiдтримувати образи, що змiцнюють вiдносини мiж ними i їх громадянами. Держава може претендувати на втручання у ринок iдей чи виходячи з iнтересiв захисту своєї культури – вагомої i достатньої причини для втручання, чи, бiльш претензiйно, заради заохочення свiтогляду, що розширює її панування. Таке театральне i неперевершене поняття, як нацiональна iдентичнiсть, часто стає, вишуканим зiбранням образiв, якi виробляються урядом (чи низкою груп iнтересiв) заради збереження своєї влади»10. З огляду на процеси глобалiзацiї держава повинна навiть посилювати свiй вплив на становлення нацiональної iдентичностi спiльноти для досягнення конкурентноспроможностi на бурхливому ринку лояльности суспiльства. Однак, у 2000–2004 роках мiж українською владою та соцiумом ефективнiсть спiврозумiння й спiвпрацi все зменшувалася. А в iнформацiйному просторi запанувала однобiчна точка зору, котра базувалась на створеннi образiв роз’єднаностi українцiв за територiальною, нацiональною i, навiть, соцiокультурною та iсторичною ознаками. У такiй ситуацiї громадська думка починає шукати альтернативу iснуючому стану речей, i в полiтичнiй сферi це проявляється у пiдтримцi опозицiї.

У 90-х роках влада потужно використовувала комунiстiв як опозицiю i завжди сама перемагала. На початку ж третього тисячолiття ситуацiя в Українi кардинально змiнилася. На полiтичну арену виходить потужна некомунiстична опозицiя, яка опирається й використовує як попереднiй суспiльний досвiд, так i новий: вiд застосування новiтнiх технологiй – до опори на молодь як основну рушiйну силу в боротьбi за владу.

Український прорив як технологiя i тактика

В усi часи перед окремою людиною i спiльнотою стоїть питання можливостей самореалiзацiї через наявно (або приховано) використовуванi засоби. Вони, як правило, застосовуються в залежностi вiд приналежностi до певного суспiльного кола, рiвня культурностi, освiченостi та технологiчної оснащеностi.

У 2000 роцi прорив в iнформацiйному просторi України здiйснила iнтернет-газета «Українська правда». Вона стала швидким непiдконтрольним i вседоступним засобом iнформацiї, хоча й серед «просунутих» українцiв (тих, що мали доступ до мережi iнтернет). І саме першопочаткiвцю цiєї справи в Українi Георгiю Ґонґадзе (українцю й грузину водночас, що з огляду на сьогодення є достатньо символiчним i мабуть дещо фатальним, як для особистостi) судилася доля не тiльки бути знищеним злочинною системою, а й стати своєрiдним каталiзатором українського суспiльного терпiння. Чотири роки поспiль iм’я Георгiя Ґонґадзе не сходить зi сторiнок преси, воно на вустах кожного українця як символ непокараного злочину. Злочину не лише перед самим убитим i його рiдними, а й суспiльно-значимого, як найнижчий щабель моральної деградацiї влади як такої.

Вiдправною точкою у вiдлiковi українських часозмiн на полiтичному полi стала вiдставка найбiльш успiшного за часiв незалежностi уряду Вiктора Ющенка. З його iм’ям в українцiв почали асоцiюватися не лише падiння, втрати, а, передовсiм, перемоги – вiд опанування ситуацiї на фiнансово-платiжному ринку з введенням в обiг у 1996 роцi національної грошової одиницi – гривнi – до виплат пенсiй, припинення «вiяльного» вiдключення електроенергiї тощо. Зрештою Вiктор Ющенко став новим обличчям української опозицiї.

ХХ столiття в iсторiї європейських народiв породило визначних лiдерiв, котрi опинялися на чолi держав у скрутнi й визначальнi перiоди. Т. Масарик у чехiв, Й. Пiлсудський у полякiв, К. Г. Маннергейм у фiнiв, Де Голь у французiв, Р. Караджич у хорватiв. Вони не просто творили iсторiю своїх народiв, а й у складнi перiоди несли вiдповiдальнiсть перед спiльнотою. Українцям же влада постiйно пiдкидала iдею про те, що потрiбно вибирати не кращих, а «менше зло». Або комунiсти, або Кучма, або Янукович, або повний розбрат у країнi. Проте, як показала практика, тактичнi ходи полiттехнологiв сусiднiх держав вкотре були помилковими.

Могутня сила, що згуртувалася на парламентських виборах 2002 року пiд крилами «Нашої України», очолювана Вiктором Ющенком, не тiльки запропонувала суспiльству життєву альтернативу, а й використала простий i в той же час доступний лозунг передачi iнформацiї «iз рук в руки», «вiд порога до порога».

У загальносвiтову iсторiю 2004 рiк увiйде як рiк українських перемог. Причому цi перемоги були поступально рiзнорiдними, проте дiєво впливовими на формування нацiональної самосвiдомостi української спiльноти.

Першотворцем образно-символiчного ряду пiд умовною назвою «перемога 2004» став «5 канал». Як зазначав Роман Скрипiн: «Мрiяти про iдеальну ситуацiю, коли все буде так, як слiд – можна. Але цi мрiї ризикують так i залишитися мрiями. Якщо нiчого, абсолютно нiчого не робити…

Я на власнi очi бачу як руйнується старанно створений стереотип, що новини є неприбутковим продуктом, що новини, мовляв, не цiкавлять глядача.

Я це бачу по рейтингах новин, якi за пiвроку виросли у десятки разiв.

Я бачу, що наш глядач спраглий iнформацiї. Саме iн-фор-ма-цiї, а не тупої пропаганди, якою його годують на центральних каналах»11. 5-й канал став тим iнформацiйним вiкном у свiт, яке пiднiмало людську гiднiсть, руйнувало стереотипи поведiнки i, передовсiм, поборювало страх людей перед вибудуваними системою влади способами залежностi людини.

На конкурентно утрадицiйненому полi сучасної свiтової пiсенно-медiйної культури перемога української спiвачки Руслани стала впевненим поштовхом до усвiдомлення можливостi перемоги як осмисленої реальностi. На тлi усезагальної розчарованостi та пригнiченостi через втрати i поразки попереднiх рокiв успiх українки на Євробаченнi став пiдґрунтям для осмислення самооцiнки i самозначимостi особистостi загалом. Показав важливi незайнятi нiшi можливого впливу на свiтову спiльноту, оминаючи кордони полiтичної доцiльностi та усезагальної байдужостi, котрi все глибше пронизують європейськi суспiльства достатку й добробуту. Виявна культурна iнакшiсть пiсенної представленостi Руслани розтопила кригу байдужостi суспiльних верств Європи, викликала iнтерес не лише до себепредставленостi спiвачки, а й спонукала до подразнення чинникiв впiзнавання країни-репрезентанта. За iндивiдуальною перемогою спiвачки стояла державно-уособлена непiзнана й несприйнята вкотре свiтовим спiвтовариством iнакшiсть – Україна.

Ще одним важливим подразником для свiтової спiльноти стали вибори президента в Українi, що стартували на початку лiта й викликали бурхливу реакцiю у зв’язку з розумiнням очевидно невiдкладних полiтичних змiн через закiнчення «епохи Кучми». Бажання правлячої елiти України «не змiнювати змiнюване» породжувало ряд правових колiзiй (наприклад, визнання Конституцiйним судом можливостей третього президентського термiну), спонукувало до пошуку вагомої пiдтримки з боку партнерiв за кордонами України, а вiдтак i поступки та надання прiоритетiв їм у рiзних галузях, що часом виходило за межi поняття «українськi нацiональнi iнтереси». Як зазначав О. Чалий, – «Непрозорiсть i непослiдовнiсть зовнiшньої полiтики негативно вiдбилась на нацiональних iнтересах України. Практично пiсля кожного саммiту у верхах без краваток Україна залишалась без чергових штанiв. Зовнiшня полiтика не об’єднувала український народ, а роз’єднувала його.

На жаль, ми занадто пiзно зрозумiли, що в сучасному мiжнародному життi визначальну роль вiдiграють не грошi, а закрiпленi за державою статуси»12.

Вибори 2004 року уже зi старту принципово вiдрiзнялися вiд усiх попереднiх. На полiтичнiй аренi початку третього тисячолiття в Українi з’явилася нова розстановка сил. Комунiсти вже не були провiдною iдеологiчною полiтичною силою. Ностальгiя за минулим не мала сенсу для поколiння 70-х i 80-х рокiв ХХ ст., а iдеологiя модерної української перспективи не стала для українських лiвих прiоритетною. Влада, яка на плечах комунiстiв перемагала в попереднi перiоди, дискредитувала українську перспективу неефективнiстю свого керування. І хоча президент намагався ствердити українському суспiльству усезнану вже iстину – «Україна не Росiя», проте не змiг убезпечити українцiв вiд «росiїзацiї життєвого простору» (економiчного, медiйного й загалом культурного).

Бiльшiсть українських виборцiв делегувала право вiд свого iменi керувати країною саме тому, хто на своїх передвиборних гаслах ствердив «Україна зможе!», хто вiдверто назвав причину невизначеностi українського поступу у майбутнє. «Минуло дванадцять рокiв, i ми бачимо, що Україна розгублено стоїть на роздорiжжi, не впевнена у своїх можливостях. Зубожiлий народ, корумпована влада, отруєна та запущена земля – такою знають сьогоднi нашу країну у свiтi… Українцi гiднi кращої долi.

Як повiтря, потрiбнi змiни, якi допоможуть нам зробити Україну демократичною i правовою, заможною i благополучною, могутньою i шанованою в свiтi. Такий проект майбутнього, впевнений, здатен об’єднати моїх спiввiтчизникiв незалежно вiд нацiональностi, вiросповiдання, полiтичних орiєнтирiв. У цьому роцi в кожного з нас буде можливiсть зробити вiдповiдальний вибiр»13.

Рушiйною силою полiтики Перемог стала молодь. Вона згуртувалася навколо громадянської кампанiї «Пора». Саме студентська молодь уже влiтку 2004 року одержала свою маленьку перемогу. Нелогiчне й непрозоро здiйснене об’єднання трьох сумських вузiв спричинило масовий протест молодi. Це був перший дзвiнок того, що у єдностi – сила. І молодi люди використали цей шанс. «Хто може похвалитися розповсюдженням i розклеєнням 75 мiльйонiв одиниць опозицiйної друкованої продукцiї? Хто так допiк силовикам, що тi порушили кримiнальну справу за статтями про органiзацiю “незаконного збройного формування” та “пiдготовки теракту”? Хто забезпечив такий велетенський корпус спостерiгачiв на виборчих дiльницях (у тому числi i членiв дiльничних комiсiй. – В. П.)? Перший вивiв на майдани молодь? Органiзував наметове мiстечко на Хрещатику й налагодив його життєдiяльнiсть? (До речi, стверджую, пiд час зустрiчей з “молодими людьми з наметiв” постійно відчувалося, що вони були впевненими у своїх дiях, надзвичайно вiдповiдальними за справу й величними у своїй мiсiї. – В. П.). Заблокував Адмiнiстрацiю Президента, Кабмiн i дачу Кучми в Кончi-Заспi? “Пора”.

Як зазначав один iз лiдерiв молодiжного руху Владислав Каськiв, “Пора” як громадянський рух склалася навiть не з десяткiв, а iз сотень рiзних середовищ. Це були конкретнi люди, групи людей, органiзацiї, в тому числi й офiцiйно зареєстрованi, iдентифiкованi й неiдентифiкованi…

Інша справа, що “Пора” стала феноменом, об’єднавши представникiв нового поколiння полiтикiв, якi каталiзували дуже багато процесiв, у тому числi й полiтичних»14.

У 2004 роцi українцi навчилися також захищати свою перемогу правно-процедурно, через суд. Процес судового розгляду порушень у другому турi виборiв Президента спостерiгали не тiльки українцi, а всi, хто мiг дивитися «5-й канал». Це був своєрiдний «правовий навчальний тренiнг» для мiльйонiв. У тi днi Леонiд Радзиховський справедливо констатував: «Полiтично активна Україна – з опозицiєю, полiтично пасивна Україна – нi з ким… Вiд усвiдомлення свого морального права i сили – решта всього.

Одна з причин та, що в Українi (як в 1990–1991 рр. в Схiднiй Європi та Прибалтицi) вдається досягти того, що нiяк не виходить у Росiї: поєднання нацiоналiзму i бажання свободи…

Україна – не наша. І не американська. Вона – дивно сказати! – українська. Доросла…»15

Соцiокультурнi й полiтичнi Перемоги 2004 року ознаменували собою й спортивну – перемогу Вiталiя Кличка на рингу. Це було своєрiдне «силове» українське слово, слово нової України, омрiяної країни мiльйонiв попередникiв.

Українська Україна сприймається свiтом по-iншому: iз заздрiстю, бо її керманичi змогли пройти мiж Сцiллою можливого збройного конфлiкту i Харибдою ненасильницького спротиву мiльйонiв, зi скепсисом – то не їхнi перемоги, то «американськi валянки», чужi фiнанси та технологiї; з побоюванням – в умовах глобальних змiн вони стануть прикладом для наслiдування; з надiєю – нарештi щось зможемо i чогось досягнемо. 2005 рiк має закрiпити нашi перемоги. Подолати суспiльну невпевненiсть, i не тiльки дати надiю, а й реалiзовувати її щоденно маленькими й великими здобутками.

1Матвiєнко А. Стати нацiєю, щоб перемогти // Самостiйна Україна. – 2004. – 1–6 червня. 2Досить вiдверто про це виклав свої аргументи Вiталiй Масол, Голова Ради Мiнiстрiв УРСР (з 1987 до 1990) у книзi «Упущенный шанс». – К., 1993. – 152 с. 3Див. детальнiше про це в публiкацiях: Лук’яненко Л. Вiрую в Бога i в Україну. – К., 1991. – 320 с.; Русначенко А. Розумом i серцем. – К., 1999. – 324 с.; Данилюк Ю., Бажан О. Опозицiя в Українi. – К., 2000. – 616 с. та iн. 4Кiнах А. Український прорив. – К., 2004. – С. 8. 5Кравчук Л. Маємо те, що маємо. Спогади i роздуми. – К., 2002. – С. 378. 6Див.: Каппелер А. Мазепинцi, малороси, хохли: українцi в етнiчнiй iєрархiї Росiйської iмперiї // Київська старовина. – 2001. – № 5. – С. 7–11. 7СОДА. – Ф. 1731, оп. 2., спр. 3, арк. 34–36. 8Детальнiше див.: Пiскун В. У пошуках iдентичностi. Українська перспектива як усвiдомлений вибiр // Вiче. – 2004. – № 12. – С. 53–58. 9Маринович М. Україна: дорога через пустелю: Зб. статей / Худож. оформлювач О. Є. Сидоркевич. – Харкiв, 1993. – С. 27. 10Прайс Монро. Телебачення, телекомунiкацiї i перехiдний перiод: право, суспiльство i нацiональна iдентичнiсть // Ї. – 2004. – Ч. 32. – С. 123. 11Скрипiн Р. 5-й канал // Ї. – 2004. – Ч. 32. – С. 171. 12Чалый А. «После каждого саммита в верхах без галстуков Украина оставалась без очередных штанов» // Weekly. – 2005. – 14–21 января. 13Ющенко В. Дорогi читачi! // Україна зможе! – К., 2004. – С. 3–4. 14Дайте «Порi» точку опори, i вона ще раз здивує Україну // Україна молода. – 2005. – 22 сiчня. 15Радзиховский Л. Контрольный звонок? // Открытая политика. Спецвыпуск газеты «Самостiйна Україна». – 2004. – № 3, ноябрь.