Розвиток українознавства від найперших систематизованих праць про Україну й українство до утвердження його як особливої системи знань, теорії пізнання і методології науки пройшов довгий і тернистий шлях. Цінні узагальнюючі праці про козацьку Україну в ретроспективі історії були створені ще у другій половині XVIII ст. – (“Краткое описание о казацком народе П. Симоноввського (1765), “Краткая летопись Малой России В. Рубана (1776), анонімна “Історія Русів” та ін.). У добу великого національного самоусвідомлення (XIX ст.) став можливим динамічний розвиток українознавства як науки завдяки працям великої плеяди дослідників: Д. Бантиша-Каменського, М.Маркевича, П.Куліша, І.Срезневського, М.Костомарова, М.Максимовича, П.Лукашевича, В.Антоновича та багатьох інших. Квінтесенцією розвитку українознавства став методологічний посібник С. Єфремова “Українознавство” (1920 р.). Провідним центром українознавчих студій було також Наукове товариство імені Шевченка в Галичині.
Розвиток енциклопедичних українознавчих знань започаткувала – з ініціативи М.Грушевського – двотомна енциклопедія “Український народ в його минулому і сучасному” (вийшла російською мовою у Петрограді в 1914 – 1916 роках). Її наступницею стала Українська Загальна Енциклопедія, підготовлена протягом 1930-1935 рр. у Львові переважно силами НТШ, третій том видання було присвячено передовсім проблемам українознавства. Нарешті, після Другої світової війни, професор Володимир Кубійович, відновивши у Мюнхені діяльність Наукового товариства імені Шевченка, за допомогою його дійсних членів створив власне Енциклопедію Українознавства (праця вийшла протягом 1949 – 1952 рр. у трьох томах, перевидана у 90-х рр. ХХ ст.).
У 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. у зв’язку з розумінням необхідності пошуку нових форм і моделей подачі знання утверджується ідея розбудови науки українознавства як нагальної потреби сучасності. В цей час утверджуються два підходи до розуміння українознавства. З одного боку, ставлення до нього як до галузі етнографії, етнології, заперечення його як окремої науки, тлумачення українознавства як явища часткового, чи просто як суми знань різних наукових дисциплін. З іншого – розгляд українознавства як системи наукових інтегративних знань про Україну і світове українство.
Саме такий підхід став основою для створення в Київському державному університеті імені Тараса Шевченка першого науково-освітнього центру, який би органічно поєднував українознавчі дослідження з практичними завданнями творення національної науки, освіти, виховання і державотворення. У березні 1991 р. при філологічному факультеті Київського державного університету з ініціативи його декана, професора П.П.Кононенка, створюється громадське освітньо-наукове об’єднання – Асоціація “Інститут українознавства”.
24 січня 1992 року в.о. міністра вищої і середньої спеціальної освіти України Л.О.Каніщенко, зважаючи на ухвалу Вченої ради Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка та подання оргкомітету представників понад 20 виших навчальних закладів м.Києва, підписав наказ про створення Інституту українознавства. Його директором було призначено декана філологічного факультету КДУ, професора П.П.Кононенка. Інститут складався з шести відділів, у структурі яких було 134 штатні одиниці, та Український національний гуманітарний ліцей.
Метою діяльності Інституту українознавства КДУ було: організація й видання українознавчих досліджень; підготовка науковців-українознавців з різних галузей історичного буття,матеріальної і духовної культури, освіти, науки, націє- і державотворення, міжнародних відносин України; організація шкіл та курсів української мови і для вітчизняних, і для іноземних громадян; здійснення обміну науковцями, педагогами, студентами, ліцеїстами із закордонними вищими та середніми навчальними закладами, центрами, інституціями; розробка програм вивчення та впровадження в усі сфери життя суспільства української мови як державної; створення українознавчих інституцій (кафедр, ліцеїв, філій) в Україні і за її межами; проведення міжнародних досліджень та конференцій з українознавства як цілісної, інтегративної наукової системи; впровадження українознавства як наукової методології і філософії в систему освіти та ідеології держави.
В основу досліджень Інституту було покладено “систему концентрів людського буття”: Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – нація; Україна – держава; Україна – культура; Україна у міжнародних відносинах.